РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа "Атлан проти Об'єднаного Королівства" (Atlan v. the United Kingdom)

У рішенні, ухваленому 19 червня 2001 р. у Страсбурзі у справі "Атлан проти Об'єднаного Королівства", Європейський суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція) щодо права на справедливий судовий розгляд і що саме по собі визнання факту такого порушення складає достатню компенсацію будь-якої майнової чи моральної шкоди, заподіяної заявникам. Суд призначив сплатити заявникам 15 тис. фунтів стерлінгів у відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявники, Арманд Атлан і його син Т'єррі, є громадянами Франції та народилися відповідно у 1932 і 1970 роках. До початку подій, які було покладено в основу вимог заявників, останні проживали у м. Сан-Паоло (Бразилія). Другий заявник помер у червні 1998 р., а перший нині проживає у Франції.

5 липня 1991 р. у Королівському суді м. Іслворс (Мідлсекс) заявники були визнані винними у контрабанді 18 кілограмів кокаїну (ринкова вартість його становить близько 2-3 млн. фунтів стерлінгів) в аеропорт Хітроу (Лондон) 3 листопада 1990 р. Першого заявника було засуджено до 18 років позбавлення волі і сплати штрафу в розмірі 1918489,60 фунтів стерлінгів з умовою збільшення тривалості строку позбавлення волі на 10 років у випадку несплати штрафу. Другого заявника було засуджено до 13 років ув'язнення та сплати штрафу в розмірі 6140,66 фунтів стерлінгів з умовою збільшення тривалості строку позбавлення волі на шість місяців у разі несплати штрафу.

Заявники будували свій захист на твердженнях про те, що вони нібито торгували діамантами і були шляхом обману втягнуті в аферу із наркотиками якимось Руді Штейнером. Однак вони не змогли представити суду докази зв'язку останнього із виявленою у них валізою, наповненою наркотиками. За словами заявників, її їм підкинули в аеропорту Хітроу. Заявники також не представили доказів на обгрунтовання їхнього твердження про те, що Руді Штейнер є інформатором митної служби.

Під час перехресного допиту митників, які були залучені до справи, останні відмовилися підтвердити чи спростувати факт залучення ними інформатора у цій справі. Жодних доказів існування такого інформатора взагалі чи п. Штейнера, зокрема, до суду теж не було представлено. Упродовж усього процесу сторона обвинувачення стверджувала, що вона не володіє будь-якими іншими, крім представлених суду, матеріалами.

Навесні 1994 р. під час розгляду апеляції заявників вони прочитали у французькій пресі про те, що швейцарський полісмен п. Каттанео, який працював під прикриттям, опублікував матеріал, котрий стосувався розслідування ним операцій з торгівлі наркотиками між Бразилією й Європою у 1991 р. На початку 1995 р. адвокат заявників отримав копію даного матеріалу. У ньому згадувався Руді Штейнер як один із трьох регулярних інформаторів поліції Бразилії, Данії та Франції. У цьому документі йшлося про те, що у п. Штейнера були якісь інтереси в операціях із вкраденими коштовностями, а також про те, що він тривалий час був втягнутий у торгівлю бразильським кокаїном у Європі. Причому кокаїн у великих обсягах він отримував від бразилійської поліції. Заявники представили копію цього матеріалу стороні обвинувачення, однак та відмовилась підтвердити чи спростувати його ідентичність або правдивість викладених у ньому фактів. Сторона обвинувачення й надалі наполягала на тому, що у неї немає жодних дотичних до справи заявників матеріалів, крім тих, які вона вже представила суду.

Наведена обставина була використана заявниками як додаткова підстава для апеляції; вони також звернулися до суду із клопотанням про звільнення, мотивуючи це необхідністю зібрати нові докази у справі. Заявники стверджували, що оприлюднений матеріал доводить їхню тезу про існування у п. Штейнера певних зв'язків із правоохоронними органами європейських країн та його безпосередній доступ як до крадених діамантів, так і до кокаїну. Приблизно 19 жовтня 1995 р. сторона обвинувачення повідомила сторону захисту про те, що у неї, всупереч попереднім заявам, є певні матеріали, які стосуються справи. Сторона обвинувачення повідомила також і про те, що вона хотіла б представити вказані матеріали апеляційному суду за відсутності заявників та їх представникив. Пізніше сторона обвинувачення звернулася із запитом до апеляційного суду про визначення останнім обов'язковості подання цих додаткових матеріалів, які, з точки зору обвинувачення, містили інформацію, розкриття котрої зашкодило б суспільним інтересам. 16 лютого 1997 р. апеляційний суд виніс ухвалу, в якій вказав на відсутність необхідності оприлюднювати додаткові матеріали сторони обвинувачення. 20 лютого 1997 р. цей же суд відхилив клопотання заявників про їхнє звільнення для отримання нових доказів у справі.

Зміст рішення Суду

Заявники стверджували про порушення їхнього права на справедливий судовий розгляд (ч. 1 і п. "d" ч. 3 ст. 6 Конвенції) ( 995_004 ).

Суд, насамперед, звернувся до вже вирішеної ним справи "Роув та Девіс проти Об'єднаного Королівства" ("Rowe and Davis v. the United Kingdom"), в якій він дійшов висновку про те, що ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) принципово вимагає оприлюднення стороною обвинувачення усіх доказів у справі, якими вона володіє, незалежно від того, про що свідчать такі докази. Однак у деяких справах допускається тримання у таємниці окремих доказів з метою забезпечення фундаментальних прав інших осіб (наприклад, права на життя інформатора) або з метою гарантування важливого суспільного інтересу (наприклад, збереження у таємниці секретних методів розслідування). Неоприлюднення доказів у таких випадках є правомірним відповідно до змісту ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) виключно за умови жорсткої необхідності та коли складнощі у зв'язку з таким неоприлюдненням, з якими стикається сторона захисту, належним чином компенсуються процедурою вирішення справи судом.

Захист заявників у їхній справі будувався на тому, що їх нібито було втягнуто в аферу з наркотиками п. Штейнером, який був інформатором поліції. Жодні докази існування інформатора чи п. Штейнера не були представлені захисту. Під час перехресного допиту митники, залучені до справи, відмовилися як підтвердити, так і спростувати згадану інформацію. До початку судового розгляду справи та й упродовж останнього сторона обвинувачення неодноразово заявляла про відсутність у неї доказів, з якими вона б не ознайомила захист. Однак після спливу понад чотирьох років після засудження заявників та ще до початку апеляційного провадження у справі були виявлені нові докази, які стосувалися діяльності п. Штейнера. Сторона обвинувачення повідомила, що всупереч попереднім заявам у неї є додаткові, не оприлюднені матеріали у справі. Апеляційний суд дозволив не ознайомлювати заявників із цими матеріалами.

Незважаючи на відсутність відомостей про зміст неоприлюднених матеріалів, вони однак викликали серйозну підозру щодо дійсного існування п. Штейнера, його відносин із митною службою Об'єднаного Королівства, а також його ролі у розслідуванні справи та арешті заявників. Тому інформація, котра містилася у неоприлюднених матеріалах, була для останніх надзвичайно важливою. Суд вважав, що національний суд має право вирішувати питання про доцільність оприлюднення матеріалів, які містять інформацію, розголошення котрої може спричинити шкоду суспільним інтересам. Однак у даній справі неознайомлення стороною обвинувачення національного суду першої інстанції з фактом існування неоприлюднених доказів не дозволило останньому вирішити питання про доцільність оприлюднення вказаних матеріалів. Таким чином, бездіяльність обвинувачення призвела до порушення права заявників на справедливий судовий розгляд відповідно до змісту ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ).

Суд не міг вирішувати питання про те, чи були б засуджені заявники, якщо їхнє право не було б порушене. Він дійшов висновку, що саме по собі визнання ним факту порушення конвенційних положень становить справедливу компенсацію будь-якої майнової чи моральної шкоди, котрої могли зазнати заявники.

Переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України П.М.Рабіновичем, М.Б.Рісним та Н.І.Савчук.