Приєднуйтесь.
РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Справа "Коломбані та інші проти Франції"
Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення (1) у справі "Коломбані та інші проти Франції" (Colombani and Others v.France) (заява N 51279/99).
--------------
(1) згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передавання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ). Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 4096,46 євро як компенсацію за матеріальну шкоду та 21852,20 євро за судові витрати.
Заявники - двоє громадян Франції, які проживають у Парижі: Жан-Марі Коломбані (Jean-Marie Colombani) та Ерік Інсіан (Eric Incyan), 1948 та 1960 року народження, відповідно, а також компанія "Ле Монд" (Le Monde).
У номері від 3 листопада 1995 року газета "Ле Монд", видавничим директором якої є п. Коломбані, опублікувала статтю п. Інсіана про конфіденційну версію доповіді Геополітичної обсерваторії з наркодосліджень (Geopolitical Drugs Observatory) стосовно виробництва і контрабанди наркотиків у Марокко. Доповідь було підготовлено на прохання Комісії Європейського Співтовариства після подання Марокко заяви на вступ до Європейського Союзу. У 1994 році було опубліковано версію цієї доповіді з вилученими з неї прізвищами наркоділків. Зокрема, зазначалося, що за обсягом і масштабом вирощування коноплі Марокко стала "серйозним претендентом на титул світового лідера з експорту гашишу".
Стислий виклад статті Інсіана з'явився на першій сторінці газети під заголовком "Марокко: світовий лідер з експорту гашишу", а підрубрика для основної статті зазначала: "Конфіденційна доповідь ставить під сумнів оточення короля Гассана II". Стаття піддавала сумніву заявлену рішучість марокканських властей, і головним чином короля, подолати зростання наркобізнесу на території Марокко.
23 листопада 1995 року король Марокко подав офіційну заяву міністрові закордонних справ Франції з проханням відкрити кримінальне провадження проти газети "Ле Монд". Пан Коломбані та п. Інсіан були притягнуті до судової відповідальності з статтею 36 Закону від 29 липня 1881 року за образу глави іноземної держави. 5 липня 1996 року Паризький кримінальний суд виправдав їх, зазначавши, що журналіст діяв добросовісно, мав законну мету і посилався на доповідь, достовірність якої не підлягала сумніву.
Король Марокко та прокурор оскаржили це рішення. Паризький апеляційний суд постановив, що намагання привернути увагу громадськості до відповідальності оточення короля та його терпимого ставлення до такої ситуації було продиктоване зловмисними намірами. Журналіста також було піддано критиці за те, що він не перевірив, чи були його факти достовірними і не застарілими. суд встановив, що факти у справі, взятій у всій її сукупності, свідчили про відсутність добросовісності. Тому суд визнав заявників винними у завданні образи главі іноземної держави, покаравши їх штрафом у розмірі 5000 французьких франків та зажадавши від них сплатити королю Гассану II компенсацію шкоди розміром 1 французький франк і 10000 французьких франків, згідно зі статтею 475-1 Кримінально-процесуального кодексу. Суд також наказав газеті "Ле Монд" оприлюднити докладну інформацію про ці рішення суду. Заявники подали апеляцію до колегії з кримінальних справ Касаційного суду, який 20 жовтня 1998 року відхилив її, встановивши, що їхні твердження образливі і зловмисно спрямовані на те, щоб привернути увагу читачів до особистості короля Марокко.
Заяву подано до Європейського суду з прав людини 19 квітня 1999 року і 4 вересня 2001 року оголошено частково прийнятою.
Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:
Андраш Бака (Andras Baka, Угорщина), голова
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)
Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jorudsson, Ісландія)
Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)
Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)
Вільгеміна Томассен (Wilhemina Thomassen, Нідерланди)
Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),
а також Саллі Долле (Sally Dolle), секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення Оскарження
Посилаючись на статтю 10 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), заявники скаржилися на порушення їхнього права на свободу вираження поглядів.
Знову наголосивши на важливості ролі, яку відіграє преса в демократичному суспільстві, Суд з'ясував, що засудження заявників становило втручання у здійснення ними свого права на свободу вираження поглядів. Суд взяв до уваги, що французькі суди ухвалювали свої рішення на підставі положень Закону від 29 липня 1881 року про свободу преси і мали законну мету, а саме - захист репутації або прав інших, а також те, що ця справа торкалася репутації та прав короля Марокко.
Що стосується питання обґрунтованості втручання та його необхідності в демократичному суспільстві, Суд зазначив найперше, що громадяни, зокрема у Франції, мають законний інтерес бути поінформованими про оцінку Комісії Європейського Співтовариства ситуації з виробництвом і контрабандою наркотиків у країні, яка домагається членства в Європейському Союзі. Суд знову зазначив, що гарантії статті 10 надаються журналістові лише тоді, коли він діє добросовісно, дотримуючись принципу правдивості фактів і наводячи достовірну і точну інформацію, згідно з журналістською етикою. З цього приводу Суд зазначив, що зміст доповіді Геополітичної обсерваторії з наркодосліджень не був предметом спору і що твердження, які містилися в ній, можна було законним чином вважати достовірними. Суд зауважив, що, сприяючи громадському обговоренню питань, які породжують законне занепокоєння, преса у принципі має бути спроможною посилатися на офіційні доповіді без необхідності проводити окремо свої власні розслідування. На думку Суду, газета "Ле Монд" мала підстави посилатися на доповідь, не перевіряючи її достовірність.
Суд також зазначив, що, на відміну від відповідачів у провадженні про дифамацію, особа, обвинувачена у завданні образи главі іноземної держави, не має права захищати себе шляхом наведення доказів на підтвердження правдивості тверджень. Судове переслідування такого правопорушення було непропорційним засобом захисту репутації або прав інших, навіть коли цими особами є глави держав чи урядів.
Крім того, від часу постановлення паризьким судом загальної юрисдикції рішення від 25 квітня 2001 року національні суди виявили готовність визнати, що тлумачення судами правопорушення як такого, що підлягає під статтю 36 Закону від 29 липня 1881 року, призводить до порушення свободи вираження поглядів, яка ґарантована статтею 10. Тобто вони, як видається, визнали, що в демократичному суспільстві немає необхідності в застосуванні цієї статті для досягнення згаданої мети, особливо зважаючи на те, що глави держав або звичайні громадяни, мали достатні засоби правового захисту в кримінальний справі у вигляді судового переслідування за дифамацію або за завдання образи, і що обидва ці правопорушення були пропорційними до поставленої мети.
Суд також взяв до уваги, що застосування статті 36 Закону від 29 липня 1881 року припускає можливість надання главам держав особливого статусу, що є частковим відступом від загального закону і не може узгоджуватися із сучасною практикою та політичними конценціями, оскільки такий статус забезпечував би їм імунітет від критики, виключно з огляду на їхню роль або становище і незважаючи на те, чи виправданою є така критика. На думку Суду, такий привілей виходив за межі того, що необхідне для досягнення мети. Отже, Суд встановив, що, з огляду на особливий характер захисту, передбаченого відповідним положенням Закону про свободу преси, засудження в завданні образи главі іноземної держави створює підстави для порушення свободи вираження поглядів, не задовольняючи "нагальної суспільної потреби", яка може виправдовувати обмеження такого характеру. Суд зауважив, що відповідного пропорційного співвідношення між обмеженнями, встановленими стосовно права заявників на свободу вираження поглядів, та поставленою законною метою не було.
Отже, Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 10.
