РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

12.07.2001

Справа "Феррадзіні проти Італії" (Case of Ferrazzini v. Italy) (Заява N 44759/98)

У справі "Феррадзіні проти Італії"

Європейський суд з прав людини, засідаючи у складі Великої палати, до якої увійшли такі судді:

п. Л. Вільдхабер, Голова Суду

пані Е. Палм

п. К.Л. Розакіс

п. Ґ. Ресс

п. Ж.-П. Коста

п. А. Пастор Рідруехо

п. Л. Феррарі Браво

п. Дж. Бонелло

п. П. Куріс

п. Р. Тюрмен

пані В. Стражницька

п. К. Бірсан

п. П. Лоренцен

п. М. Фішбах

пані Х.С. Ґрев

п. А.Б. Бака

п. М. Уґрекхелідзе,

а також п. П. Махоуні, Секретар Суду,

після наради за зачиненими дверима 28 березня 2001 року та 13 червня 2001 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 44759/98) проти Республіки Італія, поданою громадянином Італії п. Джоржо Феррадзіні (заявник) до Європейської комісії з прав людини (Комісія) 26 лютого 1998 року, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції ( 995_004 ) про захист прав людини та основних свобод (Конвенція).

2. Уряд Італії (Уряд) представляли уповноважена особа, п. У. Лінза, та її помічник, п. В. Еспозіто.

3. Заявник стверджував, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 з огляду на тривалість трьох податкових проваджень, у яких він був стороною. Він також скаржився на порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ), стверджуючи, що зазнав "переслідування з боку італійських судів".

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року - після набрання чинності Протоколом N 11 до Конвенції ( 995_004 ) (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11).

5. Розгляд заяви було доручено другій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 18 травня 2000 року палата зі складу цієї секції, до якої увійшли такі судді: п. К.Л. Розакіс, п. А.Б. Бака, п. Б. Конфорті, п. Дж. Бонелло, п. М. Фішбах, п. Е. Левіц, п. П. Лоренцен, а також п. Е. Фріберг, секретар секції, відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати. Жодна сторона не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції ( 995_004 ) та правило 72).

6. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та правила 24. Замість Б. Конфорті, судді, обраного від Італії (правило 28), який вийшов зі складу палати, Уряд призначив п. Л. Феррарі Браво, суддю, обраного від Сан-Марино (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 правила 29).

7. І заявник, і Уряд подали письмові зауваження стосовно прийнятності та суті справи. Порадившись зі сторонами, Велика палата вирішила, що в проведенні слухання необхідності немає (пункт 4 правила 54).

8. 28 березня 2001 року Суд, вважаючи скаргу на підставі статті 6 прийнятною, вирішив, згідно з пунктом 3 статті 29 Конвенції ( 995_004 ), прийняти ухвалу, яка одночасно стосуватиметься прийнятності заяви та конкретних обставин справи.

ЩОДО ФАКТІВ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник - громадянин Італії, 1947 року народження, проживає в м. Орістано, Італія.

10. Заявник та інша особа передали землю, майно і певну суму грошей компанії з обмеженою відповідальністю, А., яку заявник тільки-но створив і був власником, безпосередньо та опосередковано, майже всього її акціонерного капіталу, а також її представником. Компанія, мета якої полягала в організації "зеленого туризму", звернулася до податкових органів з проханням зменшити чинну ставку певних податків, встановлену на згадане вище передання майна, відповідно до нормативного акта, який вона вважала застосовним у цьому випадку, і сплатила суму, яку вона вважала належною.

11. Ця справа стосується трьох проваджень. Перше стосувалося, зокрема, сплати податку на збільшення ринкової вартості капіталу, а два інших - чинної ставки гербового збору, податку на реєстрацію застави та податку на передачу капіталу, а також застосування зменшення ставки.

12. У першому провадженні податкові органи вручили заявникові 31 серпня 1987 року повідомлення про додаткову суму, що підлягає оподаткуванню, у зв'язку з неправильною оцінкою вартості майна, переданого компанії. Вони зажадали сплати загальної суми в 43624700 італійських лір, що включала податки та штрафи. 14 січня 1988 року заявник звернувся до районної податкової комісії в м. Орістано з проханням скасувати цю додаткову суму оподаткування. Листом від 7 лютого 1998 року районна податкова комісія в м. Орістано повідомила заявника, що слухання заплановано на 21 березня 1998 року. Тим часом 23 лютого 1998 року податкові органи повідомили комісію, що вони погодилися із зауваженнями заявника і попрохали вилучити справу з реєстру. Рішенням від 21 березня 1998 року, текст якого було віддано на зберігання 4 квітня 1998 року, районна податкова комісія вилучила справу з реєстру.

13. В інших двох провадженнях податкові органи зажадали від компанії сплати двох додаткових сум оподаткування на тій підставі, що компанія не мала права на меншу ставку податку, на яку вона послалася. У повідомленні податкових органів зазначалося, що в разі несплати цієї суми упродовж шістдесяти днів компанія буде зобов'язана сплатити адміністративний штраф у розмірі 20% від сум, що вимагалися.

15 січня 1988 року заявник, діючи від власного імені, хоча дане питання стосувалося компанії А., подав дві заяви до районної податкової комісії в м. Орістано з проханням скасувати згадані вище додаткові суми оподаткування.

Двома листами від 20 березня 1998 року районна податкова комісія повідомила заявника, як представника компанії А., що 9 травня 1998 року заплановано провести слухання у двох інших справах. Двома наказами від цієї дати районна податкова комісія відклала розгляд справ на невизначений строк і дала заявникові тридцять днів на призначення адвоката. Згодом слухання було заплановано на 24 квітня 1999 року.

Двома рішеннями від 22 травня 1999 року, текст яких було віддано на зберігання до канцелярії 16 липня 1999 року, районна податкова комісія відхилила заяви компанії А. на тій підставі, що передана власність, серед якої, зокрема, були плавальний басейн і тенісний корт, не можна було вважати звичайним майном сільськогосподарського підприємства.

27 жовтня 2000 року компанія А. подала апеляцію до районної податкової комісії.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

14. Заявник скаржився, що тривалість судового провадження перевищила "розумний строк", на порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), у відповідній частині якого сказано:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на ... розгляд упродовж розумного строку ... судом ..."

Заявник також скаржився, що його "переслідували італійські суди", і посилався на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ).

15. Що стосується першого провадження, строк, який має розглядатися, тривав з 14 січня 1988 року до 4 квітня 1998 року, тобто понад десять років і два місяці на одному рівні юрисдикції.

Що стосується інших проваджень, то період, що брався до уваги, почався 15 січня 1988 року, і, отже, тривалість провадження відтоді, станом на 27 жовтня 2000 року, становила понад дванадцять років і дев'ять місяців на двох рівнях юрисдикції.

A. Прийнятність скарги, поданої з посиланням на пункт 1 статті 6

16. У поданні Уряд стверджував, що цю скаргу слід оголосити неприйнятною з огляду на пункт 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), оскільки пункт 1 статті 6 не застосовується до спорів, пов'язаних з податковими провадженнями. Уряд доводив, що згадані провадження не стосувалися "кримінального обвинувачення". Він вказував на те, що в Італії виконання рішень податкових судів забезпечується згідно з процедурою, яка застосовується для забезпечення виконання цивільних обов'язків. Суму, яка підлягала сплаті заявником, не можна було замінити строком позбавлення волі. Можна було застосувати лише заходи примусового забезпечення виконання рішення суду, наприклад, арешт і можливий продаж майна боржника. Стосовно "цивільного" аспекту, Уряд знову наголосив, що, згідно з установленою практикою органів Конвенції, питання оподаткування належать лише до сфери публічного права.

17. Заявник, зі свого боку, погоджувався з Урядом у тому, що справа, яка розглядається, не є кримінальною. Однак він наголошував на фінансовому аспекті цього провадження, вказуючи, що воно стосувалося "цивільного права".

18. Суд бере до уваги, що обидві сторони визнали, що положення статті 6, яке стосується кримінальних обвинувачень, не застосовується. Щодо положення статті 6, яке стосується цивільних обвинувачень, Суд переконаний, незважаючи на існуюче напрацьоване прецедентне право, на яке посилається Уряд, що скарга порушує питання права достатньо складні, щоб їх можна було вирішити на етапі розгляду прийнятності. З огляду на це, вирішення цієї скарги, включаючи порушене Урядом питання застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції, залежить від результатів розгляду цієї скарги по суті.

19. За цих обставин скаргу не можна оголосити неприйнятною, посилаючись на те, що вона несумісна з положеннями Конвенції ( 995_004 ) rations materiae. Суд також зазначає, що жодних інших підстав для оголошення її неприйнятною встановлено не було, і тому він має оголосити її прийнятною.

B. Застосовність пункту 1 статті 6

20. Оскільки сторони погодилися, що "кримінальні обвинувачення" не становлять предмета розгляду, а Суд, зі свого боку, не вважає, що ця справа має будь-який кримінальний контекст (див., з іншого боку, рішення у справі "Бенденун проти Франції" від 24 лютого 1994 року, серія A, N 284, с. 20, п. 47), залишається розглянути, чи становили дані провадження "вирішення цивільних прав і обов'язків".

21. Уряд стверджував, що стаття 6 до згаданих проваджень не застосовується, вважаючи, що провадження не стосувалися "цивільного права". Він доводив, що існування податкового обов'язку фізичної особи перед державою належить виключно до сфери публічного права. Цей обов'язок був частиною цивільних прав, встановлених у демократичному суспільстві, і мета конкретних положень публічного права полягала в підтримці національної економічної політики.

22. Заявник, зі свого боку, вказував на матеріальний аспект своїх скарг і стверджував, що у зв'язку з цим провадження стосувалися "цивільних прав і обов'язків".

23. Оскільки обидві сторони визнають, що справа містила "спірне питання", завдання Суду обмежується з'ясуванням того, чи стосувався предмет спору "цивільних прав і обов'язків".

24. Згідно з прецедентною практикою Суду, поняття "цивільних прав і обов'язків" не може перекладатися виключно посиланням на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд уже підтверджував принцип, що це поняття, у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), є "автономним" (див., зокрема, рішення у справі "Кеніґ проти Федеративної Республіки Німеччини" від 28 червня 1978 року, серія A, N 27, с. 29-30, п. 88-89; та у справі "Бараона проти Португалії" від 8 липня 1987 року, серія A, N 122, с. 17-18, п. 42). Суд дотримується цього принципу своєї практики і в даній справі. Він вважає, що інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Кеніґ проти Федеративної Республіки Німеччини", п. 88, та рішення у справі "Маауйя проти Франції" [GC], N 39652/98, п. 34, ECHR 2000-X).

25. Безсумнівно, у податковому провадженні вирішуються матеріальні інтереси, але просте доведення, що спір має "матеріальний" характер, не є саме по собі достатнім для визнання застосовності пункту 1 статті 6 у контексті положення, яке стосується цивільних обвинувачень (див. рішення у справі "Пьєр-Блок проти Франції" від 21 жовтня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VI, с. 2223, п. 51; та у справі "Пеллеґрін проти Франції" [GC], N 28541/95, п. 60, ECHR 1999-VIII; порівняйте: рішення у справі "Видання "Перископ" проти Франції" від 26 березня 1992 року, серія A, N 234-B, с. 66, п. 40). Зокрема, згідно з традиційним прецедентним правом органів Конвенції,

"Стосовно держави чи підконтрольних їй органів можуть існувати "матеріальні" обов'язки, які, для цілей пункту 1 статті 6, мають розглядатися як такі, що належать виключно до сфери публічного права, і тому не охоплюються поняттям "цивільних прав і обов'язків". Крім штрафів, які встановлюються як "міра кримінального покарання", це, зокрема, відбуватиметься у випадку, коли обов'язок, матеріальний за своїм характером, випливає з податкового законодавства або, за будь-яких інших умов, є частиною звичайних цивільних обов'язків у демократичному суспільстві" (див., зокрема, рішення у справі "Шутен та Мельдрум проти Нідерландів" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 304, с. 21, п. 50; заява N 11189/84, ухвала Комісії від 11 грудня 1986 року, Decisions and Reports (DR) 50, с. 121, на с. 140; та заява N 20471/92, ухвала Комісії від 15 квітня 1996 року, DR 85, с. 29, на с. 46).

26. Однак Конвенція ( 995_004 ) є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій (див., зокрема, рішення у справі "Джонстон та інші проти Ірландії", серія A, N 112, с. 25, п. 53), і Суд повинен перевірити, чи не слід, у контексті змінених поглядів у суспільстві на правовий захист, який має надаватися фізичним особам у їхніх стосунках з державою, поширити сферу застосування пункту 1 статті 6 на спори між громадянами та державними органами щодо законності у світлі національного законодавства рішень податкових органів.

27. За п'ятдесят років, що минули з часу прийняття Конвенції ( 995_004 ), відносини між особою та державою набули очевидного розвитку в багатьох сферах, при цьому державне регулювання дедалі більше поширюється у сфері приватно-правових відносин. Це спонукало Суд зробити висновок, що провадження, які за національним правом класифікуються як частина "публічного права", можуть підпадати під сферу застосування "цивільної" частини статті 6, якщо підсумок розгляду даної справи має вирішальне значення для приватних прав і обов'язків, коли йдеться, наприклад, про продаж землі, управління приватною клінікою, майнові інтереси, надання адміністративного дозволу стосовно умов професійної практики чи ліцензії на обслуговування алкогольними напоями (див., зокрема, рішення у справі "Рінґайсен проти Австрії" від 16 липня 1971 року, серія A, N 13, с. 39, п. 94; згадане вище рішення у справі Кеніґа, с. 32, п. 94-95; рішення у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, серія A, N 52, с. 19, п. 79; у справі "Аллан Якобссон проти Швеції" від 25 жовтня 1989 року, серія A, N 163, с. 20-21, п. 73; у справі "Бентем проти Нідерландів" від 23 жовтня 1985 року, серія A, N 97, с. 16, п. 36; та у справі "Тре Тракторер Актіболаг" проти Швеції" від 7 липня 1989 року, серія A, N 159, с. 19, п. 43). Крім того, дедалі більше втручання держави у сферу повсякденного життя людини, наприклад, у питання її соціального захисту, вимагають від Суду аналізу наявності характеристик публічного права і приватного права перед тим, як робити висновок про класифікацію заявленого права як "цивільного" (див., зокрема, рішення у справі "Фельдбруґґе проти Нідерландів" від 29 травня 1986 року, серія A, N 99, с. 16, п. 40; у справі "Доймлянд проти Німеччини" від 29 травня 1986 року, серія A, N 100, с. 25, п. 74; у справі "Салезі проти Італії" від 26 лютого 1993 року, серія A, N 257-E, с. 59-60, п. 19; згадане вище рішення у справі Шутена і Мельдрума, с. 24, п. 60).

28. Однак права й обов'язки, які має людина, не обов'язково мають цивільний характер. Наприклад, такі політичні права та обов'язки, як право виставляти свою кандидатуру на виборах до Національної асамблеї (див. згадане вище рішення у справі Пьєра-Блока, с. 2223, п. 50), навіть незважаючи на те, що ці провадження торкалися фінансових інтересів заявника (див. там само, п. 51), не мають цивільного характеру, а отже, пункт 1 статті 6 не застосовується. Не застосовується це положення і до спорів між адміністративними органами і тими його працівниками, посади яких передбачають їхню участь у застосуванні повноважень, наданих за публічним правом (див. рішення у справі "Пеллеґрін проти Франції" [GC], N 28541/95, п. 66-67, ECHR 1999-VIII). Так само і вислання іноземців не надає підстав для порушення спорів навколо цивільних прав для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), і це положення, у зв'язку з цим, не застосовується (див. згадане вище рішення у справі "Маауйя проти Франції" п. 37-38).

29. Однак зміни, що, можливо, відбулися у сфері оподаткування в демократичних суспільствах, не торкаються сутності обов'язку фізичних осіб чи компаній сплачувати податок. Порівняно із ситуацією на момент прийняття Конвенції ( 995_004 ), ці зміни не призвели до подальшого втручання держави у "цивільну" сферу життя людини. Суд вважає, що податкові питання і досі становлять частину основного пакету прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Беручи до уваги, що Конвенція та протоколи до неї мають тлумачитися в контексті всієї сукупності їхніх положень, Суд також зазначає, що стаття 1 Протоколу N 1, яка стосується захисту права власності, зберігає право за державою запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для забезпечення сплати податків (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ґасус-Досьєр - унд Фордертехнік ҐмбХ проти Нідерландів" від 23 лютого 1995 року, серія A, N 306-B, с. 48-49, п. 60). Хоча Суд не надає вирішального значення цьому факторові, він все-таки бере його до уваги. Суд вважає, що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків.

30. Принцип, згідно з яким автономні концепції, втілені в Конвенції ( 995_004 ), мають тлумачитися у світлі сьогоденних умов демократичного суспільства, не уповноважує Суд тлумачити пункт 1 статті 6 таким чином, немов прикметник "цивільний" відсутній у тексті (за винятком його обов'язкової присутності у сполученні з категорією "прав і обов'язків", до якої застосовується ця стаття).

31. Отже, пункт 1 статті 6 не застосовується в цій справі.

II. СКАРГА З ПОСИЛАННЯМ НА СТАТТЮ 14 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Прийнятність

32. Заявник також скаржився, що він зазнав "переслідування з боку італійських судів", і посилався на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ), в якій сказано:

"Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції ( 995_004 ), гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин".

33. Суд знову наголошує, що Конвенція забороняє дискримінацію, що виявляється у вжитті різних заходів стосовно осіб у порівняних ситуаціях (див. рішення від 23 липня 1968 року в "Бельгійській мовній" справі, серія A, N 6, с. 33-34, п. 9-10).

34. Заявник не пояснив, яким чином відбулося порушення цього положення. Отже, оскільки ця скарга не обґрунтована, Суд вважає, що немає ознак порушення цього положення, і тому скарга має бути відхилена як явно необґрунтована у світлі пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

На цих підставах Суд

1. Одноголосно приєднується до суті подання Уряду стосовно прийнятності пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і, отже, оголошує прийнятною скаргу, яка ґрунтується на цій статті.

2. Постановляє, одинадцятьма голосами проти шести, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) в цій справі не застосовується.

3. Оголошує неприйнятною, шістнадцятьма голосами проти одного, скаргу з посиланням на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ).

Вчинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбург, 12 липня 2001 року.

Голова Суду                                     Люціус Вільдхабер

Секретар Суду                                         Пол Махоуні
 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додаються такі окремі думки:

a) окрема думка судді Ресса, яка збігається з позицією більшості;

b) окрема думка, яка не збігається з позицією більшості, висловлена суддею Лоренценом, до якого приєдналися судді Розакіс, Бонелло, Стражницька, Бірсан та Фішбах.

Л.В.П.Дж.М.

ОКРЕМА ДУМКА судді Ресса, яка збігається з позицією більшості

Як Суд слушно наголошував, дедалі більше втручання держави в повсякденне життя людини вимагає від Суду аналізувати наявність характеристик публічного права та приватного права перед тим, як робити висновок про класифікацію заявленого права як "цивільного". Крім того, висновок у справі Маауйя про незастосовність статті 6 було зроблено не через те, що провадження стосовно вислання іноземців мало, за своєю суттю, публічно-правовий характер, а через застосування Протоколу N 7 ( 995_004 ), особливо його статті 1, взятої у поєднанні із самою Конвенцією (див. рішення у справі "Маауйя проти Франції" [GC], N 39652/98, ECHR 2000-X, п. 36 і 37).

Суд визнав, що розвиток податкової сфери не торкається сутності обов'язку фізичних осіб чи компаній сплачувати податок. Однак у податкових провадженнях є елемент, який може призвести до іншого результату, принаймні у деяких справах. Оскільки кримінальні аспекти початкових справ зі сфери застосування статті 6 не виключаються (див. рішення у справі "Бенденун проти Франції" від 24 лютого, серія A, N 284), я вважаю, що аспект негайного забезпечення виконання судового рішення, який має ефект, схожий з ефектом покарання, і може бути навіть ще сильнішим з економічної точки зору, не може виключатися a priori зі сфери застосування статті 6.

Хоча податкові питання, принаймні в загальному сенсі, і далі формують частину основного пакета прерогатив державних органів, існує аспект, у якому держава порушує ці прерогативи і вступає у сферу, в якій людина в демократичному суспільстві повинна мати змогу заперечувати проти такого обов'язку платника податків, посилаючись на допущене зловживання правами у процедурі негайного правозастосування. На мою думку, встановлений Судом обов'язок не застосовувати санкції шляхом процедури правозастосування доти, доки фізична особа не отримає можливості перевірити законність рішення стосовно даних санкцій, також правомірний щодо податкових проваджень. Якщо процедура в податкових справах у деяких Договірних державах не передбачає зупинення провадження у випадку, коли дана особа оспорює свій обов'язок сплати податків, або не передбачає бодай можливості для неї клопотати про відстрочення виконання рішення перед сплатою суми, іноді значної, тимчасом як законність цього рішення є предметом спору, то тоді можна вважати, що дана держава зловживає наданою їй вищими прерогативами домінуючою позицією. Це може також мати місце у випадку, коли держава вимагає, у разі зупинення процедури правозастосування, банківських гарантій, які покладають на дану фізичну особу надмірний тягар.

Якщо взяти до уваги тривалість податкових проваджень, які іноді дуже довго здійснюються у податкових органах і судах, які займаються податковими справами, то ситуацію, в якій опиняється платник податків, буде важко назвати "частиною звичайних цивільних обов'язків у демократичному суспільстві" (див. рішення у справі "Шутен і Мельдрум проти Нідерландів" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 304, с. 21, п. 50). Це - чинник, який, на мою думку, може спонукати Суд переглянути певні аспекти застосування статті 6 у податкових справах.

З огляду на подану інформацію, цей аспект у справі Феррадзіні не має вирішального значення, оскільки, після отримання повідомлення від 31 серпня 1987 року про додаткову суму податку для сплати заявник не сплатив різницю податкового платежу, заборгованого за період з 1987 по 1998 рік, коли податкова комісія вилучила справу з реєстру. Те саме стосується двох заяв компанії А. про те, що вона ще не сплатила суми, яка, як стверджується, була заборгована після вручення додаткової суми оподаткування від 16 листопада 1987 року. Це, ймовірно, завдячує тому факту, що, згідно з італійським законодавством, стаття 47 Законодавчого декрету N 546 від 31.12.92 року 1) передбачає відстрочення виконання рішення, якщо в іншому випадку може буде завдано серйозної і непоправної шкоди.

---------------

1) D. Lgs. 31.12.92 N 546 (стаття 47, п. 1 і 5 рішення про "зупинення судового провадження" приймається за принципом змагальності судового процесу).

1) Позивач - у випадку, коли судовий позов може спричинити йому серйозну й непоправну шкоду, - має право звернутися до компетентної комісії провінції з проханням зупинити чинність такого позову, склавши відповідну заяву з викладом аргументованих причин або відправивши всім заінтересованим сторонам повідомлення, копія якого має бути подана до канцелярії суду з дотриманням усіх положень статті 22.

5) Зупинення може бути частковим або залежати від надання повноцінних гарантій у вигляді застави чи банківської (страхової) гарантії у строки та у спосіб, зазначені в положенні.

ОКРЕМА ДУМКА, яка не збігається з позицією більшості, висловлена суддею Лоренценом, до якого приєдналися судді Розакіс, Бонелло, Стражницька, Бірсан та Фішбах

1. Ця справа порушує важливе питання про те, чи застосовується положення пункту 1 статті 6 Конвенції, яке стосується цивільних обвинувачень, до проваджень, порушених з метою стягнення сум оподаткування. Наразі більшість підтримала принцип прецедентного права органів Конвенції ( 995_004 ), який постійно визнавався таким, що має переглядатися. Я не можу поділити думку більшості з причин, наведених нижче.

2. Конвенція не містить визначення того, що мається на увазі під "цивільними правами і обов'язками". Хоча протягом років органи Конвенції вже неодноразово постановляли рішення стосовно цього питання і неодноразово переглядали раніше встановлений принцип прецедентного права, таке визначення неможливо знайти в прецедентному праві. Органи Конвенції ухвалювали рішення щодо застосовності статті 6 у цьому відношенні залежно від конкретних обставин справи, хоча було визначено деякі важливі загальні елементи.

3. Для того щоб зрозуміти існуючий принцип прецедентної практики та можливу необхідність його перегляду, на мою думку, потрібно згадати передісторію запровадження поняття "цивільний" у пункті 1 статті 6 - поняття, якого немає в англійському тексті відповідної статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Стаття 8 Американської конвенції з прав людини, навпаки, містить положення, яке прямо стосується податкових спорів ("права і обов'язки цивільного, трудового, фіскального чи будь-якого іншого характеру").

Із збірника "Travaux Preparatoires", протоколів з підготовки Конвенції ( 995_004 ), у тому місці, де йдеться про статтю 6 Конвенції - безпосередньо пов'язану з положеннями статті 14 Пакту, - на мою думку, випливає таке: 1) намір авторів статті полягав у тому, щоб виключити зі сфери її застосування спори між фізичними особами та урядами стосовно більш загальних питань: головним чином з огляду на те, що в той час було важко забезпечувати чіткий поділ влади між, з одного боку, адміністративними органами, які здійснюють дискреційні повноваження, та, з іншого боку, судовими органами. 2) Не робилося жодного конкретного посилання на податкові питання, які, як правило, ґрунтуються не на дискреційному праві, а на застосуванні більш-менш чітких юридичних норм. 3) Після виключення застосовності статті 6 має відбуватися більш детальне вивчення проблем, які стосуються "здійснення правосуддя у відносинах між фізичними особами та урядами". Отже, 4) очевидно, до задумів авторів статті не входило виключення назавжди спорів у сфері адміністративної діяльності зі сфери застосування пункту 1 статті 6 (див., для докладного аналізу, п. 19-22 спільної окремої думки, що не збігалася з позицією більшості, суддів Рюссдаля, Біндшедлер-Роберт, Лаґерґрена, Матчера, сера Вінсента Еванса, Бернхардта та Ґерсінґа в рішенні у справі Доймлянда від 29 травня 1986 року, серія A, N 100, та думкою п. Спердуті, яка збігалася з позицією більшості, в рішенні у справі Салезі від 26 лютого 1993 року (додається до думки Комісії), серія A, N 257-E).

4. На тлі цієї передісторії стає зрозумілим, що протягом перших років після набрання Конвенцією ( 995_004 ) чинності органи Конвенції застосовували щодо спорів між фізичними особами та урядами положення пункту 1 статті 6, яке стосується цивільних обвинувачень, рестриктивно, тобто за принципом утримання. З іншого боку, важко погодитися з тим, що збірник "Travaux Preparatoires", якому вже понад 50 років і в частині якого наводяться передумови, що не були виконані або вже не є доречними, має залишатися постійною перешкодою розумному розвиткові прецедентного права стосовно сфери застосування статті 6 - зокрема до сфер, де існує очевидна потреба поширити передбачені цією статтею гарантії на фізичних осіб. Існуюче прецедентне право фактично чітко демонструє, що органи Конвенції не вважають за доцільне дотримуватися згаданого принципу утримання і, навпаки, вже поширили застосовність пункту 1 статті 6 на значну кількість аспектів у стосунках між фізичними особами та урядами - аспектів, які раніше вони мали б визнавати виключеними зі сфери застосування цього пункту.

Можна навести такі приклади, для того щоб проілюструвати, які спори між фізичними особами та урядами Суд досі визнавав такими, на які поширюється положення статті 6, яке стосується цивільних обвинувачень:

Провадження щодо експропріації, рішень, пов'язаних із землеплануванням, дозволів на будівництво і, в більш загальному сенсі, рішень, які втручаються у право володіти майном (див., наприклад, рішення у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, серія A, N 52; у справі "Еттл та інші, Еркнер і Хофауер та Пойсс проти Австрії" від 23 квітня 1987 року, серія A, N 117; у справі "Хаканссон та Стурессон проти Швеції" від 21 лютого 1990 року, серія A, N 171-A; та у справі "Якобссон та Шкарбі проти Швеції" від 28 червня 1992 року, серія A, N 180 A та B).

Провадження, які стосуються дозволу, ліцензії чи іншого акта державного органу влади, який створює умову законності контракту між приватними особами (див., наприклад, рішення у справі "Рінґайсен проти Австрії" від 16 липня 1971 року, серія A, N 13).

Провадження, які стосуються надання державним органом влади або анулювання ним ліцензії, яка потребується для проведення певної економічної діяльності (див., наприклад, рішення у справі "Бентем проти Нідерландів" від 23 жовтня 1985 року, серія A, N 97; у справі "Пудас проти Швеції" від 27 жовтня 1987 року, серія A, N 125-A; у справі "Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції" від 7 липня 1989 року, серія A, N 159; та у справі "Фредін проти Швеції" від 18 лютого 1991 року, серія A, N 192).

Провадження, які стосуються анулювання державним органом влади чи зупинення ним права займатися певним видом професійної діяльності тощо (див., наприклад, рішення у справі "Кеніґ проти Федеративної Республіки Німеччини" від 28 червня 1978 року, серія A, N 27; та у справі "Дінне проти Франції" від 26 вересня 1995 року, серія A, N 325-A).

Провадження, які стосуються компенсації шкоди в адміністративному провадженні (див., наприклад, рішення у справі "Видання "Перископ" проти Франції" від 26 березня 1992 року, серія A, N 234-B).

Провадження, які стосуються обов'язку сплачувати внески в рамках програми громадської безпеки (див., наприклад, рішення у справі "Фельдбруґґе проти Нідерландів" та у справі "Доймлянд проти Німеччини" від 29 травня 1986 року, серія A, N 99 і 100). Провадження, які стосуються спорів у сфері працевлаштування на державній службі, якщо заявлене право є "виключно економічним", - наприклад, коли оскаржено рівень оплати за працю, - а дискреційні повноваження "адміністративних органів" не є предметом спору (див., наприклад, рішення у справі Де Санта від 2 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1659). Якщо, з одного боку, "економічний аспект" залежав від попереднього визнання діяння незаконним чи, з огляду на здійснення дискреційних повноважень, статтю 6 визнано незастосовною (див., наприклад, рішення у справі Спуріо та інших від 2 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1576). У цьому відношенні принцип прецедентного права Суду пізніше змінювався (див. пункт 6 нижче стосовно рішення у справі Пеллеґріна від 8 грудня 1999 року).

Однак фактом є те - і на цьому наголошувала більшість, - що в інших випадках Суд визнав, що стаття 6 не застосовується до спорів між фізичними особами та урядами (див., зокрема, рішення у справі "Пьєр-Блок проти Франції" від 21 жовтня 1997 року, Reports 1997-VI, с. 2223 (стосовно права балотуватися на виборах), та у справі Маауйя від 5 жовтня 2000 року, [GC], N 39652/98, ECHR 2000-X (щодо рішень, які стосуються в'їзду, перебування в країні та депортації іноземних громадян).

5. Можна порушити питання про те, чи можливо взагалі, на підставі існуючого прецедентного права Суду, провести чітку й переконливу межу між "цивільними" і "нецивільними" правами та обов'язками, і якщо ні, то чи настав час покінчити з цією невизначеністю, поширивши гарантії захисту за пунктом 1 статті 6 на всі справи, у яких ідеться про вирішення державним органом влади правового статусу приватної сторони (див., зокрема, подібну ситуацію у рішенні у справі ван Дейка та ван Хоофа, Theory and Practise of the European Convention on Human Rights (3-тє вид., 1998 р., с. 406).

Це був би доволі далекосяжний крок, який би значно обмежив незалежний зміст поняття "цивільний", і воно стало б потім простим прикриттям для всіх справ, що не підпадають під положення стосовно кримінальних обвинувачень. На мою думку, у своїй практиці Суд поки що не підтримував висновку про те, що такий радикальний крок є єдиним засобом для подолання невизначеності щодо сфери застосування статті 6. Однак, оскільки стосовно проваджень між фізичними особами та урядами підтримується принцип поділу між "цивільними" і "нецивільними" правами та обов'язками, важливо забезпечити, щоб для визначення, що є "цивільним", логічно та обґрунтовано застосовувалися відповідні критерії - і це, можливо, час від часу вимагатиме коригування прецедентної практики, щоб привести її у відповідність до нових реалій.

6. Не може бути жодного сумніву в тому, що, вирішуючи питання стосовно "цивільного" характеру прав та обов'язків, Суд передусім з'ясовував, чи були вирішальним чинником у даних провадженнях фінансові інтереси фізичної особи. Так, у згаданому вище рішенні у справі видання "Перископ" Суд зазначив, що питання, порушене позовом, мало "фінансовий" характер і в ньому йдеться про порушення прав, які так само є фінансовими правами. Суд визнав, що з огляду на це, дане право є "цивільним правом", незважаючи на походження спору ..." Фінансовий аспект підкреслено у багатьох інших рішеннях Суду - навіть у ситуаціях, коли підґрунтя спору має явно податковий характер. Наприклад, у рішенні у справі Будівельних товариств від 23 жовтня 1997 року, Reports 1997-VII, с. 2325, Суд визнав провадження, у яких позивач домагався повернення грошей, сплачених за недійсними податковими положеннями, "цивільними", посилаючись на фінансовий аспект, і додав: "На цей висновок не впливає той факт, що заявлені в цьому провадженні права випливають із податкового законодавства та обов'язку товариств-заявників звітувати за податкові питання згідно з цим законодавством" (див. п. 97 цього рішення).

Справді, в інших рішеннях Суд зазначав, що провадження не стає "цивільним" лише на підставі того, що в них порушене економічне питання (див., наприклад, рішення у справі "Шутен та Мельдрум проти Нідерландів" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 304, с. 21, п. 50; у справі "Пьєр-Блок проти Франції" від 21 жовтня 1997 року, Reports 1997-VI, с. 2223, п. 51; та у справі "Пеллеґрін проти Франції" [GC], ECHR 1999-VIII, п. 60). У першому із цих рішень Суд - у своєму зауваженні obiter dictum (що не встановлює норми) - визнав положення статті 6, яке стосується цивільних обвинувачень, незастосовним, якщо права та обов'язки "випливають із податкового законодавства або якимось іншим чином є частиною звичайних цивільних обов'язків у демократичному суспільстві" (підкреслено автором). Пізніше у своїх рішеннях Суд на цей загальний критерій не спирався - принаймні не спирався прямо, - у рішенні Пьєра-Блока Суд лише зазначив, що право балотуватися на виборах є "політичним, а не "цивільним" правом", і що сам по собі той факт, що провадження також мали для заявника економічний аспект, не був вирішальним, оскільки цей аспект становив частину заходів для здійснення заявленого права. У рішенні у справі Пеллеґріна Суд дійшов висновку, що "економічний" критерій, який досі застосовувався, виявився недоречним для визначення застосовності пункту 1 статті 6 до спорів між державою та її службовцями. Однак Суд не став спиратися на інший загальний критерій, а запровадив критерій, специфічний для таких справ. У рішенні у справі Маауйя більшість Суду також не застосувала критерій, встановлений у рішенні у справі Шутена та Мельдрума, але постановила, що пункт 1 статті 6 не застосовується, посилаючись на тлумачення намірів авторів статті 1 Протоколу N 7 ( 995_004 ).

Я вважаю, що критерій "звичайні цивільні обов'язки в демократичному суспільстві" недоречний для визначення загального поділу між "цивільними" і "нецивільними" правами та обов'язками. Так, важко зрозуміти, чому, наприклад, обов'язок передати майно для державного користування, щоб отримати натомість компенсацію, не є "звичайним цивільним обов'язком", тоді як обов'язок терпимо ставитися до податкового скорочення цієї компенсації є таким обов'язком? Як можна пояснити, що право одержати податкові пільги та право на поштове обслуговування за пільговими тарифами не є "цивільними", але вимога компенсації за стверджуване ненадання таких пільг є саме таким? Чи як можна пояснити, що обов'язок сплати внесків відповідно до програми соціального забезпечення є "цивільним", а обов'язок сплати податку на заробітну плату не є таким (див. згадане вище рішення у справі ван Дейка та ван Хоофа, с. 406)?

7. У випадках, коли принаймні безпосередньо зачіпаються фінансові інтереси фізичної особи і втручання здійснюється на підставі дискреційних повноважень, економічний критерій, встановлений рішенням у справі видання "Перископ" та іншими рішеннями, має залишатися вихідним пунктом. Однак необхідно погодитися з можливістю випадкових ситуацій, якщо вони обумовлені конкретними обставинами. Це мало місце стосовно права балотуватися на виборах, з огляду на його політичний характер (див. рішення у справі Пьєра-Блока), стосовно відносин між державою та її державними службовцями (див. рішення у справі Пеллеґріна) та стосовно права іноземців в'їжджати і перебувати в країні (див. рішення у справі Маауйя).

Не підлягає сумніву те, що обов'язок сплачувати податки безпосередньо і суттєво торкається фінансових інтересів громадян і що в демократичному суспільстві оподаткування (його база, порядок сплати і стягнення, на відміну від судового спору, що виникає на підставі бюджетного закону) ґрунтується на застосуванні юридичних норм, а не забезпечується дискреційними повноваженнями органів влади. Отже, на мій погляд, стаття 6 має застосовуватися до таких спорів, за винятком випадків, коли існують особливі обставини, які дають підстави для висновку, що обов'язок сплачувати податки не має вважатися "цивільним" у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

8. Більшість вважає, що у сфері оподаткування не відбулося значних змін щодо характеру обов'язків фізичних осіб і компаній, порівняно із ситуацією на час підготовки Конвенції ( 995_004 ). Отже, більшість дотримується думки, що податкові питання і досі належать до "основного пакета прерогатив державних органів і при цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер". Більшість також бере до уваги те, що стаття 1 Протоколу N 1 залишає за державою право запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для забезпечення сплати податків.

Я не вважаю таку аргументацію переконливою.

Висновок про те, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), яке стосується цивільних обвинувачень, застосовується до податкових справ, жодним чином не обмежує повноваження держави покладати будь-які фіскальні обов'язки, які вона може вважати за потрібні, на фізичних осіб та компанії. Такий висновок не обмежує також і права держави забезпечувати виконання таких законів, якщо вона вважає за потрібне робити це для забезпечення сплати податків (див. статтю 1 Протоколу N 1 Конвенції). Стаття 6 Конвенції є процедурною гарантією, яка передусім надає право доступу до суду і право на судовий розгляд упродовж розумного строку. У цьому відношенні з часу створення Конвенції у сфері оподаткування відбулися справді важливі зміни. На той час у певних правових системах не було визначеності стосовно того, якою мірою суд може переглядати адміністративні рішення у фіскальних питаннях - якщо взагалі може, - але зараз визнано, принаймні у переважній більшості Договірних держав, що спори стосовно фіскальних питань можуть вирішуватися у звичайних провадженнях судом чи судовим органом. Отже, важко зрозуміти, чому все ще треба надавати державам особливу прерогативу за Конвенцією у цій сфері і таким чином позбавляти позивачів у податкових провадженнях елементарних процедурних гарантій пункту 1 статті 6. Як видно, зокрема, з думки судді Ресса, яка збігається з позицією більшості, існує явна потреба в наданні такої гарантії захисту - не в останню чергу проти тривалих проваджень, коли покладається обов'язок сплатити податки ще до остаточного вирішення спору стосовно законності податкового рішення. На мою думку, стаття 1 Протоколу N 1 не надає жодних підстав припускати, що задум її авторів полягав у тому, щоб надати державам право позбавити фізичних осіб будь-якої процедурної гарантії захисту у спорах стосовно податкових питань. Як можна виправдати вилучення зі сфери розгляду Суду процедурних прав, які гарантує пункт 1 статті 6 стосовно спорів, сутність яких безпосередньо пов'язана з цивільним правом (у цій справі - право на мирне володіння майном)? Таке тлумачення також суперечитиме прецедентному праву Суду, яке постійно розвивається і згідно з яким головні статті Конвенції, такі, як статті 2, 3 та 8, мають тлумачитися як такі, що покладають також процедурні обов'язки на державу.

Крім того, важко виправдати поширене застосування положення пункту 1 статті 6, яке стосується цивільних обвинувачень, якщо виходити із необхідності зберегти прерогативу для держави у фіскальних питаннях, коли Суд уже просунувся досить далеко у своїй прецедентній практиці, включивши податкові спори у сферу застосування положення пункту 1 статті 6, яке стосується кримінальних обвинувачень. З часу прийняття рішення у справі "Бенденун проти Франції" від 24 лютого 1994 року (серія A, N 284), Суд постійно розглядав провадження стосовно податкових спорів як провадження у "кримінальній" справі, якщо як засіб стримування чи покарання встановлено податкові штрафи, додаткові стягнення тощо чи навіть якщо існує ризик, що вони можуть бути встановлені (див. серед найновіших рішень рішення у справі "J. B. проти Швейцарії" від 3 травня 2001 року, N 31827/96 (не остаточне). Такий самий підхід застосовувався, якщо провадження також стосувалися встановленої суми оподаткування як такої (див. ухвалу про прийнятність від 16 травня 2000 року в рішенні у справі "Ґеорґіу проти Сполученого Королівства" N 40042/98). Із цього випливає, що рівень захисту за пунктом 1 статті 6 Конвенції може бути різним, залежно від того, як організоване правове поле для податкових проваджень у різних правових системах; і навіть усередині однієї правової системи провадження, порушені з метою стягнення штрафу, та провадження, порушені з метою стягнення додаткової суми податку, можуть виявитися різними або об'єднаними в одну справу. Тлумачення Конвенції ( 995_004 ), яке призводить до таких випадкових результатів, є досить незадовільним.

9. Виходячи із викладеного вище, я доходжу висновку, що немає переконливих аргументів на користь підтримання існуючої прецедентної практики Суду в тому, що в провадженнях стосовно податків не вирішуються "цивільні права і обов'язки", як про це йдеться у статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Отже, я вважаю, що пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується в цій справі.