РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Третя секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Мальхоус проти Чеської Республіки" (Case of Malhous v. the Czech Republic)

(Заява N 33071/96)

Страсбург, 12 липня 2001 року

У справі "Мальхоус проти Чеської Республіки"

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до якої увійшли судді:

п. Л. Вільдхабер, Голова Суду

пані Е. Палм,

п. К. Розакіс,

п. А. Пастор Рідруехо,

п. П. Куріс,

пані Ф. Тюлкен,

пані В. Стражницька,

п. К. Бірсан,

п. П. Лоренцен,

п. К. Юнівірт,

сер Ніколас Братца,

п. Х. Касадеваль,

п. М. Пеллонпя,

пані Х. С. Ґрев,

п. А. В. Бака,

п. Р. Марусте,

пані С. Ботучарова,

а також п. М. де Сальвія, юрисконсульт, за секретаря Суду, після наради за зачиненими дверима 27 червня 2001 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 33071/96) проти Чеської Республіки, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), громадянином Чеської Республіки п. Яном Мальхоусом (заявник) 10 травня 1996 року. Оскільки 1 травня 1998 року заявник помер, Суд визнав його племінника і призначеного спадкоємця, п. Яна Бучека, особою, яка має право підтримувати заяву в Суді.

2. Заявника, а згодом п. Бучека, якому було надано безоплатну правову допомогу, представляв у Суді п. Томаш Шенфельд, адвокат, який практикує у Празі. Уряд Чеської Республіки (Уряд) представляла його уповноважена особа, п. Емеріх Славік із Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що в судовому провадженні, пов'язаному з реституцією, було порушено його майнові права і що в цьому провадженні він не здійснив свого права на відкритий судовий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом.

4. 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом N 11 до Конвенції ( 995_004 ), заяву було передано до Суду.

5. Розгляд заяви було доручено третій секції (згідно з пунктом 1 правила 52 Реґламенту Суду). 11 травня 1999 року палата цієї секції, до складу якої увійшли такі судді: сер Ніколас Братца, Ж.-П. Коста, Л. Лукайдес, П. Куріс, К. Юнівірт, пані Х. С. Ґрев, В. Фурманн, К. Трая та С. Долле, секретар секції, - відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати. Жодна зі сторін не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції ( 995_004 ) та правило 72).

6. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та правила 24 Реґламенту Суду.

7. Рішенням від 13 грудня 2000 року, після слухання стосовно прийнятності і по суті справи (пункт 4 правила 54), Велика палата оголосила заяву частково прийнятною, у тій частині, що містить скаргу заявника, подану з посиланням на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), на нездійснення ним права на відкритий судовий розгляд справи, пов'язаної з питанням згаданої реституції.

8. Пан Бучек і Уряд подали свої письмові зауваження щодо суті справи. Проконсультувавшись зі сторонами, Велика палата вирішила, що проводити слухання по суті необхідності немає (пункт 2 правила 59 у кінці), тому сторони відповіли одна одній на зауваження у письмовій формі. Пан Бучек подав вимоги щодо справедливої сатисфакції згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ). Уряд стосовно цих вимог подав свій коментар.

ЩОДО ФАКТІВ

I. Обставини справи

9. У червні 1949 року, відповідно до Закону N 46/1948 Чехословаччини (Закон 1948 року) про нову земельну реформу, колишня національна рада Доксійського району експропріювала ділянки сільськогосподарської землі, що належали батькові заявника. Батько заявника так і не отримав компенсації. У 1957 році право власності на деякі з цих ділянок було передано фізичним особам у порядку перерозподілу згідно із Законом 1948 року. У 1977 році батько заявника помер, і права власності на його маєток були визнані за заявником.

10. Після падіння в Чехословаччині комуністичного режиму 24 червня 1991 року набрав чинності Закон N 229/1991 про вреґулювання прав власності на землю та інше сільськогосподарське майно (Закон про земельну власність). У ньому зазначалося, що Закон 1948 року більше не застосовується і що, за певних умов, майно, конфісковане згідно із Законом 1948 року, можна повернути без компенсації його попереднім власникам або їхнім спадкоємцям, якщо воно досі перебуває у власності держави чи юридичної особи. Однак якщо таке майно вже було передане у власність фізичних осіб, попередні власники чи їхні спадкоємці можуть, крім деяких винятків, лише претендувати на передання їм якого-небудь іншого еквівалентного майна або надання фінансової компенсації.

11. Згідно із Законом про земельну власність, п. Мальхоус досяг домовленості про реституцію з двома юридичними особами: з державним підприємством лісового господарства Градец Кралове - 10 грудня 1993 року та сільськогосподарським кооперативом Ліний - Красна Вісь - 4 травня 1994 року. Однак Земельне управління в Млада-Болеславі відмовилося затвердити ці домовленості, що було зафіксовано в двох рішеннях від 12 жовтня 1994 року. Посилаючись на статтю 32(3) Закону про земельну власність, воно визнало, що передання кількох земельних ділянок іншим власникам було здійснене відповідно до Закону 1948 року і що ці власники, будучи фізичними особами, довели наявність у них прав на власність, пред'явивши акти про передання права на власність. Земельне управління ухвалило свої рішення на підставі таких документів: рішення колишньої Державної нотаріальної контори Млада-Болеслава від 26 травня 1977 року про успадкування нерухомості батька заявника; рішення колишньої місцевої національної ради Доксійського району від 7 червня 1949 року про експропріацію майна батька заявника; акти від 7 листопада 1949 року колишньої місцевої національної ради м. Ліний за результатами розгляду апеляції батька заявника; рішення колишньої Ліберецької регіональної національної ради від 29 листопада 1949 року про внесення змін у рішення про експропріацію; витяг із земельного реєстру районів Ліний та Красна Вісь. Земельне управління також мало у своєму розпорядженні копії актів про передання права на власність, видані управлінням земельної реєстрації м. Млада-Болеслава 23 вересня 1994 року.

12. Як видно з тексту запрошення, виданого Земельним управлінням 28 вересня 1994 року, останнє спланувало провести слухання 12 жовтня 1994 року і запросило на нього заявника та його адвоката, представників державного лісового підприємства, сільськогосподарського кооперативу, а також представників Земельного фонду Млада-Болеслава. Як свідчить протокол слухання, на ньому були присутніми лише заявник, представники державного лісового підприємства та сільськогосподарського кооперативу; заявник відмовився від будь-яких коментарів стосовно адміністративного провадження і не підписав протокол. Представники обох юридичних осіб покинули слухання ще до його закінчення.

13. 11 листопада 1994 року ці два адміністративні рішення заявник оскаржив у Празькому муніципальному суді, до якого він подав дві апеляції з вимогою відновити його права на всю власність, оспорюючи доведеність того, що її частину придбали згадані фізичні особи. Він також прохав надати йому можливість ознайомитися з відповідними актами передання права на власність.

14. 31 травня 1995 року муніципальний суд об'єднав дві апеляції для спільного розгляду і залишив адміністративні рішення від 12 жовтня 1994 року без зміни. Суд постановив, що рішення Земельного управління про відмову затвердити реституційні угоди загалом було правильним, оскільки ці угоди також стосувалися майна, право власності на яке вже було передане фізичним особам і, таким чином, не могло бути повернуте первинному власникові. Це було встановлено на підставі всіх відповідних документів, включаючи акти про передання права власності, які додавалися до матеріалів адміністративного провадження. Заявник міг би ознайомитися з ними у будь-який час під час адміністративного провадження, якби мав таке бажання і як це передбачено статтею 23(1) Адміністративно-процесуального кодексу. Муніципальний суд вирішив, що проводити слухання справи заявника необхідності немає, оскільки адміністративний орган правильно встановив факти, і потребувалося вирішити лише питання права. З цього приводу муніципальний суд посилався на статтю 250(f) Цивільно-процесуального кодексу. 15. Згідно зі статтею 9(3) Закону про земельну власність (див. пункт 25 нижче), справу було повернено до Земельного управління, яке 25 липня 1995 року постановило нове рішення. Висновок муніципального суду зобов'язав Земельне управління, відповідно до статті 250(r) Цивільно-процесуального кодексу, підтвердити права власності заявника на ті земельні ділянки, які не були передані фізичним особам згідно із Законом 1948 року. Водночас Земельне управління повідомило заявника про те, що, згідно зі статтею 11 або 16 Закону про земельну власність, він має право домагатися компенсації за ті земельні ділянки, які не можуть бути йому повернені.

16. 14 вересня та 15 жовтня 1995 року заявник подав конституційну апеляцію, стверджуючи, зокрема, що було порушено його права власності, що він не мав змоги подати додаткові докази і що муніципальний суд не повідомив його про своє рішення об'єднати обидві справи. Він посилався, зокрема, на статті 36 і 38 Хартії основних прав і свобод.

17. 29 листопада 1995 року Конституційний суд відхилив апеляцію заявника як явно необірунтовану. Суд визнав, що порядок розгляду муніципальним судом апеляції заявника не порушив конституційні права заявника на забезпечення належної судової процедури. З огляду на особливий характер розгляду адміністративних рішень у порядку судового нагляду завдання суду обмежувалося повторною правовою оцінкою справи на підставі фактів, встановлених адміністративним органом. Заявник не послався на докази, не взяті до уваги Земельним управлінням, і, висловивши лише своє незадоволення рішенням останнього, не висунув будь-якого заперечення проти встановлених тим фактів. Крім того, як стверджується в рішенні Конституційного суду, ухвалення рішення муніципальним судом без проведення слухання не становило порушення конституційного права, оскільки така процедура передбачена статтею 250(f) Цивільно-процесуального кодексу у випадку, коли потребується лише висновок суду з питань права.

18. 1 травня 1998 року заявник помер. Однак його адвокат подав до Земельного управління клопотання про компенсацію шляхом передання права на інші земельні ділянки, відповідно до статті 11(2) Закону про земельну власність. За словами Уряду, це прохання й досі перебуває на розгляді Земельного управління.

19. 29 жовтня 1998 року судове провадження стосовно успадкування заявником майна було припинено у зв'язку з висновком Празького 2-го районного суду про те, що заявник не залишив заповіту щодо будь-якої нерухомості. Очевидно, що суду не було відомо про рішення Земельного управління від 25 липня 1995 року.

20. 22 лютого 2000 року племінник заявника, п. Бучек, попрохав районний суд відновити судове провадження стосовно спадщини. Він пред'явив останній заповіт свого дядька (заявника) від 22 березня 1998 року, в якому він призначався універсальним спадкоємцем маєтку заявника, тим часом як двоє дорослих дітей заявника позбавлялися спадщини. У кінцевому підсумку дозвіл на відновлення судового провадження стосовно спадщини було видано 21 серпня 2000 року. 28 березня 2001 року Празький 2-й районний суд затвердив угоду, укладену між п. Бучеком та двома дітьми заявника стосовно рівного розподілу нерухомості заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

1. Закон про земельну власність

21. Закон про земельну власність передбачає, зокрема, реституцію певних прав власності на сільськогосподарське та інше майно (як визначено в статті 1), яке було відступлене або передане державі чи іншим юридичним особам у період з 25 лютого 1948 року по 1 січня 1990 року. У статті 6(1) перелічено акти, які надають підстави для вимоги реституції, включаючи передбачену підпунктом (b) конфіскацію без компенсації, згідно із Законом 1948 року.

22. Згідно зі статтею 5, забезпечити реституцію має у принципі Держава чи будь-яка інша юридична особа, яка володіла правом на дану нерухомість на день, коли цей Закон набув чинності. Фізичних осіб можна зобов'язати повернути нерухомість законному позивачеві, однак лише за обставин, передбачених статтею 8, тобто якщо вони або їхні родичі у відповідний час придбали її у держави або іншої юридичної особи на порушення будь-якого чинного закону або за ціною меншою, ніж та, що зазначена в будь-яких чинних правилах, що реґулюють ціну, або встановлюється на підставі незаконної вигоди. У таких справах наказ про реституцію видає суд після розгляду заяви законного позивача, поданої до 31 грудня 1992 року або в шестимісячний строк від дати, коли рішення Земельного управління про відмову в реституції права на дану нерухомість стає остаточним. У будь-якому іншому випадку земельна ділянка, право на яку передане фізичній особі, яка, пред'явивши акт передання їй такого права, довела наявність у неї права на цю власність, не підлягає реституції (стаття 32(3), яка, однак, була скасована рішенням Конституційного суду Чехії (N 166/1995), що набрало чинності 15 серпня 1995 року).

23. Крім того, жодної реституції не може відбутися у випадках, перелічених у статті 11(1) Закону, до яких, зокрема, належать випадки, коли право на персональне використання майна з'явилося у фізичної особи за винятком обставин, згаданих у статті 8. У таких випадках земельне управління повинне передати право власності на інше еквівалентне державне майно законному позивачеві за його згодою. Рекомендується, щоб таке майно містилося в тому самому районі і було визначене відповідно до принципів законодавства про земельний перерозподіл.

24. Якщо реституція не передбачається, і особа, яка має право на реституцію, не може отримати компенсацію шляхом передання їй права на іншу нерухомість, вона має право на фінансову компенсацію згідно з конкретно визначеними умовами (стаття 16).

25. Що стосується процедури, яка має бути дотримана, стаття 9(1) Закону передбачає, що законний позивач повинен подати свій позов до відповідного земельного управління й одночасно зажадати реституції з боку особи чи господарського підприємства, яке володіє правом на дану нерухомість. Така особа (підприємство) зобов'язана упродовж 60 днів укласти угоду про передання даного майна позивачеві ("угода про реституцію"). Згідно зі статтею 9(2), будь-яка угода про реституцію має бути затверджена відповідним земельним управлінням. Якщо угоду про реституцію земельне управління не затверджує, особа, яка має право на неї, може оскаржити таке рішення в суді. Якщо суд також відмовляється затвердити таку угоду, суд повертає справу земельному управлінню для постановлення рішення по суті справи (стаття 9(3)). Це рішення також підлягає перегляду в порядку судового нагляду (стаття 9(6)).

2. Адміністративно-процесуальний кодекс

26. Порядок розгляду справ земельним управлінням визначається Законом N 71/1967 (Адміністративно-процесуальний кодекс).

27. Статті 3 та 4 передбачають основні принципи провадження в адміністративних органах. Провадження має здійснюватися відповідно до закону, і сторони повинні завжди мати можливість ефективно захищати свої права та інтереси, спростувати факти справи і подавати пропозиції стосовно провадження. Крім того, сторони мають рівні права та обов'язки. Рішення адміністративних органів мають ірунтуватися на фактах, встановлених на підставі достовірних джерел.

28. Згідно зі статтею 21, адміністративний орган повинен видати наказ про проведення усного слухання, якщо цього потребує характер справи, зокрема у випадку, коли таке слухання сприятиме проясненню даного предмета розгляду. Сторони в провадженні мають бути викликані на усне слухання і запрошені висловити під час слухання свої зауваження та пропозиції. Усне слухання не є відкритим, за винятком випадків, коли відкритість слухання передбачена особливою юридичною нормою або коли адміністративний орган вирішує проводити слухання у відкритому режимі.

29. Згідно зі статтею 23(1), сторони в адміністративному провадженні та їхні представники мають право ознайомитися з документами і зробити з них витяги, за винятком документів голосування.

30. Згідно зі статтею 32(1), адміністративні органи зобов'язані точно і всебічно встановити всі факти. Для цього вони повинні зібрати всі необхідні підтверджуючі документи та відомості.

3. Цивільно-процесуальний кодекс

31. Законність рішень адміністративних органів може бути перевірена судами відповідно до частини V Цивільно-процесуального кодексу.

32. У час, що розглядається у справі, стаття 250(f) (скасована рішенням N 269/96 Конституційного суду Чехії, яке набрало чинності 1 травня 1997 року) надавала судам право виносити рішення без проведення усного слухання в нескладних справах, зокрема у випадках, коли немає сумніву в правильному встановленні фактів адміністративним органом і коли потребується розгляд лише питань права.

33. Згідно зі статтею 250(i)(1), суди, перевіряючи законність рішень, ухвалених адміністративними органами, розглядають ті факти, що існували на момент винесення такого адміністративного рішення.

34. Згідно зі статтею 250(m)(3), сторонами в судовому провадженні є сторони, які брали участь у провадженні в адміністративному органі, а також адміністративний орган, законність рішення якого перевіряється.

35. Згідно зі статтею 250(q), перевіряючи законність рішень адміністративних органів, суд не постановляє рішення, якщо він не провів усного слухання відповідно до статті 250(f); щоб перевірити законність даного рішення, суд має право розглянути ті докази, які потребуються для цього.

36. Згідно зі статтею 250(r), якщо суд скасовує рішення адміністративного органу, останній, ухвалюючи нове рішення, зобов'язаний дотримуватися виданого цим судом юридичного висновку.

37. Згідно зі статтею 250(s), проти рішення суду за результатами перевірки законності рішення адміністративного органу засіб правового захисту не використовується, за винятком випадків, наведених у підпункті 2 (у цій справі ці випадки не застосовні).

38. Згідно зі статтею 156, рішення суду має бути оголошене у відкритому засіданні. Згідно зі встановленою практикою, публічне оголошення рішення суду має бути зафіксоване в протоколі також у тих випадках, коли рішення виноситься без проведення усного слухання.

4. Закон N 284/1991 про земельне вреґулювання та земельні управління

39. Згідно зі статтею 11(1), районні земельні управління є автономними відділеннями районних управлінь.

5. Закон про районні управління

40. У час, про який ідеться у справі, статус і компетенція районних управлінь реґулювалася Законом N 425/1990. Цей закон було скасовано 12 листопада 2000 року після того, як набрав чинності Закон про районні управління (N 147/2000).

41. У статті 2 сказано, що районні управління - це адміністративні органи, які здійснюють місцеве державне управління на відповідній території. Закон може уповноважити районні управління здійснювати місцеве державне управління на інших територіях. Згідно зі статтею 14, діяльність районних управлінь спрямовується і контролюється Урядом.

42. Згідно зі статтею 8(1), начальник районного управління призначається на посаду і звільняється з посади Урядом за поданням Міністра внутрішніх справ.

43. Згідно зі статтею 8(5), працівники районних управлінь підпорядковані начальникам цих управлінь.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6

44. Заявник скаржиться, що він не здійснив права на відкритий розгляд своєї справи про реституцію незалежним і безстороннім судом.

45. У відповідному положенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) сказано: "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий і відкритий розгляд... незалежним і безстороннім судом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя".

A. Подання сторін

1. Уряд

46. Уряд наголошував на тому, що існує два види рішень, які земельне управління може ухвалити в справі про реституцію: перше - це рішення на підставі статей 9(2) та 9(3) Закону про земельну власність, яким затверджується або не затверджується угода про реституцію, і друге - рішення на підставі статі 9(4) цього Закону, яким визначаються права власності законного позивача у випадку відмови затвердити таку угоду.

47. У цій справі, у першому виді провадження, Земельне управління, діючи на підставі статті 21 Адміністративно-процесуального кодексу, 12 жовтня 1994 року провело усне слухання. Як свідчить протокол цього слухання, на ньому були присутні заявник та представники двох згаданих вище юридичних осіб. Однак під час провадження заявник не подав будь-якого відповідного заперечення стосовно права власності на земельні ділянки, які були предметом спору. За словами Уряду, акти передання права на ці ділянки фізичним особам були долучені до матеріалів адміністративного провадження із самого початку цього провадження, і заявник мав доступ до цих матеріалів. Уряд стверджує, що на слуханні 12 жовтня 1994 року заявник фактично заявив, що, дізнавшись про те, що певні земельні ділянки не можуть бути повернуті йому, він виходить із угод про реституцію.

48. Під час подальшого судового розгляду в порядку нагляду муніципальний суд лише розглянув обставини, які були використані Земельним управлінням як підстава для своїх рішень і які були очевидними в матеріалах адміністративного провадження, оскільки не було сумніву в наявності прав власності фізичних осіб на дані земельні ділянки. За цих обставин проведення відкритого слухання не могло, на думку Уряду, мати будь-якого реального значення для вирішення справи заявника. Хоча муніципальний суд відкритого слухання не проводив, його рішення від 31 травня 1995 року, яким він залишив без зміни два рішення Земельного управління про відмову визнати угоди про реституцію, було винесено публічно, як це передбачено статтею 156 Цивільно-процесуального кодексу.

49. Уряд додав, що це рішення суду не є остаточним у справі, оскільки межі майнових прав заявника на дані земельні ділянки мають бути вирішені у подальшому провадженні в Земельному управлінні. У цьому контексті Уряд наголошував, як і під час розгляду питання про прийнятність, що заявник міг би скористатися засобом правового захисту проти рішення Земельного управління від 25 липня 1995 року, як передбачено статтею 9(6) Закону про земельну власність. Вчинивши так, він міг би зажадати, щоб муніципальний суд переглянув це адміністративне рішення на відкритому слуханні. Крім того, заявник міг би подати, згідно зі статтею 8(1) Закону про земельну власність, цивільний позов до компетентного районного суду, оспорюючи чинність передання прав власності батька згаданим фізичним особам.

2. Заявник

50. Заявник оспорював аріументи Уряду. Він, зокрема, спростовував твердження Уряду про те, що акти про передання права на майно, видані на імена фізичних осіб, які володіють згаданими земельними ділянками, вже були долучені до матеріалів адміністративного провадження на початку цього провадження в 1991 році. Він стверджував, що ці акти видані 23 вересня 1994 року і, отже, не могли бути додані до матеріалів адміністративного провадження до цієї дати, фактично - набагато пізніше від реституційних угод, укладених 10 грудня 1993 та 4 травня 1994 року відповідно.

51. Заявник також стверджував, що Земельне управління і муніципальний суд не взяли до уваги той факт, що згадані земельні ділянки хоча й були експропрійовані в 1949 році і право власності на них передано фізичним особам у 1957 році, залишалися під контролем державного підприємства лісового господарства або сільськогосподарського кооперативу. Таким чином, фізичні особи земельними ділянками володіли формально, але ніколи не використовували їх. Заявник доводив, що матеріали адміністративного провадження не містили жодних документів, які б містили будь-яку конкретну інформацію стосовно власників земельних ділянок. З огляду на це, не можна стверджувати, що Земельне управління правильно встановило факти справи.

Однак, застосувавши статтю 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, муніципальний суд позбавив заявника можливості подати ці заперечення на відкритому слуханні.

52. Заявник зауважив, що у час, про який ідеться в справі, Конституційний суд у кількох реституційних провадженнях скасував судові рішення, прийняті без проведення відкритого слухання у справі відповідно до статті 250(f) Цивільно-процесуального кодексу. Посилаючись на статтю 38 Хартії основних прав і свобод та на статтю 6 Конвенції ( 995_004 ), Конституційний суд визнав, що справи, в яких розглядаються спірні аріументи, не можуть вважатися простими. Так, у рішенні N II.US 269/95 Конституційний суд чітко зазначив, що "реституційні справи не можуть переглядатися без відкритого слухання, враховуючи їхню складність і той факт, що попередні акти позбавлення майнових прав мали місце у давньому минулому". Так само 29 листопада 1994 року Конституційний суд скасував рішення Празького муніципального суду, яке було прийняте без проведення відкритого слухання ще в одній справі про реституцію (рішення N PI.US 41/94). При цьому суд зазначив, що "прості справи, про які йдеться в статті 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, є, за визначенням законодавця, справами, в яких було здобуто необхідні докази, і самі справи є достатньо зрозумілими, тож фактично потребується лише розгляд питань права".

53. Заявник також стверджував, що його не запросили на засідання, на якому рішення муніципального суду від 31 травня 1995 року було публічно оголошене.

54. Крім того, заявник стверджував, що рішення Земельного управління від 25 липня 1995 року не може бути надалі оскаржене в муніципальному суді, оскільки справа вважалася б остаточно вирішеною судом. Той факт, що на час подання його конституційної апеляції всі наявні засоби правового захисту вже були використані, також був підтверджений Конституційним судом, який не відхилив його апеляції, як цього вимагають положення Закону про Конституційний суд, згідно з якими всі такі засоби правового захисту мають бути попередньо вичерпані.

B. Оцінка Судом обставин справи

55. Суд знову зазначає, що проведення судових засідань у відкритому режимі становить основоположний принцип, втілений у пункті 1 статті 6. Публічний характер розгляду надає сторонам у справі іарантію, що правосуддя не здійснюватиметься таємно, без публічного освітлення; це також один із засобів підтримання довіри до судів. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, публічність дає змогу досягти мети пункту 1 статті 6, а саме - забезпечити справедливий судовий розгляд, іарантія якого є одним з основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства, у контексті Конвенції ( 995_004 ) (див., наприклад, рішення у справі "Дінне проти Франції" від 26 вересня 1995 року, серія A, N 325-A, с. 14 - 15, п. 33).

56. У цій справі заявник у принципі мав право на відкрите слухання, оскільки жоден із винятків, передбачених у другому реченні пункту 1 статті 6, не був застосованим (див. рішення у справі Хаканссона і Стурессона від 21 лютого 1990 року, серія A, N 171-A, с. 20, п. 64). Посилань на ці винятки у провадженнях, що відбулися в національних судах, не було. Так, Конституційний суд, який, зокрема, розглянув питання відсутності публічного слухання в цій справі, не посилався на ці винятки. Уряд також не послався на друге речення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

57. Суд зазначає, що єдине проведене в справі слухання відбулося 12 жовтня 1994 року в Земельному управлінні в м. Млада-Болеслав. Як свідчить протокол цього слухання, реституційні вимоги заявника були розглянуті в його присутності та присутності представників обох юридичних осіб, від яких зажадали повернути право власності заявникові, яке раніше належало його батькові. Однак Земельне управління не можна вважати органом, який задовольняє вимогу незалежності, передбачену пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосовно органів [,що здійснюють розгляд справи]. Суд бере до уваги, що Земельне управління є автономним відділенням Районного управління, яке відповідає за здійснення місцевого державного управління, підпорядкованого Урядові (див. пункти 40 - 43). Призначення голови Районного управління контролюється виконавчим органом, і його посадові особи підпорядковані йому (див. також рішення у справі "Кадубеч проти Словаччини" від 2 вересня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions, 1998-VI, с. 2531, п. 57). У будь-якому разі слухання в адміністративному органі не було публічним, оскільки було відкритим лише для сторін та їхніх представників.

58. Фактом є те, що рішення Земельного управління від 12 жовтня 1994 року підлягали судовому розгляду в порядку нагляду і що заявник звернувся з апеляцією до муніципального суду та до Конституційного суду. Однак жоден із цих судових органів не провів слухання у відкритому засіданні. Що стосується провадження в муніципальному суді, зазначає Суд, заявник не звертався з прямим проханням провести відкрите слухання. Отже, постає запитання, чи слід заявника вважати особою, яка відмовилася від свого права на розгляд (див. згадане вище рішення в справі Хаканссона і Стурессона, с. 20 - 21, п. 67; рішення у справі "Шулер-Цґраґґен проти Швейцарії" від 24 червня 1993 року, серія A, N 263, с. 19 - 20, п. 58; у справі "Цумтобель проти Австрії" від 21 вересня 1993 року, серія A, N 268-A, с. 14, п. 34).

59. Суд бере до уваги, що незвернення заявника з проханням провести слухання у справі не було підставою для рішення муніципального суду про непроведення такого розгляду. Натомість, ex officio муніципальний суд розглянув питання, чи були виконані умови, передбачені статтею 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, за якими можна було б не проводити слухання, і дійшов висновку, що такі умови було виконано (див. пункт 14). Конституційний суд підтвердив правильність висновку муніципального суду. За таких обставин Суд не може надати вирішального значення тому фактові, що заявник не звернувся з прямим проханням про проведення слухання, але Суд має провести незалежний розгляд цього питання, щоб проаналізувати, як було виконано вимоги статті 6.

60. Для цього Суд бере до уваги, що юрисдикція муніципального суду не обмежувалася лише питаннями права, а передбачала й оцінку правильності встановлення фактів адміністративним органом. За необхідності муніципальний суд міг також збирати докази (див. пункт 35). Подання заявника до муніципального суду, у свою чергу (див. пункт 13), свідчать про те, що його апеляція могла також порушувати питання факту (див. рішення в справі "Фредін проти Швеції" від 23 лютого 1994 року, серія A, N 283, с. 11, п. 22). Не піддаючи сумніву висновок муніципального суду про те, що факти були встановлені адміністративним органом правильно, Суд, враховуючи те, що становило для заявника вирішальне значення, доходить висновку, що за цих обставин пункт 1 статті 6 вимагав проведення усного слухання.

61. Суд також бере до уваги, що в подальших адміністративних провадженнях Земельне управління, яке мало виконати рішення муніципального суду від 31 травня 1995 року, знову не провело слухання за участю сторін у справі. Суд зазначає, що хоча заявник міг попрохати про судовий розгляд рішення Земельного управління від 25 липня 1995 року в порядку нагляду, навряд чи можна припускати, що у такому провадженні, яке стосувалося б адміністративного рішення на підставі попередніх висновків муніципального суду, суд вирішив би дозволити проведення усного слухання у справі, мета якого полягала б у розгляді фактично тих самих питань, які вже раніше він визнав як такі, що підпадають під сферу застосування статті 250(f). Крім того, у згаданому вище рішенні Конституційного суду, яке постановлялося з повною обізнаністю цього суду про рішення Земельного управління від 25 липня 1995 року, не говориться про те, що можливість розгляду цього останнього рішення в порядку судового нагляду може оцінюватися на підставі яких-небудь інших міркувань. За цих обставин Суд не може надати значення факту, на якому наголошував Уряд, стосовно відмінності цих двох адміністративних рішень Земельного управління за своїм характером (див. пункт 46). Суд нагадує, що стаття 250(f) Цивільно-процесуального кодексу залишалася чинною у час, про який ідеться у справі, і Конституційний суд фактично визнав прийнятним її застосування у справі заявника.

62. Суд також зазначає, що судове провадження в Конституційному суді також здійснювалося без відкритого слухання. Однак це провадження, яке обмежувалося розглядом питань конституційності, не передбачало прямого і повного вирішення цивільних прав заявника при розгляді його справи про реституцію. Отже, проведення відкритого слухання в такому провадженні не могло компенсувати відсутність слухання на вирішальній стадії судового провадження, коли вирішувалися по суті вимоги заявника про відновлення його прав на власність. Нарешті, Суд визнає, що заявник не був зобов'язаний порушувати судовий позов згідно зі статтею 8 Закону про земельну власність, і вважає, що в цій справі розглядається лише фактично проведене провадження згідно зі статтею 9 цього Закону.

63. Отже, Суд постановляє, що відбулося порушення пункту 1 статті 6, з огляду на те, що у справі про реституцію, порушеній за скаргою заявника, відкритого слухання незалежним і безстороннім судом проведено не було.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

64. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) сказано:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

65. Стосовно матеріальної шкоди племінник заявника, п. Бучек, вимагав 1489051 чеську крону як компенсацію за вартість земельних ділянок, які не можуть бути повернуті заявникові, та 588 852 чеські крони як компенсацію за втрату прибутків починаючи з 4 травня 1994 року, коли сільськогосподарський кооператив уклав реституційну угоду із заявником (див. пункт 11), і до 2001 року.

66. Уряд стверджував, що між сумами компенсації, якої вимагав племінник заявника, і стверджуваним порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) в реституційному провадженні не існує будь-якого причинного зв'язку.

67. Найперше Суд нагадує, що в рішенні стосовно прийнятності цієї заяви він визнав право звернутися до суду п. Бучека на підтримку заяви після смерті заявника 1 травня 1998 року (див. пункт 7). Суд наголошує, що визнання права п. Бучека підтримувати заяву жодним чином не змінює змісту обставин справи, які з самого початку були викладені заявником. Суд вважає, що за таких обставин особа, яка має право підтримувати заяву після смерті заявника, може виступити за заявника у висуненні вимог стосовно справедливої сатисфакції згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) та правилом 60 Реґламенту Суду.

68. Суд зазначає, що розмір заявлених вимог компенсації за матеріальну шкоду залежить від вартості земельних ділянок, які не були повернуті заявникові, а також від розміру втрати прибутків, пов'язаних із використанням таких ділянок. Племінник заявника фактично вимагає компенсації за експропріацію власності його дядька, яка, як він стверджує, була незаконною. Однак скаргу заявника з посиланням на статтю 1 Протоколу N 1 Конвенції ( 995_004 ) було оголошено неприйнятною. Єдиною скаргою, яку Суду залишилося вирішити по суті, була скарга стосовно непроведення відкритого слухання в незалежному та безсторонньому суді, як цього вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. З цього приводу Суд не може вдаватися до припущень стосовно того, яким міг бути підсумок реституційного провадження в разі іншого його перебігу, тобто якби відкрите слухання було проведено в національних судах.

69. Крім того, Суд зазначає, що 3 липня 1998 року адвокат заявника подав до Земельного управління клопотання про компенсацію шляхом передання права на інші земельні ділянки, відповідно до статті 11(2) Закону про земельну власність, і що це клопотання й досі перебуває на розгляді в Земельному управлінні (див. пункт 18) і не становить предмета цієї скарги.

70. Виходячи з цього Суд визнає, що племінник заявника не довів існування причинного зв'язку між заявленою ним компенсацією матеріальної шкоди та встановленим Судом порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Отже, вимога компенсації матеріальної шкоди має бути відхилена.

71. Суд зазначає, що племінник заявника не висунув вимог стосовно компенсації нематеріальної шкоди у зв'язку з порушенням пункту 1 статті 6. У будь-якому разі застосування статті 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, яке спричинило таке порушення, не торкнулося п. Бучека особисто, оскільки на час, коли він узявся за підтримання справи свого дядька, це положення вже було скасовано. За цих обставин Суд вважає, що висновок про порушення пункту 1 статті 6 сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно будь-якої нематеріальної шкоди, можливо, завданої заявникові внаслідок цього порушення.

B. Судові витрати

72. Племінник заявника попрохав Суд присудити йому компенсацію за судові витрати в розмірі 340420,50 чеської крони, які він витратив при розгляді справи як у національних судах, так і в органах Конвенції ( 995_004 ). Ця сума була підрахована на підставі розмірів тарифів судових витрат за національним законом. Пан Бучек також сказав, що витрати заявника покривалися виділеною йому безоплатною правовою допомогою з боку Комісії (див. пункт 2).

73. Уряд стверджував, що згаданий вище розмір компенсації був надмірним і племінник заявника не довів, що всі судові витрати, на які він послався у своїй вимозі, були неминучими. Уряд також наголошував, що заявник та його племінник скористалися безоплатною правовою допомогою у провадженні в органах Конвенції ( 995_004 ).

74. Суд зауважує, що, згідно з його прецедентною практикою, для отримання компенсації за судові витрати потерпіла сторона має понести їх, домагаючись відвернення чи виправлення порушення Конвенції ( 995_004 ), встановлення Судом наявності такого порушення і домагаючись відповідного відшкодування. Також має бути доведено, що такі витрати були фактично понесені й уникнути їх було неможливо, а також що їхній розмір є прийнятним (див., зокрема, рішення у справі "Філіс проти Греції (N 1)" від 27 серпня 1991 року, серія A, N 209, с. 25, п. 74; та у справі "Ніколова проти Болгарії" від 25 березня 1999 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-II, с. 227, п. 79). Пан Бучек, зазначає Суд, підтвердив, що витрати його дядька, пов'язані з провадженням в органах Конвенції ( 995_004 ), покривалися безоплатною правовою допомогою, яка була надана йому Комісією. Він також зазначає, що витрати у провадженні, пов'язаному з питанням спадщини, не могли бути понесені для того, щоб відвернути чи виправити порушення, яке торкнулося реституційного провадження. Отже, Суд вважає, що він має відхилити цю частину вимоги компенсації. Що стосується витрат п. Бучека на представництво в органах Конвенції, нагадує Суд, то він не вважає, що зобов'язаний виходити з національних тарифів і практики, хоча й має право певним чином враховувати їх (див., як одне з багатьох прецедентів, рішення у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" від 13 липня 1995 року, серія A, N 316, с. 83, п. 77; та у справі "Баская та Окчуілу проти Туреччини" від 8 липня 1999 року, Reports of Judgments and Decisions, 1999-IV, п. 98). Враховуючи те, що заява була успішною лише частково, і керуючись принципом справедливості, Суд присуджує племінникові заявника компенсацію загальною сумою 85000 чеських крон(1) за судові витрати у провадженні в Комісії та Суді, з відрахуванням 4100 французьких франків, отриманих як безоплатна правова допомога від Ради Європи. Ця сума має бути перерахована, за бажанням племінника заявника, на банківський рахунок його адвоката в Чеській Республіці.

____________
     (1) Приблизно дорівнює 17000 французьких франків.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

75. Згідно з наявною у Суду інформацією, передбачена законом Чеської Республіки відсоткова ставка на день ухвалення цього рішення становила 8 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

2. Постановляє, що

a) його висновок про порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно будь-якої нематеріальної шкоди, можливо, завданої заявникові внаслідок цього порушення;

b) протягом трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити племінникові заявника 85000 (вісімдесят п'ять тисяч) чеських крон за судові витрати, з відрахуванням 4100 (чотирьох тисяч ста) французьких франків отриманої від Ради Європи безоплатної правової допомоги;

c) простий річний відсоток із цим сум у розмірі 8 % підлягає виплаті зі спливом зазначених трьох місяців до розрахунку.

3. Відхиляє решту вимог племінника заявника про справедливу сатисфакцію.

Голова Суду                                          Л.Вільдхабер

За секретаря Суду                                    М.де Сальвія