- ПРОЦЕДУРА
- ФАКТИ
- I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
- II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
- III. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
- ПРАВО
- І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
- II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
- III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ПРАВУ НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ ЗА СТАТТЕЮ 34 КОНВЕНЦІЇ
- IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
- V. ПРАВИЛО 39 РЕГЛАМЕНТУ СУДУ
- ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Увійдіть, щоб зручно організувати та зберігати закони і судові рішення. Це безкоштовно.
Приєднуйтесь.
Зберігайте закони у приватних списках для швидкого доступу. Діліться публічними списками з іншими.
Справа «Сергій Антонов проти України»
(Заява № 40512/13)
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Сергій Антонов проти України»
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
|
Жузеп Касадеваль (<…>), Голова,
після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2015 року
|
1. Справу було розпочато за заявою (№ 40512/13), яку 21 червня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Васильович Антонов (далі - заявник).
2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. Ю.В. Овсієнко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.
3. Заявник стверджував, що йому не було надано належної медичної допомоги під час тримання його під вартою та що він не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку зі своєю скаргою. Він також стверджував, що органи державної влади чинили на нього тиск у зв’язку з його заявою до Суду.
4. 24 червня 2013 року Суд, розглянувши клопотання заявника за правилом 39 Регламенту Суду, вирішив надати Уряду вказівку щодо необхідності забезпечення доступу заявника до відповідного спеціалізованого лікування, якого він потребував, та фактичного надання такого лікування, включаючи переведення його за необхідності до спеціалізованої медичної установи. Того ж дня про заяву було повідомлено Уряд.
5. Заявник народився у 1975 році. Згідно з останньою наявною інформацією у вересні 2013 року заявник прибув до Бучанської виправної колонії № 85 для відбування покарання. Про своє теперішнє місцезнаходження він Суд не повідомив.
А. Лікування в установах виконання покарань
6. Впродовж кількох років заявник страждає на низку захворювань. Зокрема, у липні 2009 року заявника, який, як видається, відбував покарання в Бучанській виправній колонії № 85, було госпіталізовано, а згодом переведено до туберкульозної лікарні при Слов’яносербській виправній колонії № 61. З листопада 2009 року заявник перебуває на обліку у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом. Як видається, у грудні 2011 року заявник пройшов аналіз крові на клітини CD4, який показав результат 23 клітини. Більш докладна інформація щодо точного діагнозу або подальших подій у період з 2009 року до вересня 2012 року відсутня.
7. Згідно з твердженнями заявника 7 вересня 2012 року його було затримано за підозрою у вчиненні крадіжки. У листі до Суду від 21 червня 2013 року заявник стверджував, що на момент його затримання він мав такі захворювання: IV клінічна стадія вірусу імунодефіциту людини (далі - ВІЛ-інфекція), залишкові зміни після перенесеного туберкульозу, орофарингіальний кандидоз та хронічний гепатит С.
8. Постанову про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді взяття під варту судом було ухвалено 10 вересня 2012 року. У період з 27 вересня 2012 року по 29 вересня 2013 року заявник перебував у Київському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО).
9. По прибутті до СІЗО заявник пройшов первинний медичний огляд, Уряд надав копію картки первинного медичного огляду, в якій було зазначено такі відомості: зріст 1,77 м; вага 63 кг; кров’яний тиск 125/80; група крові (нерозбірливий почерк): тілесні ушкодження відсутні; інфекційні захворювання: туберкульоз легень - 2008 р.; хвороба Боткіна - «-»та венеричні хвороби - «-». Було зазначено, що заявник скарг на здоров’я «не має». Під час огляду заявник також повідомив, що перебуває на обліку у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом.
10. Згідно з твердженнями заявника внаслідок погіршення стану його здоров’я у листопаді 2012 року він пройшов обстеження у зазначеному вище Центрі. Єдиним документом, наданим на підтвердження цього твердження, є консультативний висновок Центру від 8 листопада 2012 року «за вимогою». У висновку без зазначення точної дати обстеження вказувалося, що заявника було обстежено і у нього діагностовано IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції, залишкові зміни після туберкульозу легень, орофарингеальний кандидоз та хронічний вірусний гепатит С. У висновку також наводився результат аналізу заявника на CD4+ клітини, проведеного 13 грудня 2011 року. Було рекомендовано пожиттєве лікування антиретровірусними препаратами (далі - АРТ). У своїх зауваженнях від 5 липня 2013 року після клопотання заявника за правилом 39 Регламенту Суду (див. пункт 4) Уряд зазначив, що 8 листопада 2012 року заявникові було поставлено зазначені вище діагнози.
11. 10 грудня 2012 року після «добровільного звернення до МСЧ СІЗО м. Київ» заявник погодився пройти тест на ВІЛ-інфекцію. Результати цього тесту, проведеного 12 грудня 2012 року, показали наявність в крові заявника антитіл ВІЛ.
12. 9 січня 2013 року заявник пройшов біохімічний аналіз крові та аналіз на CD4+ клітини (результат аналізу був 3 клітини або 0,5 % (частка від загальної кількості лімфоцитів)). У заявника було діагностовано тяжку імуносупресію та призначено протитуберкульозне лікування.
13. 14 лютого 2013 року заявника було поміщено до інфекційного ізолятора медичної частини СІЗО. Було зазначено, що стан здоров’я заявника - «середньої тяжкості». Він пройшов рентгенографію та інші обстеження, і у нього було діагностовано рецидив туберкульозу, позалегеневий туберкульоз, IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний гепатит змішаного ґенезу (токсичний + вірусний С) та інші захворювання. Заявникові було призначено курс протитуберкульозного лікування, дезінтоксикаційне та симптоматичне лікування. Уряд доводив, що заявник отримав лікування у повному обсязі.
14. Згідно з наявними медичними документами за період з 14 лютого до 12 червня 2013 року вага заявника зменшилась з 63 кг до 58 кг.
15. 19 лютого 2013 року заявника було обстежено у Київському міському центральному протитуберкульозному диспансері.
16. Згідно з медичною карткою, наданою Урядом, у період з 21 лютого по 2 липня 2013 року лікарі СІЗО оглядали заявника у такі дати: 21 і 28 лютого 2013 року; 7, 14, 21 і 28 березня 2013 року; 4, 11, 18 і 29 квітня 2013 року; 6, 8 і 16 травня 2013 року; 4, 19, 21 і 26 червня 2013 року; а також 2 липня 2013 року.
Зазначалося, що у деякі із вищезазначених дат заявник скаржився на загальну слабкість, однак стан його здоров’я був стабільним. Заявник «лікування переносив задовільно» і після того, як було розпочато курс АРТ (див. пункт 18), надавалися неодмінні рекомендації щодо її продовження. У кількох випадках заявникові призначались додаткові ліки.
17. 26 лютого 2013 року заявникові було призначено курс профілактичного лікування. Було рекомендовано продовжити протитуберкульозне лікування, щоб підготувати заявника до АРТ.
18. У своєму листі від 23 липня 2013 року заявник повідомив, що АРТ йому було призначено у лютому 2013 року. У своїх подальших зауваженнях заявник зазначав, що АРТ йому було призначено лише 30 березня 2013 року. Точна дата початку проходження заявником АРТ залишається нез’ясованою.
19. Кілька разів у березні і квітні 2013 року заявник відмовлявся від прийому АРТ-препаратів. Згідно з твердженнями заявника призначені ліки йому не підходили.
20. 26 квітня 2013 року заявникові було призначено АРТ «за схемою TDF/FTC (Тенофовір/Емтрицитабін +ztv)».
21. 16 травня 2013 року заявник консультувався з лікарем-інфекціоністом з Київської міської клінічної лікарні № 5, і йому було призначено дієту та прийом певних ліків. Було зазначено, що заявник знову припинив прийом АРТ.
22. 14 червня 2013 року адміністрація СІЗО у відповідь на запит органів внутрішніх справ відповіла, що стан здоров’я заявника розцінюється як «середнього ступеню тяжкості з тенденцією до погіршення, що може призвести до летального кінця». Адміністрація СІЗО підтвердила, що, окрім зазначених захворювань, заявник страждає на запалення лімфатичних вузлів, дерматит, дисбактеріоз кишечника та інші захворювання. Заявник отримує протитуберкульозне, антиретровірусне та симптоматичне лікування. Було зазначено, що заявник потребує тривалого лікування у спеціалізованому лікувальному закладі. Відповідно адміністрація просила прискорити розгляд кримінальної справи та розглянути можливість заміни запобіжного заходу на інший, не пов’язаний з триманням під вартою. Документ було підписано начальником СІЗО та начальником медичної частини СІЗО.
23. Того ж дня кримінальну справу щодо заявника було передано до суду для розгляду по суті.
24. 18 червня 2013 року захисник заявника подав до суду клопотання про звільнення заявника з-під варти.
25. У період з 26 червня по 5 липня 2013 року заявник пройшов низку аналізів і досліджень (аналіз крові, сечі і рентгенографію). Зокрема 3 липня 2013 року заявник пройшов біохімічний аналіз крові і аналіз на CD4+ клітини. Було встановлено збільшення кількості CD4+ клітин з 3 до 69 (з 0,5 % до 4,5 %). 5 липня 2013 року було проведено аналіз мокротиння заявника за методикою MTB-RIF для встановлення наявності мікобактерій туберкульозу. Тест показав негативний результат.
26. У своїй заяві до Суду від 8 липня 2013 року заявник стверджував, що страждав на загальну слабкість, болі у кишечнику, сильний головний біль, збільшення кількості і розмірів грибкових язв на тілі і обличчі, біль у печінці і грудній клітці, геморой, діарею, біль у лімфатичних вузлах, сильну задишку. Він також відчував сильний біль у лівій нозі, втратив близько 20 кг ваги та не міг спати. Проте кількість клітин CD4+ у нього збільшилася. Гепатит С, язви та ліва нога взагалі ніколи не лікувались.
27. 11 липня 2013 року адміністрація СІЗО повідомила захисника заявника, що він перебуває у медичній частині СІЗО. Заявник отримував протитуберкульозне, антиретровірусне та симптоматичне лікування, пройшов рентгенографію, здав різні аналізи (загальний та біохімічний аналізи крові, аналіз крові на вміст цукру, аналіз кількості клітин CD4+, аналізи сечі і мокротиння), а також його оглянули лікар-інфекціоніст та фтизіатр. Було зазначено, що стан здоров’я заявника стабільний та що спостерігається позитивна динаміка. Госпіталізації він не потребував, але йому був необхідний нагляд лікаря-інфекціоніста та фтизіатра.
28. У ту ж дату Кагарлицький районний суд Київської області продовжив тримання заявника під вартою на два місяці. Клопотання захисника заявника про звільнення заявника з-під варти за станом здоров’я було залишене судом без задоволення як не підтверджене відповідними документами. Суд також залишив без задоволення клопотання захисника заявника про проведення медичного обстеження заявника.
29. Заявник стверджував, що 13 липня 2013 року йому було викликано швидку медичну допомогу. Того разу йому дали болезаспокійливі засоби.
30. У листі до Суду від 23 липня 2013 року заявник стверджував, що у період з 14 червня по 23 липня 2013 року у його лікуванні жодних змін не відбулося. Згідно з його твердженнями поточне лікування не покращувало стан його здоров’я.
31. 5 та 14 серпня 2013 року заявника було оглянуто фтизіатром, який дійшов висновку, що стан заявника є стабільним.
32. 29 вересня 2013 року заявника було переведено до Бучанської виправної колонії № 85 для відбування покарання (сторони не надали Суду деталей щодо вироку заявникові). Його було забезпечено ліками для двохмісячного курсу АРТ. По прибутті до колонії заявника оглянув лікар, який діагностував у нього IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції, гепатит у стадії ремісії та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу (категорія 5.1).
33. 10 жовтня 2013 року заявник поскаржився на жар, кашель та біль у животі. У нього було діагностовано ускладнення гепатиту, гастродуоденіт та бронхіт, і його було переведено до медичної частини.
В. Стверджуваний тиск на заявника
34. Згідно з твердженнями заявника 25 червня і 3 липня 2013 року він зазнав психологічного тиску з боку адміністрації СІЗО і медичних працівників установи, які кричали на заявника, ображали його та вимагали від нього підписати заяву, в якій зазначалося, що він добровільно відмовляється від АРТ та що у нього немає жодних скарг. У матеріалах справи наявна копія написаного від руки пояснення, датованого 3 липня 2013 року і підписаного заявником. У поясненні зазначається таке:
«Незалежно від того, що стан мого здоров’я погіршується, працівники медичного закладу СІЗО № 13 роблять все можливе, і до них в мене претензій немає.».
35. 4 липня 2013 року заявник зустрівся із захисником. У ту ж дату заявник подав до прокуратури скаргу про стверджуваний тиск, що чинився на нього. Він стверджував, що лікарі СІЗО та незнайомий працівник міліції змусили його підписати документ про те, що він «відмовлявся приймати АРТ» та що він не має претензій. Згідно з твердженнями заявника йому погрожували побиттям, випискою з медичної частини та поміщенням до ізолятора, а також що через нього постраждають інші ув’язнені особи. Заявник зазначив, що підписав документ, в якому вказувалося, що він не має жодних скарг щодо лікарів СІЗО.
36. Листом від 8 липня 2013 року прокуратура Шевченківського району м. Києва направила скаргу захисника заявника до Управління Державної пенітенціарної служби у м. Києві та Київській області «для розгляду».
37. У невстановлену дату посадова особа Державної пенітенціарної служби України повідомила Управління Державної пенітенціарної служби України у м. Києві та Київській області про те, що «порушень чинного законодавства в діях співробітників [медичної частини або керівництва] Київського слідчого ізолятору не встановлено». 5 серпня 2013 року цю інформацію було надіслано заступнику прокурора і заявникові.
38. 14 жовтня 2013 року начальник медичної частини СІЗО повідомив начальника СІЗО про відсутність будь-яких випадків вчинення тиску на заявника впродовж його перебування у медичній частині.
39. Того ж дня сусіди заявника по камері Б. і Ф. дали на ім’я начальника СІЗО покази про те, що жодних випадків здійснення тиску на заявника не було, і він завжди отримував медичну допомогу, коли просив про неї.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Закон України від 12 грудня 1991 року № 1972-ХІІ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» (Закон про протидію ВІЛ і соціальний захист ВІЛ-інфікованих)
40. Цей закон визначає порядок правового регулювання діяльності у сфері профілактики, лікування, догляду і підтримки та відповідні заходи щодо правового і соціального захисту людей, які живуть з ВІЛ. За статтею 6 Закону, тестування осіб віком від 14 років і старше проводиться добровільно, за наявності усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надання їй попередньої консультації щодо особливостей тестування, його результатів і можливих наслідків. Тестування проводиться з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров’я особи.
B. Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6
41. Порядок передбачає, що надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим має здійснюватися на загальних засадах (пункт 4.3.4). У Порядку також містяться рекомендації, в яких зазначається, що доступне, інформативне і доброзичливе консультування повинно бути забезпечене як до тестування на ВІЛ, так і після нього (додаток 28 до пункту 4.3.4).
42. Згідно з пунктом 6.1.3 Порядку усі особи, які прибули до слідчого ізолятора, проходять первинний медичний огляд. Дані огляду заносяться до Журналу медичних оглядів у СІЗО. Під час огляду лікар повинен проінформувати ув’язнену особу про можливість проведення тестування на ВІЛ. Протягом трьох діб від часу прибуття ув’язнених осіб у СІЗО вони мають пройти лікарський огляд (пункт 6.1.5).
C. Інструкція з організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про вдосконалення організації" медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД» № 120 від 25 травня 2000 р.
43. Згідно з пунктом 14 Інструкції залежно від стадії захворювання, ВІЛ-позитивні особи повинні проходити тестування на клітини CD4+ один раз на строк від одного до шести місяців.
D. Інструкція про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства охорони здоров’я України від 15 листопада 2005 року № 186/607 (чинна до 10 грудня 2013 року)
44. Згідно з пунктами 2.1 і 2.3 Інструкції медична допомога хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД включає проведення обов’язкового диспансерного нагляду, лікування опортуністичних захворювань і забезпечення доступу до антиретровірусної терапії. Лікування ВІЛ-інфікованих осіб з III-IV клінічними стадіями повинно здійснюватися у багатопрофільних лікарнях кримінально-виконавчої служби, а осіб з активними формами туберкульозу - у туберкульозних лікарнях.
45. Антиретровірусну терапію призначають лікарі-інфекціоністи закладів охорони здоров’я кримінально-виконавчої служби, які пройшли навчання з питань проведення АРТ, або фахівці обласних (міських) центрів профілактики та боротьби зі СНІДом. Моніторинг АРТ у слідчих ізоляторах здійснюють фахівці обласних (міських) центрів профілактики та боротьби зі СНІДом (пункти 3.1 і 3.2.1 Інструкції).
46. Лабораторний моніторинг ВІЛ-інфекції і АРТ включає серологічне обстеження на ВІЛ-інфекцію, загальний аналіз крові (гемоглобін, еритроцити, тромбоцити, загальна кількість лейкоцитів і лейкоцитарна формула), біохімічний аналіз крові та визначення рівня СД-4 методом проточної цитофлюорометрії (по можливості) (пункт 3.2.2).
Е. Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України від 05 вересня 2012 року № 692/775/1311/5 (чинний з 12 жовтня 2012 року)
47. Згідно із зазначеним вище документом (пункти 3.6-3.8 і 3.10) адміністрація слідчого ізолятора подає до Центрів СНІДу інформацію про осіб, узятих під варту, у яких виявлено ВІЛ-інфекцію. Крім того, вона запитує Центри СНІДу про результати лікування ВІЛ-інфікованих в лікарнях. Вона також забезпечує організацію диспансерного нагляду та надання медичної допомоги узятим під варту, хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, згідно з відповідними документами Міністерства охорони здоров’я.
III. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
А. Охорона здоров’я ув’язнених / Інфекційні захворювання
1. Рекомендація Rec(2006)2 Комітету міністрів державам-членам щодо Європейських пенітенціарних правил (ухвалена Комітетом міністрів 11 січня 2006 року на 952-му засіданні заступників Міністрів)
48. Відповідні положення Європейських пенітенціарних правил передбачають таке:
39. Адміністрація пенітенціарних установ забезпечує охорону здоров’я всіх ув’язнених, які перебувають у цих установах.
Організація медичного обслуговування в пенітенціарних установах
40.1. Медичні послуги в пенітенціарних установах організовуються у тісній співпраці з органами охорони здоров’я місцевого чи загальнодержавного рівня.
40.2. Політика охорони здоров’я в пенітенціарних установах є невід’ємною частиною національної системи охорони здоров’я та повинна бути сумісна з нею.
40.3. Ув’язнені повинні мати доступ до медичних послуг, які існують у країні, без дискримінації за ознакою їхнього правового становища.
40.4. Медичні послуги в пенітенціарних установах спрямовані на виявлення та лікування фізичних та психічних хвороб або патологій, на які можуть страждати ув’язнені.
40.5. Для цього ув’язненим надаються усі необхідні медичні, хірургічні та психіатричні послуги, у тому числі наявні в закладах охорони здоров’я.
Медичний та санітарний персонал
41.1. Кожен пенітенціарний заклад повинен мати не менше одного лікаря, який має відповідну кваліфікацію лікаря-терапевта.
41.2. Повинні вживатися заходи з метою неодмінного забезпечення у випадку необхідності термінової невідкладної допомоги кваліфікованого лікаря.
41.3. Якщо у пенітенціарних установах немає штатного лікаря-терапевта, ці заклади повинен регулярно відвідувати терапевт, який працює за сумісництвом.
42.1. Лікар або кваліфікована медична сестра, підлегла такому лікареві, оглядають кожного ув’язненого одразу при прибутті, за винятком випадків, коли в цьому явно немає необхідності.
42.2. Лікар або кваліфікована медична сестра, підлегла такому лікареві, за вимогою обстежують ув’язненого при звільненні, а також обстежують ув’язнених в усіх необхідних випадках.
42.3. При огляді ув’язненого лікар або підлегла такому лікареві медична сестра особливу увагу приділяють такому:
b. діагностиці фізичних або психічних хвороб та вжиттю всіх необхідних заходів для їх лікування та для продовження курсу лікування;
c. реєстрації та доведенню до відома відповідних органів влади наявності будь-яких ознак або свідчень можливого жорстокого поводження з ув’язненими;
f. ізоляції ув’язнених, щодо яких є підозра наявності у них інфекційних та інших заразних хвороб, на строк перебігу інфекції та забезпечення їх належного лікування;
g. гарантуванню того, щоб ВІЛ-інфіковані ув’язнені не були ізольовані винятково з цієї причини;
j. досягненню домовленостей із закладами охорони здоров’я щодо продовження будь-якого необхідного соматичного або психіатричного лікування після звільнення, якщо ув’язнені дають згоду на такі домовленості.
43.1. Лікар піклується про фізичне та психічне здоров’я ув’язнених та обстежує, в умовах та з частотою, які відповідають стандартам охорони здоров’я в суспільстві, всіх хворих ув’язнених, усіх ув’язнених, які скаржаться на хворобу або травму, і будь-якого ув’язненого, якому приділяється особлива увага.
44. Лікар або інший компетентний орган влади регулярно здійснює нагляд, за необхідності збирає інформацію в інший спосіб та консультує начальника установи про:
a. кількість, якість, приготування та видачу продуктів харчування і води;
b. санітарно-гігієнічний стан установи та ув’язнених;
c. стан каналізації, опалення, освітлення та вентиляції в установі; та
d. придатності та чистоти одягу і постільних приналежностей ув’язнених.
45.1. Начальник пенітенціарної установи розглядає доповіді та висновки, надані лікарем або іншим уповноваженим органом відповідно до правил 43 та 44 і, у випадку згоди з наданими рекомендаціями, вживає негайних заходів на їх виконання.
45.2. Якщо виконання рекомендацій лікаря не входять до сфери повноважень начальника, або якщо начальник не згодний з ними, то він негайно направляє висновок лікаря та свій особистий рапорт до вищестоящого органу.
46.1. Якщо в пенітенціарній установі неможливо надати спеціалізоване лікування хворим ув’язненим, які його потребують, такі хворі переводяться до спеціалізованої установи або закладу охорони здоров’я.
46.2. Якщо пенітенціарна установа має власну лікарню, вона повинна бути належним чином укомплектована персоналом та устаткуванням для належного догляду і лікування ув’язнених, яких направляють до цієї лікарні.».
2. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), 11 Загальна доповідь, 2000 р.
49. У відповідній частині доповіді зазначено таке:
«Поширення інфекційних хвороб та, зокрема, туберкульозу, гепатиту і ВІЛ/СНІДу стало головною проблемою у сфері охорони здоров’я у низці європейських країн. Хоча ці хвороби впливають на населення цілому, у певних пенітенціарних системах вони перетворилися на критичну проблему. У зв’язку з цим КЗК неодноразово був змушений висловити серйозне занепокоєння з приводу неадекватності заходів, що вживаються для вирішення цієї проблеми. Крім того, побутові умови, в яких тримаються ув’язнені, часто виявляються такими, що лише сприяють поширенню цих хвороб.
КЗК розуміє, що у періоди економічних труднощів, які наразі мають місце у багатьох з тих країн, які КЗК відвідує, слід від чогось відмовлятись, в тому числі в пенітенціарних установах. Проте, незважаючи на труднощі, які в будь-який час можуть виникнути, позбавлення особи свободи завжди втілює в собі обов’язок дбати про неї, що передбачає ефективні заходи з профілактики, скринінгу та лікування захворювань. Виконання органами влади цього обов’язку стає ще більш важливим, коли мова йде про лікування хвороб, що загрожують життю.
Використання сучасних методів скринінгу, регулярне забезпечення ліків та пов’язаних матеріалів, наявність персоналу, що забезпечує прийом ув’язненими призначених ліків у правильних дозах та через правильні проміжки часу, а також забезпечення у необхідних випадках відповідних спеціальних дієт є ключовими елементами ефективної стратегії боротьби із зазначеними вище захворюваннями та забезпечить належний догляд за ув’язненими. Схожим чином побутові умови тримання ув’язнених, які хворіють на інфекційні захворювання, повинні сприяти покращенню стану їхнього здоров’я; на додаток до природного освітлення та належної вентиляції наявною повинна бути задовільна гігієна та відсутність переповненості.
Також ув’язнені, про яких йдеться, не повинні бути відокремлені від решти ув’язнених, якщо це суворо не вимагається на підставі медичних або інших міркувань. У зв’язку з цим КЗК бажає наголосити, зокрема, що не існує жодних медичних виправдань для відокремлення ув’язнених виключно на підставі того, що вони ВІЛ-інфіковані.
Для того, щоб розвіяти помилкові уявлення з цих питань, національним органам влади належить забезпечити всебічну освітню програму з питань інфекційних захворювань як для ув’язнених, так і для медичного персоналу. Така програма має висвітлювати способи передачі та засоби захисту, а також застосування належних заходів із запобігання. Так, особливу увагу має бути приділено ризикам інфікування ВІЛ або гепатитом В чи С через статеві контакти / внутрішньовенне введення наркотиків, та пояснено роль рідин організму як носіїв ВІЛ-інфекції і гепатиту.
Також має бути наголошено на тому, що перед тестуванням повинні надаватися відповідна інформація і консультації, а у разі позитивного результату - і після проведення тестування. Також аксіомою є те, що інформація, яка стосується пацієнта, має бути захищена лікарською таємницею. Принциповим питанням є те, що будь-які втручання у цій сфері повинні ґрунтуватися на інформованій згоді зазначеної особи.
Більше того, для того, щоб боротьба із захворюванням була ефективною, усі міністерства та державні органи, які працюють у цій сфері, повинні забезпечити якомога кращу координацію своїх зусиль. У зв’язку з цим КЗК бажає наголосити на тому, що слід гарантувати продовження лікування після відбуття строку покарання.».
В. ВІЛ/СНІД в Україні / Умови тримання під вартою
1. Гармонізовані звіти України про досягнутий прогрес
50. З метою моніторингу прогресу, досягнутого на виконання завдань, закріплених у Політичній декларації, ухваленій на засіданні високого рівня Генеральної Асамблеї ООН щодо ВІЛ/СНІДу у 2011 році, Україна надала Секретаріату Об’єднаної програми Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІД кілька офіційних звітів.
51. Гармонізований звіт України про досягнутий прогрес у здійсненні національних заходів у відповідь на епідемію СНІД за січень 2010 року - грудень 2011 року містив таку інформацію:
«Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні є однією з найтяжчих серед країн Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав.
За період 1987-2011 рр. в Україні офіційно зареєстровано 202787 випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України, у тому числі 46300 випадків захворювання на СНІД та 24626 випадків смерті від захворювань, зумовлених СНІД. Масштаби епідемії ВІЛ-інфекції поступово зростають - починаючи з 1999 р., кількість вперше зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції щороку постійно збільшується. У 2011 р. в країні офіційно зареєстровано 21177 нових випадків ВІЛ-інфекції (46,2 на 100 тис. населення) - це найвищий показник за весь період спостереження за ВІЛ-інфекцією в Україні з 1987 р.
Показник охоплення диспансеризацією ВІЛ-позитивних осіб за період 2009-2011 рр. в Україні має тенденцію до збільшення - 54,5 %, 60,6 %, 62,7 %, відповідно, але його рівень залишається недостатнім, нижче 70 %, Отже, третина осіб, виявлених за даними сероепідмоніторингу, не перебуває під диспансерним наглядом у закладах охорони здоров’я з різних причин (не звернулися за результатами тестування, не бажають пройти медичне обстеження тощо) та є джерелом збудника інфекції, що призводить до подальшого поширення ВІЛ.
Найбільш поширеним СНІД-індикаторним захворюванням в Україні, як і раніше, залишається туберкульоз, який виявлено в 5745 (62,5 %) випадках з 9189 нових випадків СНІД.
Аналіз епідемічної ситуації з ВІЛ-інфекції в Україні свідчить про те, що ця інфекція кинула виклик системі охорони здоров’я: темпи розвитку епідемії ВІЛ-інфекції/СНІД випереджають темпи розгортання діяльності щодо її запобігання та лікування, зокрема надання антиретровірусної терапії всім, хто її потребує.
Станом на 01.01.2012 р. під диспансерним наглядом у закладах охорони здоров’я перебувало 120148 громадян України (264,3 на 100000 населення), у тому числі у закладах Державної пенітенціарної служби України, з них 18751 - з діагнозом СНІД (41,2 на 100000 населення).
У 2009 р. в Україні вперше в рамках ДЕН вивчали поширеність ВІЛ серед засуджених. За даними дослідження 2009 р. показник інфікованості ВІЛ становив 15 % (д. і. 13 % - 17 %).
У 2011 р. дослідження поширеності ВІЛ серед засуджених було проведено вдруге у тих самих установах, з використанням методології та розміру вибірки попереднього дослідження. Показник інфікованості ВІЛ за цей період часу практично не змінився - 13,7 % (д. і. 11,8 % - 15,6 %).».
52. Згідно з Гармонізованим звітом України про досягнутий прогрес у здійсненні національних заходів у відповідь на епідемію СНІД (звітний період: січень 2012 р. - грудень 2013 р.):
«Наразі Україна посідає серед європейських країн одне з перших місць за кількістю ВІЛ-інфікованих осіб. Згідно з оцінками на початку 2013 р. у країні проживало 238 тис. ВІЛ-інфікованих осіб віком від 15 років і старше.
... групи, які протягом останніх років стали дедалі більш уразливими до ВІЛ, включають: ..., ув’язнених та засуджених.
Впродовж 2012-2013 рр. було протестовано ... 98000 осіб, що перебувають в установах Державної пенітенціарної служби України, що забезпечило можливість збільшення доступу до добровільних консультацій і тестування у кілька разів - з 18,2 % у 2011 р. до 77,2 % у 2013 р. Досягнення таких результатів стало можливим завдяки співпраці між неурядовими організаціями і урядовими установами.».
2. Лікування хворих на ВІЛ/СНІД та догляд за ними в Україні, звіт Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), квітень 2013 року, частина загального аналізу виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, проведеного у вересні 2012 року.
53. У витягах зі звіту зазначено про таке:
«Серед ув’язнених поширеність ВІЛ доволі велика: у 2011 році у 10 % (2463 з 23779 осіб, що пройшли тестування) було виявлено ВІЛ-інфекцію Оскільки тестування на ВІЛ у пенітенціарній системі ґрунтується на згоді пацієнта, робити аналіз на основі ВІЛ-тестування за ініціативою медичних установ неможливо.
Лікування ВІЛ у пенітенціарних установах фінансується цілком за кошти грантів Глобального фонду боротьби з ВІЛ/СНІД, а тому не є стабільним.
Україна запровадила цілий комплекс міжнародних інструментів і стандартів у сфері прав людини з метою сприяння основоположним правам людини та їх захисту, включаючи право на охорону здоров’я. Україна ухвалила національні закони, стратегії, програми у сфері охорони здоров’я, включаючи Закон України «Про протидію поширенню хвороби, зумовленої вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» (2010 р.) і спрямовану на досягнення загальнодоступної медичної допомоги Загальнодержавну програму забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки, у багатьох з яких знайшли своє відображення міжнародні інструменти захисту прав людини. Незважаючи на позитивні кроки у напрямку до посилення законодавчих положень щодо рівного доступу до лікування ВІЛ та догляду за хворими на ВІЛ/СНІД, при їх імплементації переважають серйозні недоліки. Найбільш помітні вони у зв’язку з відсутністю доступу до ліків АРТ та супутнього лабораторного спостереження за тими, хто цього потребує, що суперечить основоположному праву людини на охорону здоров’я, конституційному праву українців на безкоштовну медичну допомогу (стаття 49 Конституції України 1996 року) та праву на безоплатне забезпечення антиретровірусними препаратами та лікарськими засобами для лікування опортуністичних інфекцій (стаття 15 Закону України «Про протидію поширенню хвороби, зумовленої вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ»). Наслідком обмеженості охоплення належним тестуванням, консультацій з лікарями та довідкових служб, а також періодичної нестачі ліків та засобів для АРТ є відсутність гарантованого доступу до АРТ та продовження такого лікування для усіх, хто його потребує. На додаток, відсутність доступу до тестування CD4 і VL ставить перешкоди на шляху до своєчасної постановки на облік осіб, яким було діагностовано ВІЛ. Внаслідок цього багато людей починають АРТ на пізньому етапі захворювання, а отже позбавлені оптимальних клінічних переваг АРТ. Триваючий поганий стан запровадження послуг для груп ризику ВІЛ та опортуністичних інфекцій, зокрема наркозалежних осіб, які не тільки становлять групу найбільшого ризику ВІЛ в Україні, але й також найбільш уразливі до туберкульозу та гепатиту В і С, також робить свій внесок у нерівний доступ до послуг з порятунку тих, хто найбільш цього потребує.».
3. Доповідь КЗК Уряду України за підсумками візиту до України у період 9-21 жовтня 2013 року
54. У відповідних частинах доповіді зазначається таке:
«142. ...Справді, надання медичної допомоги ув’язненим в Україні залишається проблематичним, здебільшого за рахунок нестачі персоналу, засобів і ресурсів. У ході візиту делегація КЗК знову почула у всіх відвіданих установах численні скарги від ув’язнених, які стосуються затримки в доступі до лікарів (зокрема, фахівців), відсутності ліків, а також неналежної якості медичної допомоги.
143. Служба охорони здоров’я в Київському СІЗО має складатися з 42 штатних постів (18 посад службового персоналу і 24 цивільних); проте 12,5 з тих посад були офіційно вакантними (у тому числі чотири посади службового персоналу і 8,5 для цивільного персоналу). На практиці завдання з догляду за медико-санітарними потребами 2618 ув’язнених (у тому числі кількох десятків пацієнтів медичної частини), яких утримувала установа під час візиту делегації, лягла на плечі 12 лікарів (які, однак, спільно обіймали 8,6 посад з повним робочим часом) та 11 фельдшерів, робочий час яких дорівнював чотирьом посадам з повним робочим часом. У штаті була також медсестра, спеціаліст з обслуговування рентгенологічного обладнання, лаборант, фармацевт і два «дезінфектори».
144. У підсумку, кадрові ресурси медико-санітарної допомоги у відвідуваних пенітенціарних установах, як правило, були недостатніми, щоб належним чином задовольняти потреби тієї кількості ув’язнених, що трималися у відповідних установах. Особливо це стосується кількості фельдшерів і медсестер. Ця ситуація дуже сильно сприяє затримці у доступі до медичної допомоги та численним скаргам від ув’язнених стосовно її якості. Крім того, певні вакансії (зокрема вакансії медичних фахівців) додатково обмежували доступ ув’язнених до певного виду лікування.
151. В усіх відвіданих установах делегація відзначила, що медичні записи та інші медичні документи, як правило, погано велися, відомості вказувалися дуже стисло, були відсутні та/або неузгоджені...
159. Як процедури скринінгу туберкульозу (у тому числі систематичне застосування рентгенографії, яка здійснювалася до або після прийому і повторювалося згодом через регулярні проміжки часу, а також лабораторні аналізи мокротиння при необхідності), так і лікування, як вбачалося, були в цілому адекватними, відповідно до протоколів DOTS і DOTS+. Зокрема, делегація КЗК відзначила поліпшення у Київському СІЗО, де протитуберкульозні ліки другої лінії були тепер доступні.
... Що стосується побутових умов у туберкульозних відділеннях, таке відділення у Київському СІЗО викликає особливе занепокоєння КЗК: воно було у занедбаному стані, темне і погано вентильоване, а стіни в деяких камерах були брудними і пошкодженими від цвілі. Устаткування камер залишало бажати кращого: зношені ліжка, брудні постільні приналежності, туалети в камерах лише частково відгороджені від решти приміщень. Умови у душовій відділення були також поганими...
160. Кожна з відвіданих установ також утримувала низку ВІЛ-інфікованих ув’язнених, які не були ізольовані у зв’язку з їх станом здоров’я. Тести на ВІЛ пропонувалися на конфіденційній і добровільній основі, і була доступна антиретровірусна терапія (яка також частково фінансується за рахунок пожертвувань від Глобального фонду).»
С. Матеріали ВООЗ, пов’язані з ВІЛ/СНІД
55. У відповідних положеннях настанов ВООЗ «Перелік клінічних критеріїв ВООЗ для спостереження та переглянутої класифікації клінічних стадій і імунологічної класифікації ВІЛ-захворювань у дорослих і дітей» 2006 року передбачено таке:
«Патогенез ВІЛ-інфекції здебільшого пов’язаний зі зменшенням кількості Т-лімфоцитів (різновид лімфоцитів), які мають CD4 рецептор (CD4+). Стан імунітету дитини або дорослого, які живуть з ВІЛ-інфекцією, може бути оцінено при підрахунку абсолютної кількості (на кубічний міліметр) або відсоткової частки клітин CD4+, і цей спосіб вважається стандартним для оцінки і класифікації тяжкості пов’язаного з ВІЛ імунодефіциту. Поступове зменшення Т-лімфоцитів з CD4+ пов’язується з розвитком ВІЛ-захворювання та підвищенням ймовірності виникнення опортуністичних інфекцій та інших медичних явищ, пов’язаних з ВІЛ, включаючи кахексію та смерть.
Звичайна абсолютна кількість клітин CD4 у підлітків та дорослих коливається з 500 до 1500 клітин на кубічний міліметр крові.».
56. Інші відповідні матеріали ВООЗ щодо імунологічного аналізу пацієнтів і АРТ наведено у рішенні у справі «Є.А. проти Росії» (Е.А. v. Russia) (заява № 44187/04, пп. 31-35, від 23 травня 2013 року).
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
57. У своїй заяві від 8 липня 2013 року заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що під час відбування покарання він не отримував належної медичної допомоги. Зокрема після затримання він не отримував АРТ, що, згідно з його твердженнями, спричинило погіршення стану його здоров’я та виникнення нових проблем зі здоров’ям, таких як задишка, діарея, оніміння лівої ноги, сильні головні болі, втрата ваги та слабкість. Систематичні нагляд і діагностування його захворювання, ускладненого наявністю ВІЛ, туберкульозом легень, позалегеневим туберкульозом і гепатитом С, були відсутні. Згідно з твердженнями заявника його туберкульоз та гепатит С належним чином не лікувались, а значить відсутнім було спеціалізоване лікування та постійне спостереження. Зокрема, стандартне протитуберкульозне лікування не дало позитивних результатів. Насамкінець заявник скаржився, що стан його здоров’я в ув’язненні погіршився; більше того, він не отримував спеціальної дієти, а камера давала недостатній доступ до свіжого повітря та природного освітлення.
58. Стаття 3 Конвенції, на яку посилався заявник, передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
59. Уряд не надав жодних зауважень з приводу прийнятності цієї скарги.
60. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
61. У своїх зауваженнях, наданих 20 грудня 2013 року, заявник стверджував, що його скарги охоплюють лише період з вересня 2012 року по серпень 2013 року. Зокрема, він не скаржився на неотримання АРТ після червня 2013 року або на лікування у Бучанській виправній колонії № 85.
62. Заявник не погодився з твердженнями Уряду про те, що йому надавалася належна медична допомога. Зокрема заявник доводив, що його було поміщено до СІЗО 27 вересня 2012 року, але наявність у нього різних захворювань було вперше діагностовано лише 8 листопада 2012 року. Відповідно впродовж більше сорока днів йому не ставились діагнози та не надавалося лікування. Аналіз на клітини CD4+ заявник вперше пройшов лише 9 січня 2013 року, а АРТ йому було призначено лише 30 березня 2013 року - приблизно через шість місяців після прибуття заявника до СІЗО. Заявник також стверджував, що ані його гепатит С, ані кандидоз не лікувалися, незважаючи на його скарги на слабкість та болі у печінці.
63. Заявник зазначив, що серйозність його захворювань вимагала постійного та систематичного нагляду за станом його здоров’я і лікування. Проте, як випливає з медичних документів, наданих Урядом, у січні 2013 року заявника оглянули лише двічі (9 і 22 січня 2013 року), у лютому його не оглядали до 14 лютого 2013 року (отже, він перебував без лікарського нагляду впродовж двадцяти одного дня). Було зазначено, що 14 лютого 2013 року заявник поскаржився на різке погіршення загального самопочуття і збільшення лімфатичних вузлів. Після цього, згідно з медичними документами, заявника оглядали 21 і 28 лютого, а також 7, 14, 21 і 28 березня 2013 року. Пізніше заявника оглядали кожні п’ять, сім, а іноді - кожні одинадцять днів. Проте іноді на скарги заявника (такі, як скарга 14 лютого 2013 року про погіршення стану його здоров’я та збільшення лімфатичних вузлів) належного реагування не було. Заявник стверджував, що ці факти підтверджують те, що медичний персонал СІЗО не здійснював належного нагляду за станом його здоров’я та не докладав зусиль для моніторингу ефективності його лікування та його наслідків для здоров’я заявника. Більше того, іноді його скарги навіть не фіксувалися.
64. Заявник погодився з тим, що його туберкульоз у СІЗО лікували. Проте інші його захворювання не лікувалися, а вони були настільки серйозними, що могли загрожувати його життю.
65. Заявник також вказав на те, що згідно з документом, виданим адміністрацією СІЗО, стан його здоров’я погіршувався. Більше того, той факт, що стан здоров’я заявника покращився у липні 2013 року після його скарги до Європейського суду з прав людини (кількість клітин CD4+ збільшилася, а його туберкульоз було «стабілізовано»), є додатковим доказом відсутності належного лікування до липня 2013 року.
66. Заявник також зазначив, що 13 липня 2013 року йому було викликано карету швидкої медичної допомоги, але йому дали лише болезаспокійливі засоби, щоб зняти симптоми.
67. Заявник також стверджував, що по прибутті до Бучанської виправної колонії у вересні 2013 року його було терміново госпіталізовано, що, за його словами, було підтвердженням того, що у СІЗО він не отримував належного лікування.
68. Насамкінець заявник доводив, що припинив АРТ внаслідок болісної реакції на це лікування. Проте спроби встановити причину такої реакції та розглянути можливість призначення іншого курсу лікування здійснено не було.
69. Уряд доводив, що заявник отримував медичну допомогу, яка була йому необхідна у зв’язку з усіма захворюваннями, впродовж усього періоду позбавлення свободи. У СІЗО заявник щоденно отримував АРТ та одужав від рецидиву туберкульозу. Працівники медичної частини СІЗО систематично його оглядали та належним чином реагували на усі його скарги. Отже, Уряд стверджував, що права заявника за статтею 3 Конвенції порушено не було.
70. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незважаючи на обставини чи поведінку потерпілого (див., наприклад, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 119, ECHR 2000-IV). Жорстоке поводження, проте, має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, п. 162, Series А № 25).
71. Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), заява № 2346/02, п. 52, TCHR 2002-III, з подальшими посиланнями).
72. Суд неодноразово наголошував, що держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод позбавлення свободи не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув’язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров’я такої особи та її благополуччя (див. рішення у спразі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-ХІ). Отже, відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див., серед інших джерел рішення у справах «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan) заяви №№ 9852/03 і 13413/04, від 29 листопада 2007 року; «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, від 18 грудня 2008 року, і «Петухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, від 21 жовтня 2010 року).
73. Суд вважає, що «належність» медичної допомоги залишається найбільш важким елементом для визначення. При його оцінці Суд встановлював, що сам факт огляду ув’язненого лікарем та призначення йому певного виду лікування автоматично не може призвести до висновку, що медична допомога була належною (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116). Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та його або її лікування протягом ув’язнення (див. рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-ХІІ (витяги)), оперативність та точність діагнозу і лікування (див. рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року, та згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115), а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув’язненого або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. рішення у справі «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року, та згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 та 114). Державні органи влади також повинні довести, що було створено умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування (див. рішення у справі «Голомийов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року, та згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116). У той же час обов’язок держави вилікувати тяжко хворого ув’язненого є обов’язком вжиття засобів, а не досягнення результату (критерій належної старанності) (див. рішення у справі «Гжінашвілі проти Грузії» (Goginashvili v. Georgia), заява № 47729/08, п. 71, від 4 жовтня 2011 року).
74. Суд також встановлював, що статтю 3 Конвенції не можна тлумачити як таку, що гарантує кожному ув’язненому медичну допомогу на рівні «найкращих закладів охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашівілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що «готовий прийняти аргумент про те, що загалом ресурси медичних установ пенітенціарної системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я» (див. рішення у справі «Грішин проти Росії» (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, п. 76, від 15 листопада 2007 року).
75. Загалом Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення» (див. рішення у справі «Алєксанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
76. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що згідно з твердженнями заявника на момент його затримання у вересні 2012 року він був хворий на низку захворювань, включаючи IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції. Хоча заявник не надав доказів щодо стану свого здоров’я та лікування, якщо таке було, незадовго до його затримання, вбачається, що до вересня 2012 року заявник вже був ВІЛ-інфікованим впродовж щонайменше трьох років. Згідно з наявними матеріалами справи у грудні 2011 року кількість клітин CD4+ у заявника вже була низькою і вже на той час він вочевидь потребував АРТ. Проте інформація щодо того, чи отримував заявник будь-коли АРТ до свого затримання та, якщо так, чи повідомив він адміністрацію СІЗО про необхідність відновити / не переривати АРТ, відсутня. Тим не менш, сторони погодились з тим, що по прибутті заявника до СІЗО він повідомив адміністрацію СІЗО про те, що перебуває на обліку як ВІЛ-інфікована особа у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом.
77. Що стосується інших захворювань, на які посилався заявник, Суд зауважує, що згідно з медичними документами, наданими Урядом, по прибутті до СІЗО заявник пройшов первинне медичне обстеження. Було зазначено, що заявник «скарг(и) на здоров’я не має». Жодне із захворювань, які, за твердженнями заявника, у нього були на момент його затримання (див. пункт 7) та які йому було діагностовано під час наступних медичних обстежень, не вказується в акті первинного медичного огляду.
78. Суд зазначає, що залишається нез’ясованим, якою саме інформацією стосовно своєї ВІЛ-інфекції та інших захворювань заявник володів по прибутті до СІЗО, та яку інформацію щодо своїх захворювань він надав лікарям СІЗО. Проте, навіть якщо припустити, що заявник лише зазначив, що перебуває на обліку у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом, Суд зазначає, що медичним персоналом СІЗО не було докладено жодних зусиль з метою з’ясувати у заявника точні відомості щодо стану його здоров’я, чи були у нього також будь-які захворювання, пов’язані з ВІЛ, та який курс лікування у зв’язку з цим він проходив та/або потребував на той час.
79. Суд також зазначає, що у матеріалах справи міститься консультативний висновок місцевого центру профілактики та боротьби зі СНІДом від 8 листопада 2012 року, виданий «на вимогу». Проте залишається нез’ясованим, хто саме подав запит на отримання цього висновку, чи насправді заявника оглядали у цю дату в центрі, та якщо цю інформацію було запитано не адміністрацією СІЗО, а захисником, то коли адміністрація СІЗО про неї дізналась. У будь-якому разі, від часу затримання заявника у вересні 2012 року лікарі СІЗО знали, що він перебуває на обліку у Центрі профілактики та боротьби зі СНІДом, але першу спробу дізнатися, яке саме лікування необхідно заявникові, було зроблено на початку січня 2013 року - через чотири місяці після його прибуття до СІЗО. Зокрема, до часу, коли було проведено відповідний аналіз, кількість клітин CD4+ різко впала. На додаток, у нього стався рецидив туберкульозу, і у лютому 2013 року його нарешті перевели до медичної частини СІЗО.
80. Суд зауважує, що з середини лютого 2013 року заявника оглядали лікарі, йому ставилися діагнози та призначалося лікування. До липня 2013 року кількість клітин CD4+ у нього збільшилась, і він вилікувався від рецидиву туберкульозу.
81. Суд зазначає, що питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах тримання під вартою та виконання покарань України, вже розглядалось Судом у низці справ (див. рішення у справах «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971 /04, від 18 грудня 2008 року; «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, від 20 травня 2010 року, і «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, від 14 березня 2013 року). Зокрема, у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), незважаючи на те, що органам влади було відомо про ВІЛ-інфекцію у доньки/матері заявників, відповідного лікування їй не надавалося взагалі, і це призвело до смерті особи. У справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine) лікування заявника від пов’язаної з ВІЛ інфекції було спорадичним і нерегулярним. Більше того, на нездатність української системи охорони здоров’я впоратися з епідемією ВІЛ було вказано у нещодавніх доповідях, наведених вище (див. пункти 50-53), в яких ув’язнені особи зазначаються як одна з найбільш уражених груп.
82. Суд зазначає, що у цій справі у певний момент часу у 2013 році заявник почав отримувати лікування, яке призвело до покращення стану його здоров’я. Проте це лікування почалося лише тоді, коли стан заявника був вже критичним.
83. Зокрема Суд зазначає, що первинний медичний огляд заявника у вересні 2012 року, як видається, був дуже поверховим, і незважаючи на те, що адміністрації СІЗО було відомо про його ВІЛ-інфекцію, не було зроблено жодних спроб отримати більше інформації стосовно його захворювань, пов’язаних з ВІЛ, а перший аналіз на клітини CD4+ було проведено лише через чотири місяці після прибуття заявника до СІЗО. Результати цього аналізу, а також інші докази підтверджують, що захворювання заявника було дуже серйозним ще задовго до аналізу.
84. Що стосується тверджень заявника про те, що не усі його скарги фіксувалися або розглядалися та що не всі його захворювання лікувалися, зокрема після лютого 2013 року, Суд повторює, що необґрунтованого твердження про відсутність, затримку або навіть неналежність медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна включати, серед іншого, достатні посилання на захворювання, про яке йдеться, медичні призначення, які особа вимагала, які було їй прописано або у наданні яких було відмовлено, та певні докази - наприклад, висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданні заявнику медичної допомоги (див. рішення у справі «Валерій Самойлов проти Росії» (Valeriy Samoylov v. Russia), заява № 57541/09, п. 80, від 24 січня 2012 року).
85. Суд також зазначає, що вже розглянув цілу низку справ проти України, в яких порушувались питання неналежного медичного обслуговування, яке надавалось ув’язненим (див., в якості нещодавніх прикладів, рішення у справах «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, від 16 травня 2013 року, і «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine,), заява № 42184/09, від 11 грудня 2014 року). За відсутності в Україні ефективного засобу правового захисту для подання цих скарг (див. пункти 96-97) Суд змушений був сам провести безпосередню оцінку доказів перед тим, як встановлювати, чи було дотримано гарантій статті 3 Конвенції.
86. У зв’язку з цим Суд нагадує, що у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен провести «особливо ретельний аналіз» (див. рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 148, від 21 квітня 2011 року). Проте це завдання особливо ускладнюється необхідністю оцінювати докази, які вимагають спеціальних знань у різних сферах медицини. У зв’язку з цим Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Маккерр проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 4 квітня 2000 року). Суд також нагадує, що до його компетенції не належить вирішення питань, що належать виключно до компетенції лікарів, та робити висновки щодо того, чи насправді заявник вимагав такого лікування впродовж відповідного проміжку часу (див. згадане рішення у справі «Є.А. проти Росії» (Ј.А. v. Hussia), п. 57), та чи обраний метод лікування належним чином відповідає потребам заявника (див. вищезазначене рішення у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), п. 76, та «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine), заява № 53896/07, п. 71, від 15 жовтня 2009 року). Зважаючи на зазначене вище та приділяючи особливу увагу вразливості заявників з огляду на позбавлення їх свободи, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник отримував комплексну та належну медичну допомогу в ув’язненні.
87. Відповідно до наведених вище принципів Суд зазначає, що на підставі доказів, наданих сторонами, та за відсутності будь-якої незалежної медичної експертизи медичної картки заявника, він не може дійти висновку щодо того, чи скарги заявника стосувались симптомів конкретної хвороби, від якої його лікували, чи вони стосувались різних хвороб та вимагали окремої уваги.
88. Проте Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження своїх аргументів про те, що надана заявникові медична допомога була належною, є незадовільними. Копія медичної картки заявника - дуже низької якості, дуже часто нечитабельна, а відомості, що у ній містяться, - дуже загальні та уривчасті. Зокрема, неможливо дійти висновку, які скарги заявника було розглянуто, та встановити, якою мірою надавалося призначене йому лікування. З огляду на те, що численні і серйозні проблеми зі здоров’ям заявника було відображено у його діагнозі, Суд, виходячи з наявних документів, вважає, що Уряд не надав переконливих доказів того, що реакція на медичні потреби заявника, окрім тих, що були пов’язані з його туберкульозом та ВІЛ-інфекцією, була відповідною (див. згадане рішення у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пп. 79-80, і, mutatis mutandis, рішення у справі «Вітковський проти України» (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, п 129 від 26 вересня 2013 року).
89. Насамкінець Суд зазначає, що дійти будь-яких висновків стосовно побутових умов тримання заявника у слідчому ізоляторі неможливо з огляду на відсутність конкретних тверджень заявника у зв’язку з цим (див. пункт 57). Зокрема, заявник не надав будь-яких зауважень з приводу своєї первинної скарги та не уточнив, у якій саме камері він перебував під час тримання під вартою у Київському СІЗО.
90. Насамкінець Суд доходить висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
91. Заявник скаржився, що у зв’язку зі своєю скаргою за статтею 3 Конвенції він не мав ефективного національного засобу правового захисту. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
92. Уряд не надав жодних зауважень з приводу прийнятності цієї скарги.
93. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
94. Заявник стверджував, що національне законодавство не передбачає ефективних засобів правового захисту щодо відсутності належної медичної допомоги під вартою. Зокрема його захисник скаржився до адміністрації СІЗО та до суду на поганий стан здоров’я заявника та клопотав про його звільнення, щоб він отримав можливість лікуватися у спеціалізованому медичному закладі, але у задоволенні цих клопотань було відмовлено. Національний суд також невідреагував на клопотання адміністрації СІЗО щодо прискорення провадження у зв’язку з поганим станом здоров’я заявника. Також, на думку заявника, як скарги до прокуратури, так і до суду у порядку адміністративного судочинства є неефективними, оскільки жодна з них не могла б змінити ситуацію у той момент, коли медична допомога є необхідною.
95. Уряд доводив, що заявник скаржився на порушення його прав 4 липня 2013 року. Його скаргу було передано Державній пенітенціарній службі України. За результатами перевірки було зроблено висновок про те, що адміністрація СІЗО та її медичний персонал закону не порушували. Отже, заявник у зв’язку зі своїми скаргами мав ефективний засіб правового захисту.
96. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу правового захисту, здатного забезпечити втілення у життя змісту конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. З огляду на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v Ukraine), пп. 113-16, та рішення у справі «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 72, від 12 жовтня 2006 року), на свої нещодавні висновки (див. згадане рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), пп. 104-105) та на обставини цієї справи, Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що у заявника на практиці була можливість скористатись у зв’язку зі своєю скаргою будь-якими ефективними засобами правового захисту, тобто засобами, які могли б запобігти виникненню або продовженню порушень або могли б забезпечити заявникові належне відшкодування.
97. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника на відсутність належної медичної допомоги.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ПРАВУ НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ ЗА СТАТТЕЮ 34 КОНВЕНЦІЇ
98. Заявник також скаржився на те, що зазнав психологічного тиску у зв’язку з його заявою до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції, у відповідних частинах якої передбачено таке:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи... Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.».
99. Уряд стверджував, що перешкоджання здійсненню заявником права на індивідуальну заяву не було. Посилаючись на практику Суду, Уряд стверджував, що для встановлення недотримання державою вимог статті 34 Конвенції твердження заявника мають підтверджуватися фактами, і, зокрема, слід довести намір держави перешкодити здійсненню заявником свого права на подання індивідуальної заяви (див., серед інших джерел, рішення у справі «Констянтин Маркін проти Росії» (Konstantin Markin v. Russia) [ВП], заява № 30078/06, ECHR 2012 (витяги)).
100. Уряд доводив, що скарги заявника у зв’язку з цим було розглянуто Державною пенітенціарною службою та було встановлено, що адміністрація СІЗО і його медичні працівники закону не порушували. Ці висновки було підтверджено рапортом начальника медичної частини СІЗО та поясненнями, наданими сусідами заявника по камері.
101. Уряд доводив, що доказів на підтвердження тверджень заявника не було. Більше того, усі його заяви і зауваження дійшли до Суду, і заявник безперешкодно надсилав свої скарги.
102. Заявник стверджував, що доводи Уряду є непереконливими. Зокрема, перевірка скарг заявника, на яку посилався Уряд, не може вважатися належною, оскільки адміністрація СІЗО та його медичні працівники були працівниками пенітенціарної системи. Більше того, висновок про відсутність будь-яких порушень закону не ґрунтувався на жодних доказах. Зокрема, пояснення сусідів заявника по камері не можуть вважатися надійними доказами, оскільки вони також були ув’язненими, а відтак - перебували під повним контролем адміністрації СІЗО.
103. У зв’язку зі скаргами на працівників пенітенціарних установ заявник також посилався на Доповідь КЗК Українському Уряду за результатами візиту у період з 1 до 10 грудня 2012 року:
«КЗК не може зробити висновок, що вимог «ефективного» розслідування було дотримано у зазначених випадках. З одного боку, видається, що прокурори у своїх постановах про відмову в порушенні кримінальної справи безоглядно ґрунтувались на матеріалах, що надавались Державною пенітенціарною службою. З іншого боку, слід взяти до уваги відсутність довіри з боку багатьох опитаних ув’язнених щодо здатності та бажання органів прокуратури проводити розслідування, гідні цієї назви, у випадках стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників пенітенціарних установ (або сусідів по камері за підбурюванням з боку персоналу). Наприкінці візиту у 2012 році делегація порушила це конкретне питання перед Генеральним прокурором.
На думку Комітету, якщо орган, що відповідає за розслідування цього типу, бажає користуватися громадською довірою, він повинен бути не лише незалежним, але й також демонструвати цю незалежність від пенітенціарних та інших правоохоронних органів.
Комітет рекомендує без зволікань вжити заходів для створення національного спеціалізованого підрозділу, роль якого полягатиме у проведенні розслідувань по всій території країни у справах, пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням працівників пенітенціарних установ (чи з підбурюванням з їхнього боку) або будь-яких інших службових осіб (наприклад, працівників міліції), і забезпечити його власним персоналом для оперативного проведення розслідувань. Крім того, Комітет рекомендує в середньостроковій перспективі вивчити питання про доцільність повного відокремлення такого підрозділу від прокуратури з метою створення дійсно незалежного спеціалізованого органу для розслідувань цього типу.».
104. Насамкінець заявник доводив, що тиск, що чинився на нього, був доволі сильним, а стан його здоров’я не давав йому змоги проаналізувати ситуацію. Якби не його захисник, заявник, мабуть, відмовився б від своєї заяви.
105. Суд, перш за все, зазначає, що скарга за статтею 34 Конвенції носить процесуальний характер, а отже не порушує жодного питання щодо прийнятності в рамках Конвенції (див. рішення у справі «Юліан Попеску проти Румунії» (Iulian Popescu v. Romania), заява № 24999/04, п. 29, від 4 червня 2013 року).
106. Суд також нагадує, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, запровадженого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам або потенційним заявникам можливості вільно спілкуватися з Судом, не зазнаючи жодного тиску з боку державних органів з метою примусити їх відкликати чи змінити скарги (див., серед інших джерел, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, п. 105, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV). У цьому контексті термін «тиск» означав не лише прямий примус та відверте залякування, а й інші неналежні опосередковані дії чи контакти з наміром відрадити заявників або знеохотити їх використовувати засіб захисту, передбачений Конвенцією (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, п. 159, Reports of Judgments and Decisions 1998-III).
107. Більше того, питання щодо того, чи становлять стосунки між органами влади та заявником неприйнятну практику з точки зору статті 34 Конвенції, повинно визначатись у світлі конкретних обставин справи. У зв’язку з цим має враховуватися вразливість скаржника та його чутливість щодо впливу з боку органів влади (див. згадані рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), п. 105, і «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), п. 160). Становище заявника може бути особливо вразливим, коли його тримають під вартою, і його контакти з родиною та зовнішнім світом обмежені (див. рішення у справі «Котлец проти Румунії» (<...>), заява № 38565/97, п. 71, від 3 червня 2003 року).
108. У цій справі заявник стверджував, що його залякували з метою примусити його заявити, що медична допомога, яку він отримував, була належною, та що за можливі недоліки, такі як відсутність АРТ, відповідальність несе він сам. Уряд дійсно надав копію написаного від руки пояснення, підписаного заявником, в якому зазначалося, що заявник не має претензій до медичних працівників СІЗО (див. пункт 34), що суперечить його скаргам до Суду, датованим як до дати пояснення, так і після неї. Уряд не уточнив обставин, за яких було отримано цю заяву. Проте Суд стурбований тим фактом, що заяву було отримано через десять днів після того, як Суд за правилом 39 Регламенту Суду надав Уряду вказівку щодо необхідності забезпечення заявника належною медичною допомогою.
109. Уряд також доводив, що твердження заявника про психологічний тиск, що на нього чинився, були належним чином перевірені та не знайшли свого підтвердження. Проте Суд зазначає, що скаргу заявника стосовно залякування прокуратура передала пенітенціарній службі, чиї підлеглі у першу чергу підозрювалися у залякуванні заявника. Більше того, усі докази, надані Урядом, походили або від працівників слідчого ізолятору, або від сусідів заявника по камері, які перебували під контролем адміністрації СІЗО. Тому Суд не переконаний доводами Уряду.
110. Враховуючи послідовні доводи заявника та відсутність іншого правдоподібного пояснення походження зазначеної заяви, Суд вважає, що органи влади насправді намагались вплинути на заявника з метою примусити його зробити заяви, які б негативно вплинули на його заяву до Суду. За цих обставин держава не виконала свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
111. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
112. Заявник вимагав 7000 євро відшкодування моральної шкоди.
113. Уряд наполягав на тому, що у цій справі порушення прав заявника не було та що сума відшкодування, яка вимагалася, була надмірною.
114. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, вважає за належне присудити суму, що вимагалася заявником, у повному розмірі.
115. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат.
116. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
V. ПРАВИЛО 39 РЕГЛАМЕНТУ СУДУ
117. Суд нагадує, що відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції це рішення не набуде статусу остаточного до тих пір, поки; а) сторони не заявлять, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або b) не сплинуть три місяці віддати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або с) якщо колегія Великої палати відхилить клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43 Конвенції.
118. Однак, з огляду на те, що фактологічні обставини, які призвели до застосування правила 39 Регламенту Суду у цій справі, змінилися, Суд вважає за належне припинити дію заходу, вказівку щодо якого було надано згідно з правилом 39 Регламенту Суду (див. пункт 4).
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.
3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції.
4. Постановляє, що держава не виконала свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву.
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Вирішує припинити застосування правила 39 Регламенту Суду.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
