- РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Колишня третя секція
- Р І Ш Е Н Н Я
- Справа "Y. проти Норвегії" (Заява N 56568/00) Страсбурґ, 11 лютого 2003 року
- ПРОЦЕДУРА
- ЩОДО ФАКТІВ
- I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
- II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
- ЩОДО ПРАВА
- I. ПРИЙНЯТНІСТЬ ЗАЯВИ
- II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
- III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
- C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
- Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та
Увійдіть, щоб зручно організувати та зберігати закони і судові рішення. Це безкоштовно.
Приєднуйтесь.
Зберігайте закони у приватних списках для швидкого доступу. Діліться публічними списками з іншими.
РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Колишня третя секція
Справа "Y. проти Норвегії" (Заява N 56568/00)
Страсбурґ, 11 лютого 2003 року
Європейський суд з прав людини (колишня третя секція), засідаючи палатою, до якої увійшли судді:
та пані С.Доллє, секретар секції,
після нарад за зачиненими дверима 17 вересня 2002 року та 21 січня 2003 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
1. Справу розпочато за заявою (N 56568/00) проти Королівства Норвегії, поданою до Суду, згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), громадянином Норвегії паном Y. (заявник) 23 березня 2000 року. Голова палати задовольнив клопотання заявника про нерозголошення його імені.
2. Заявника представляв п. Кломсет, адвокат, що практикує у м. Осло. Уряд Норвегії (Уряд) представляв п. Ф.Ельґесем, який виступав як уповноважена особа Уряду до червня 2002 року, коли він звільнився з Управління генерального аторнея (з цивільних питань). Після цього Уряд представляв п. Х.Харборґ, працівник цього управління.
3. Заявник стверджував, що рішення національного суду, яке, незважаючи на вже зняті з нього кримінальні обвинувачення, зобов'язало його виплатити компенсацію батькам потерпілої особи, яка померла, становило порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
4. Розгляд заяви було доручено колишній третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26.
5. 11 вересня 2001 року палата вирішила, що в інтересах забезпечення належного здійснення правосуддя провадження в цій справі має здійснюватися одночасно з провадженнями у справах "О. проти Норвегії" ( 980_240 ), "Хаммерн проти Норвегії" ( 980_246 ) та Рінґвольд проти Норвегії" (заяви N 29327/95, 30287/96 і 34964/97 - пункт 2 правила 43 ( 980_067 ).
6. І заявник, і Уряд подали зауваження стосовно прийнятності заяви та справи по суті (правило 54 ( 980_067 ).
7. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25 ( 980_067 ), але ця справа залишилася на розгляді в колишній третій секції.
8. Слухання стосовно прийнятності заяви та справи по суті (за прискореною процедурою, згідно з пунктом 3 статті 29 Конвенції ( 995_004 ) відбулося у відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 17 вересня 2002 року (пункт 2 правила 59 ( 980_067 ).
На слуханні в Суді були присутні:
п. Х.Харборґ, Управління генерального
аторнея (з цивільних питань), уповноважена особа,
п. Ф.Ельґесем, адвокат, представник/радник;
п. К.Каллеруд, старший прокурор,
Генеральна прокуратура,
пані Е.Хольмедаль, аторней,
Управління генерального аторнея
(з цивільних питань),
пані Т.Стеен, аторней,
Управління генерального аторнея, радники;
п. С.Й.Кломсет, адвокат, представник,
пані І.Берґум, адвокат, радник.
Суд заслухав звернення п. Кломсета, п. Ельґесема та п. Харборґа.
9. Заявник, 1977 року народження, проживає в Іспанії.
10. 1 жовтня 1997 року заявника було обвинувачено (за статтями 193 (перша альтернативна підстава) та статтями 229 і 233 (перший і другий підпункти) Кримінального кодексу у вчиненні 6 травня 1995 року (субота) нападу і статевого насильства стосовно своєї 17-річної двоюрідної сестри Т. та в її вбивстві.
11. Районний суд м. Кармсунд, засідаючи у складі двох професійних суддів і трьох судових засідателів, провів з 20 жовтня до 19 листопада 1997 року слухання у справі, упродовж яких було заслухано 84 свідки і 5 експертів. 27 листопада 1997 року районний суд визнав заявника винним за пред'явленими йому обвинуваченнями і засудив його до 14 років ув'язнення. Крім того, згідно зі статтею 3-5 Закону 1969 року про відшкодування шкоди, районний суд зобов'язав заявника виплатити батькам Т. 100000 норвезьких крон як компенсацію за спричинені їм біль, страждання та неспокій.
12. Заявник звернувся з оскарженням до високого суду в м. Ґулатінґу, який розглядав справу з 4 травня до 18 червня 1998 року; за цей час суд зібрав усні докази від 115 свідків, двоє з яких були експертами, призначеними високим судом. Свої показання дали 10 свідків-експертів. Виносячи свій вердикт, присяжні дали заперечні відповіді на всі запитання. Якщо вердиктом присяжних особа оголошується невинуватою, але суд визнає, що вона безперечно винна, суд може ухвалити одностайне рішення про проведення повторного розгляду цієї справи іншими суддями. Професійні судді вийшли із судової зали на нараду, яка тривала приблизно 50 хвилин. Повернувшись, вони оголосили, що погоджуються з вердиктом присяжних. Отже, високий суд зняв обвинувачення із заявника.
13. Наступного дня, заслухавши виступи представників заявника та батьків потерпілої з аргументацією, відповідно, захисту й обвинувачення, що тривало приблизно одну годину, - при цьому ніяких додаткових доказів від сторін не надходило і судом зафіксовано не було, - судді високого суду одноголосно ухвалили залишити без зміни рішення районного суду про призначення батькам Т. компенсації в розмірі 100000 норвезьких крон. З цього приводу високий суд виходив з таких міркувань:
"Згідно з усталеною судовою практикою, у таких серйозних справах, як ця, коли питання вини вже вирішене на користь обвинуваченого, умовою призначення компенсації за моральну шкоду є доведення, за допомогою зіставлення ймовірностей, того факту, що обвинувачений вчинив порушення, зазначені в обвинувальному акті; див. видання Norsk Retstidende 1996:864.
Зважаючи на всю сукупність наявних у цій справі доказів, високий суд вважає цілком ймовірним те, що [заявник] вчинив стосовно Т. правопорушення, в яких його обвинувачували, і що її батькам слід призначити компенсацію на підставі статті 3-5 (2) Закону про відшкодування шкоди.
Що стосується компенсаційної справи, високий суд вважає встановленими такі обставини.
У п'ятницю 5 травня 1995 року заявника своїми друзями пішов у кіно в м. Копервіку. Приблизно опівночі він був у центрі міста. Того самого вечора Т. була на християнському заході у м. Авальдснесі, після чого поїхала на попутній машині до центру Копервіка, куди дібралася приблизно опівночі. Вона перемовилася з кількома знайомими, яких зустріла на головній вулиці Копервіка, і приблизно о 12.10 ночі покинула центр міста. Орієнтовно в цей самий час [заявник] покинув головну вулицю і певний час ішов у напрямку дому одного зі своїх друзів, після чого на велосипеді вирушив додому і на цьому шляху порівнявся зі своєю двоюрідною сестрою Т., далі вони йшли разом. [Вони] проживали приблизно за один кілометр одне від одного. Вони прямували по так званому шосе Gamle Sundsveg, яке вело прямо до дому Т., але для [заявника] це був обхідний шлях...
Підійшовши до селища Сунд, вони зупинилися. [Заявник] погладив груди Т. Вона відштовхнула його, вдарила ногою по його велосипеду, пронизливо закричала і пішла далі без нього. [Заявник] злякався, що Т. може розцінити його поведінку як зовсім неприйнятну і повідомити про його дії, що, як він гадав, могло б призвести до жахливих для нього наслідків. Він згадав попередні епізоди раптових емоційних афектів і непристойної поведінки і злякався можливих наслідків. Тоді він напав на неї і здійснив діяння, зазначені в обвинувальному акті. Високий суд вважає, що його дії були продиктовані вибухом емоцій у поєднанні зі статевим потягом до Т. Як свідчать показання судових експертів, було встановлено, що ще до того, як вона опинилася на дорозі, їй було завдано смертельного тілесного ушкодження. Не було повністю встановлено, чи була вона мертвою, коли він поволік її з дороги до кущів у полі. Там він підняв 23-кілограмовий камінь і вдарив її, принаймні двічі, по голові. Кров залишилася на камені з обох боків. Сам обвинувачений заявив, що він мав злий намір зробити невпізнанним її обличчя, щоб вона не змогла нікому якимсь чином розповісти, що він зробив.
Потім він залишив місце події, змив із себе всю кров і землю водою [з озера], що було неподалік, і, блукаючи, попрямував на велосипеді до Копервіка. Через деякий час, коли він їхав додому, він зустрівся зі свідком... За її словами, це відбулося приблизно о 1.45.
Сусід, який був власником поля, знайшов Т. наступного ранку... Було викликано поліцію.
Було здійснено великий обсяг слідчих дій. Уже на ранньому етапі слідства [заявника] викликали на допит як підозрюваного, особливо з огляду на те, що поліція вже мала певну інформацію про його попередні діяння, вчинені на сексуальному ґрунті; у зв'язку з одним із них було подано формальну скаргу. Наприкінці січня 1997 року [заявник] дав нові показання поліції і змінив у своїй версії подій час свого прибуття додому та дорогу, яку він вибрав, повертаючись із центру міста додому. Зокрема, саме у зв'язку з цією обставиною 8 лютого 1997 року [заявника] затримали. 10 лютого 1997 року його взяли під варту, заборонивши листування і побачення. На допиті в суді він погодився із триманням його під вартою. Через десять днів після цього [заявник] передав своєму адвокатові, який захищав у той час його справу, дві записки, в яких заявив, що це він убив Т. Припускається, що захисник запропонував підсудному не робити такої заяви. Заявник відмовився, і захисник повернув йому ці записки. Через кілька днів заявник зробив зізнання і надав докладну інформацію про перебіг подій та відповідні обставини. Під час допиту 2 березня 1997 року, давши зі своїм захисником показання, він визнав себе винним у вчиненні злочину, як уже було заявлено в його зізнанні. Приблизно через місяць після цього це зізнання він підтвердив під час психіатричної експертизи. Після переведення його до регіональної в'язниці в м. Берґені він почав сумніватися в достовірності свого зізнання... Під час поліційного розслідування 11 серпня 1997 року його захисник повідомив, що [заявник] не підтверджуватиме свою попередню заяву".
14. Заявник звернувся з клопотанням дозволити йому оскаржити рішення високого суду, яке зобов'язувало його виплатити компенсацію, згідно з положеннями Цивільно-процесуального кодексу 1915 року. Участь у цьому провадженні брали батьки Т. і заявник, яких представляли їхні адвокати, але органу судового переслідування серед сторін не було.
1 лютого 1999 року апеляційний комітет Верховного суду відмовився задовольнити це клопотання в тій частині, яка стосувалася оцінки високим судом наявних доказів, але дозволив оскаржити процедурні питання та питання тлумачення закону, пов'язані з розглядом справи у високому суді.
15. Рішенням від 24 вересня 1999 року Верховний суд, трьома голосами проти двох, відхилив скаргу.
16. При цьому судді, які представляли позицію більшості у складі суду, - п. Скоґстад, до якого приєдналися пані Ґйольстад та пані Ковард, - зазначили:
"Оскарження стосовно процедури
Ані формулювання Кримінально-процесуального кодексу, ані підготовчі матеріали не говорять про необхідність ставити дозвіл виносити рішення стосовно цивільно-правових вимог щодо підсудного, незважаючи на те, що суд виправдав його, у залежність від підстав для такого виправдання. Окрім цього факту, я не можу знайти жодних реальних підстав на підтримку цієї пропозиції. Хоча цілком очевидно, що - у справах, подібних до цієї, - умовою для винесення судового рішення стосовно компенсації за моральну шкоду має бути наявність доведеного, шляхом зіставлення ймовірностей, факту вчинення відповідного діяння, критерій доведення у таких справах не є таким суворим, як у кримінальній справі. Мені важко зрозуміти це у справах, у яких підсудний, якого суд виправдав з огляду на недоведений факт вчинення ним діяння, повинен перебувати в ситуації, дещо відмінній від тієї, в якій існують деякі інші підстави для судового виправдання, - як, наприклад, коли відповідна поведінка не карається законом, коли не було доведено, що дії підсудного мали відповідні ознаки кримінального правопорушення, коли підсудний визнається невинуватим за кримінальним законом, або коли існують докази самозахисту чи інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності. Якби не дозволялося розглядати цивільні позови в кримінальному провадженні, в якому підсудного вже виправдано з огляду на недоведеність факту вчинення ним відповідного діяння, яке становило фактичне підґрунтя для обвинувального акта, тоді такий позов необхідно було б розглядати в окремому цивільному провадженні. Однак таке провадження потребує чимало і часу, і коштів [і]... можливості потерпілої сторони підтримувати такий позов залежатимуть від її матеріальної спроможності. Я не вважаю привабливим такий варіант розв'язання проблеми.
Хочу також зазначити, що, якщо дотримуватися правила, за яким виправдання підсудного на підставі недоведеності факту вчинення ним діяння, що становило фактичне підґрунтя обвинувального акта, має статус, відмінний від статусу судового виправдання на інших підставах, тоді це може призвести до труднощів у тих випадках, коли справу розглядав високий суд разом із присяжними, як це мало місце в цій справі. Вердикт про засудження виноситься, коли на запитання стосовно вини відповідь "так" дають принаймні семеро з десяти присяжних, і, незалежно від того, якою є відповідь присяжних ("так" чи "ні"), жодні підстави на обґрунтування вердикту не наводяться. У більшості випадків стосовно причини негативної відповіді присяжних ми зможемо знайти більш-менш обґрунтоване інтуїтивне пояснення, але ніколи не матимемо цілковитої певності.
У кількох випадках судам уже довелося шукати відповідь на запитання, чи можна розглядати цивільний позов, незважаючи на те, що підсудного було виправдано в кримінальній справі. У таких випадках, коли таке питання вирішувалося апеляційним комітетом Верховного суду, прийняття до розгляду цивільного позову у зв'язку з кримінальною справою не ставилося в залежність від встановлення... судом [у кримінальних справах] факту вчинення підсудним діяння, яке становило фактичне підґрунтя для обвинувального акта...
На мою думку, у світлі існуючих правових джерел, не може бути жодного сумніву в тому, що, згідно з вимогами Кримінально-процесуального кодексу 1981 року, розгляд цивільного позову у зв'язку з кримінальним провадженням не має ставитися в залежність від того, що суд у [кримінальному] провадженні встановив доведеність факту вчинення підсудним діяння, яке послужило фактичним підґрунтям для обвинувального акта...
Отже, високий суд не допустив ніякої процедурної помилки, коли, незважаючи на виправдувальний вирок суду в кримінальній справі проти [заявника], виніс рішення стосовно цивільно-правової вимоги...
Оскарження щодо застосування закону
В основі скарги стосовно тлумачення права лежить аргумент скаржника про ризик порушення принципу презумпції невинуватості, проголошеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), у разі якщо суд після виправдання підсудного в кримінальній справі винесе рішення про компенсацію за моральну шкоду в тій самій справі. У будь-якому випадку, за його словами, презумпції невинуватості суперечить те мотивування, яким високий суд обґрунтував своє рішення у компенсаційній справі...
[Пункт 2 статті 6] у першу чергу адресований суддям, які розглядають кримінальні справи, і його головна ідея полягає в тому, що судді не можуть передчасно робити висновок, що підсудний вчинив злочин, у зв'язку з яким його обвинувачують, і такі передчасні висновки не допускаються з посиланням на заяви з боку державних органів (див. Фровейн/Пеукерт: ECHR, 2. edition (1996), с. 280 і наступні, а також Рехов/Трієр: Menneskerett - Human Rights (1990), с. 164). Як свідчить правова концепція і судова практика конвенційних органів, це положення може також застосовуватися після припинення кримінальної справи (див. Харріс/О'Бойл/Варбрік: "Право ЄСПЛ" (Law of the ECHR, 1995), с. 246-247 з відповідними посиланнями на практику). Наприклад, у рішенні у справі "Секаніна проти Австрії" Суд зазначив, що, якщо підсудного виправдано остаточним рішенням суду, суди не можуть при подальшому розгляді справи стосовно компенсації за безпідставне судове переслідування виходити у своєму рішенні з факту наявності вини обвинуваченого. Проте залишається непевним, наскільки широко може застосовуватися такий підхід. Хоча саме обвинувачений і держава є сторонами компенсаційної справи щодо безпідставного судового переслідування, таке провадження можна розглядати як продовження кримінальної справи. Однак, на мою думку, принцип презумпції невинуватості навряд чи може застосовуватися до цивільного провадження між обвинуваченим і особою, що зазнала шкоди чи постраждала внаслідок діяння, [яке послужило] фактичним підґрунтям кримінального обвинувачення, стосовно якого підсудного було виправдано. У будь-якому випадку, має бути очевидним, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не може перешкоджати судам - у цивільній справі (наприклад, у компенсаційній справі, стосовно звільнення з роботи чи батьківських обов'язків) - встановлювати факти стосовно перебігу відповідних подій, навіть якщо це потребує з'ясування обставин вчинення кримінального злочину і навіть якщо особу, проти якої спрямований відповідний позов, суд раніше виправдав у кримінальній справі (див., зокрема, Лоренцен/Рехоф/Трієр: "Den Europaeiske Menneskeretskonvention med kommentarer" - "ЄСПЛ з коментаріями" (The ECHR with comments, 1994), с. 199; а також: Фровейн/Пеукерт, згадана вище праця, с. 285). У разі застосування принципу презумпції невинуватості до всіх цивільних проваджень між потерпілою стороною та обвинуваченим, висновок про порушення пункту 2 статті 6 міг би бути можливим лише за умови прийнятого рішення про наявність кримінальної вини. Якби суд у цивільній справі не був би уповноважений виходити у своєму рішенні з того факту, що особа, яку було виправдано в кримінальній справі, насправді вчинила відповідне діяння, тоді такий виправдувальний вирок суду позбавляв би потерпілу особу (або особу, яка зазнала шкоди) можливості домогтися судового розгляду позовних вимог, які ця особа має право пред'явити обвинуваченому. Це, на мою думку, суперечило б основному праву - праву на справедливий судовий розгляд, передбаченому пунктом 1 статті 6.
[Заявник] стверджував про необхідність розрізняти справи, у яких розглядається цивільно-правова вимога разом з кримінально-правовим питанням, і справи, в яких розглядається позов в окремому цивільному провадженні. Я не погоджуюсь з існуванням будь-яких підстав для такого розрізнення. Процедурна система, яка уможливлює висунення цивільно-правових вимог у кримінальному провадженні, базується на обґрунтованих міркуваннях матеріальної вигоди і може також бути вигідною для підсудного. У кримінальному провадженні обвинувачуваний, як правило, має право на допомогу захисника, яку оплачує держава, і, беручи до уваги також скрупульозність, з якою в кримінальній справі розглядаються докази, обвинувачуваний, у разі розгляду цивільно-правової вимоги разом з кримінально-правовими питаннями, користується певним захистом від судових помилок. Обвинувачений, якого виправдано в кримінальній справі, але якого суд зобов'язав виплатити компенсацію за моральну шкоду, залишається з відчуттям, що його не було "повністю виправдано". Проте для нього не повинно мати значення те, чи розглядається компенсаційна вимога у зв'язку з кримінальним провадженням, чи в порушеному після нього цивільному провадженні.
Як було зазначено вище, передбачений пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) принцип презумпції невинуватості, на мою думку, навряд чи може застосовуватися в цивільній справі між особою, яку виправдав суд, і потерпілою стороною. Однак, зважаючи на характер цієї справи, я не вважаю за необхідне займати з цього питання певну позицію; на мою думку, високий суд не виходив у своєму рішенні в компенсаційній справі з висновку про наявність кримінальної вини, що в будь-якому випадку має бути умовою для наявності порушення пункту 2 статті 6...
Згідно з аргументами скаржника, застосування в кримінальному і компенсаційному провадженнях різних критеріїв доведення породжуватиме проблеми в судовій практиці. Крім того, він стверджував, що коли, як це має місце в даній справі, призначення компенсації за моральну шкоду потребує наявності доведеного, шляхом зіставлення ймовірностей, факту вчинення обвинуваченим відповідного діяння, застосовуваний критерій доведення настільки схожий на той, що застосовується при визначенні кримінальної відповідальності, що це само по собі сприяє виникненню підозри в наявності кримінальної відповідальності. Мені важко зрозуміти ці аргументи. Той факт, що у різних варіантах застосовуються різні критерії доведення, не має для справ, подібних до цієї, жодного особливого значення... Він ґрунтується на загальновизнаній думці, згідно з якою для того, щоб суд міг виходити у своєму рішенні з факту, який дає серйозні підстави для визначення наявності кримінальної вини, потребується наявність "кваліфікованої" ймовірності... Те, що для захисту інтересів підсудного застосовується суворіший критерій доведеності, не може становити порушення Конвенції ( 995_004 )".
17. Позицію меншості висловив п. Флок, до аргументів і висновку якого приєднався п. Сміт, старший суддя:
"Щодо основного питання у цій справі, я дотримуюсь... іншої думки. Вважаю, що скаргу стосовно процедури... слід задовольнити. Якщо головним висновком суду є те, що підсудний не є виконавцем "діяння, у зв'язку з яким порушено справу", суд не може, на мою думку, тим самим рішенням зобов'язувати підсудного виплатити компенсацію за моральну шкоду на тій підставі, що, незважаючи на цей висновок, він все ж таки вчинив це "діяння".
Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом 1981 року - як зазначив перший суддя у складі тих, хто голосує, - суд може ухвалити рішення стосовно цивільно-правових вимог, навіть незважаючи на те, що підсудного було виправдано в кримінальній справі... Колишнє положення [що встановлювало відповідне обмеження] було скасовано. Однак, на мою думку, таке широке застосування у цій справі нового положення високим судом не обов'язково випливає із закону чи ухвалених у минулому рішень Верховного суду. Крім того, більш сумісним з принципом презумпції невинуватості, передбаченим у пункті 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), який уже інкорпоровано в норвезьке право, було б виключення можливості в одному й тому самому рішенні суду і оголошувати підсудного виконавцем відповідного діяння за цивільним правом, і знімати з нього кримінальну відповідальність. Виходячи з цих міркувань, найкращим способом розв'язання цієї проблеми було б роз'яснення можливостей - та відповідного обов'язку судів, - які випливають із закону стосовно розгляду цивільно-правових вимог у кримінальному провадженні, із застереженням щодо необхідності уникнення екстраординарних наслідків.
Далі я поясню кожну підставу своєї позиції.
Коли Кодекс 1981 року поліпшив можливості потерпілої сторони у вирішенні її цивільно-правових вимог у зв'язку з кримінальним провадженням, у підготовчих матеріалах щодо позовів згадувалися деякі випадки, коли позовні вимоги могли розглядатися, навіть незважаючи на те, що суд уже виправдав підсудного. Йдеться, зокрема, про випадки, коли не доведено наявність мети, наміру або грубого недбальства, чого вимагає Кримінальний кодекс, але доведено, що підсудний виявив недбальство, яке є достатньою підставою для визнання його зобов'язаним виплатити компенсацію. Проте підготовчі матеріали не включали... ті випадки, коли суд виправдав підсудного у зв'язку з недоведеністю факту вчинення ним діяння, зазначеного в обвинувальному акті. Це може виявлятися найчастішою підставою виправдання, наприклад, у справах про сексуальне домагання стосовно неповнолітніх осіб, вчинене за обтяжувальних обставин... і коли час від часу порушується питання компенсації за моральну шкоду.
При винесенні такого виправдувального вироку постають особливі питання. Засудження і судовий наказ про відшкодування є не лише різними правовими наслідками, пов'язаними з різними аспектами справи, а й відбивають можливість досягнення судом різних результатів в одній і тій самій справі за наявності тих самих доказів, коли цей суд двічі оцінює ці докази. З правової точки зору, це може виправдовуватися тим фактом, що критерії доведення при визначенні кримінальної відповідальності є суворішими за ті, які застосовуються при визначенні відповідальності за сплату компенсації за моральну шкоду. Однак ця ситуація настільки особлива - і попереднім законодавством вона не регулювалася, - що очікувалося обговорення цієї проблеми або принаймні безпосереднє її порушення у підготовчих матеріалах. Оскільки цього не сталося, можемо зробити висновок, що в 1981 році, коли вносилися поправки до цих положень, законодавці, можливо, не мали на увазі такі справи або принаймні не вважали їх суттєво важливими.
Безперечним фактом є те, що Верховний суд - та інші суди нашої країни - у деяких своїх рішеннях уже вказував на допустимість призначення компенсації за матеріальну та моральну шкоду, навіть незважаючи на те, що відповідну особу суд виправдав у тій самій справі.... Однак... не можу стверджувати,... що в цій сфері вже склалася така судова практика, яка б не допускала певних обмежень при тлумаченні закону.
Щодо презумпції невинуватості, передбаченої пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), залишається дещо невизначеним те, наскільки широким є застосування цього принципу в норвезькому праві...
При ухваленні рішення в цій справі суд стикається з необхідністю забезпечити рівновагу між інтересами обвинуваченого, з одного боку, та інтересами потерпілої сторони та її близьких родичів - з іншого. При цьому необхідно враховувати той факт, що перегляд Кодексу в 1981 році мав на меті посилити позиції потерпілої сторони. Однак я вважаю, що із судового вироку має чітко випливати те, що обвинувачення у вчиненні інкримінованого діяння - зокрема у вчиненні вбивства - знято. Цей принцип є настільки важливим, що, на мою думку, він повинен превалювати при тлумаченні закону.
При дотриманні такого мотивування ми стикатимемося з необхідністю певного розмежування: коли суд повинен утриматися від того, щоб в одній і тій самій справі розглядати цивільно-правові вимоги і виносити виправдувальний вирок. На мою думку, це може свідчити про те, що можливість виносити судове рішення стосовно таких позовів залежатиме, зокрема, від можливості встановити, що виправдувальний вирок суду ґрунтується на висновку про недостатність доказів щодо факту вчинення обвинувачуваним відповідного правопорушення, яке ставилося йому за вину. Це може становити проблему в усіх справах, що надходять на розгляд до високого суду, в яких присяжні вирішують питання вини, не надаючи обґрунтування свого вердикту".
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
18. Згідно з норвезьким кримінальним законодавством, для встановлення кримінальної відповідальності необхідно задовольнити чотири основні умови:
1) обвинувачений вчинив заборонене діяння чи бездіяльність, що суперечить положенню Кримінального кодексу або спеціальному законодавчому кримінально-правовому положенню, чинному на момент, коли мала місце ця дія чи бездіяльність;
2) відсутність обставин, які звільняли б від відповідальності (наприклад, самооборона);
3) обвинувачений діяв з умислом, якщо у відповідному кримінально-правовому положенні прямо не зазначено інше; та
4) на момент вчинення правопорушення обвинувачений мав здорову психіку.
19. Наявність цих чотирьох елементів, як правило, має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом. При цьому наявність будь-якого обґрунтованого сумніву має тлумачитися на користь обвинуваченого.
20. Згідно з норвезькою системою судового розгляду за участю присяжних, при оголошенні виправдувального вердикту стосовно обвинувачуваного присяжні не мають права повідомляти, чи були серед них ті, хто мав іншу думку; крім того, не ведуться протоколи, які фіксували б різні позиції присяжних, що дають заперечну відповідь стосовно вини заявника. У кримінальній справі можливі лише два висновки: обвинуваченого визнають винним або виправдовують (див. статті 365, 366, 372 та 373 Кримінально-процесуального кодексу). При цьому не передбачається третя альтернатива, яка раніше, як відомо, існувала в деяких інших європейських країнах, - коли розгляд кримінального обвинувачення міг завершитися висновком про недостатність доказів для встановлення вини.
21. У відповідному положенні статті 376А Кримінально-процесуального кодексу зазначено:
"Якщо вердикт присяжних оголошує особу невинуватою, але суд визнає, що вона безперечно винна, суд може ухвалити одностайне рішення про проведення повторного розгляду цієї справи іншими суддями. Новий розгляд справи високий суд має проводити у комбінованому складі (meddomsrett)...".
У складі трьох нових суддів і чотирьох судових засідателів "комбінований суд" розглядає цю справу із самого початку. На відміну від суду першої інстанції, який засідає разом з присяжними, високий суд наводить вмотивування свого рішення не лише щодо цивільно-правової відповідальності за виплату компенсації, а й щодо наявності кримінальної відповідальності.
22. У статті 376 згаданого Кодексу зазначено:
"Якщо вердикт присяжних оголошує обвинуваченого невинуватим і якщо суд не ухвалює рішення відповідно до статті 376А, суд виносить виправдувальний вирок".
При цьому жодного вмотивування виправдувального вироку не дається.
Незалежно від того, виправдано обвинуваченого чи засуджено, високий суд має розглянути цивільно-правові вимоги, якщо такі заявлено в кримінальному провадженні, - наприклад, вимоги відшкодування; у цьому розгляді жоден із присяжних участі не бере. Тобто такі цивільно-правові питання вирішуються виключно трьома професійними суддями, які брали участь у розгляді кримінальної справи.
Суд ухвалює рішення стосовно такого позову, спираючись на докази, подані під час судового розгляду, але, за необхідності, може долучити чи зобов'язати подати додаткові докази. Докази, які вже подано в кримінальному провадженні, але вони стосуються і компенсаційного питання, повторно не заслуховуються.
Рішення суддів стосовно компенсації містить відповідне обґрунтування.
23. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом 1981 року, цивільно-правова вимога може заявлятися у зв'язку з розглядом кримінальної справи за умови, якщо така вимога висувається у зв'язку з тим самим набором фактів. Отже, цивільно-правова вимога потерпілої особи може розглядатися або у зв'язку з кримінальною справою, або в окремому провадженні. У статті 3 сказано:
"Будь-який судовий позов особи, права якої порушено, чи будь-якої іншої потерпілої особи може, згідно з положеннями розділу 29, вчинятися проти обвинувачуваної особи у зв'язку зі справами, категорії яких зазначено в статті 1 чи 2, але за умови, що такий позов пов'язаний з тим самим діянням, з яким пов'язана відповідна справа. За згаданих вище умов, також можуть вчинятися такі позови:
Позови, про які йдеться в частинах першій і другій, вважаються цивільно-правовими і розглядаються відповідно до положень розділу 29...".
Інші положення стосовно цивільно-правових компенсаційних вимог містяться в розділі 29 Цивільно-процесуального кодексу. Зокрема, це такі положення:
"параграф 427. У справі, порушеній органом судового переслідування, такий орган може, на відповідне клопотання, розглядати цивільно-правові вимоги, передбачені статтею 3...
Коли цивільні позови вчиняються проти іншої особи, а не проти обвинувачуваного, ця особа стає стороною у справі тією мірою, якою така вимога стосується її...
параграф 428. Будь-яка особа, яка має ту чи іншу цивільно-правову претензію, передбачену статтею 3, може сама заявити її у зв'язку зі справою, порушеною органом судового переслідування, якщо проводиться слухання справи по суті...
параграф 435. Рішення стосовно цивільно-правової вимоги може бути оскаржене в окремому порядку згідно з положеннями Кримінально-процесуального кодексу. Те саме стосується відновлення провадження у справі".
24. Згідно із Законом 1969 року про відшкодування шкоди, стверджуваний потерпілий може, незважаючи на результат кримінального провадження, вимагати компенсації за матеріальну та моральну шкоду.
Стаття 3-5, у редакції, чинній у відповідний час, передбачала:
"Особу, яка умисне або через грубе недбальство
a) спричинила особисту шкоду або
b) вчинила... акт неправомірної поведінки, який згадується у статті 3-3,
суд може... зобов'язати виплатити потерпілій особі компенсацію у тому загальному розмірі, який, на думку суду, становить справедливе відшкодування за біль і страждання та іншу моральну шкоду, спричинену таким чином...
Особу, яка умисне або через грубе недбальство спричинила смерть іншої особи, суд може зобов'язати виплатити таку компенсацію батькам померлого (померлої)".
Стаття 3-3, яка згадується в наведеному вище положенні, прямо стосується неправомірної поведінки, про яку йдеться, зокрема, у статті 193 Кримінального кодексу.
Вимагаючи, на підставі статті 3-5 цього закону, компенсації за моральну шкоду, потерпіла особа має довести, що стверджуваний виконавець правопорушення вчинив дану неправомірну дію умисне або через грубе недбальство. Критерієм при цьому, як правило, виступає зіставлення ймовірностей, а тягар доведення лежить на позивачеві. Цей тягар може виявитися важчим, якщо встановлення відповідальності може мати серйозні наслідки для репутації відповідача, хоча й меншим, ніж при встановленні кримінальної відповідальності. Компетентний суд має визначити відповідальність, беручи до уваги всі докази, наявні в його розпорядженні на момент розгляду даної справи.
25. Об'єктивні елементи діянь, що можуть мати наслідком як кримінальну, так і цивільну відповідальність щодо виплати компенсації, не завжди ідентичні. Суб'єктивні елементи у принципі різняться: як правило, кримінальна відповідальність передбачає наявність умислу, тоді як обов'язок виплатити компенсацію вимагає наявності грубого чи простого недбальства. Можуть існувати виправдувальні обставини - такі як стан самозахисту, необхідність, провокація або незнання, - які виключають кримінальну відповідальність, але не виключають відповідальності за виплату компенсації. Особу з психічним розладом суд може звільнити від кримінальної відповідальності, але не обов'язково від цивільної відповідальності щодо виплати компенсації (див. Norges Offentlige Utredninger (офіційний збірник судових рішень Норвегії) 2000:33, "Erstatning til ofrene hvor tiltalte frifinnes for straff" ("Компенсація потерпілим у справах, у яких з обвинувачуваних було знято кримінальні обвинувачення"), монографія Й.Т.Йонсена, професора права, розділ 1, п. 1.3.2).
Цілі кримінального закону і закону про компенсацію неідентичні. Хоча важливими умовами обох цих правових сфер є запобігання правопорушенням і реституція, у першій робиться акцент на покаранні, тоді як у другій - на розподілі фінансових збитків. Ці дві системи також доповнюють одна одну у важливих аспектах. Кримінально-правові санкції покликані, зокрема, стримувати фактичних і потенційних правопорушників від вчинення правопорушень, тоді як санкції закону про відшкодування призначені, зокрема, задовольняти потребу потерпілої особи в матеріальному відшкодуванні шкоди (див. там само, розділ 1, п. 1.2.1.).
26. Уряд звернувся до Суду з клопотанням оголосити заяву неприйнятною на підставі її явної необґрунтованості.
27. Але Суд вважає, що скарга заявника з посиланням на пункт 2 статті 6 не є явно необґрунтованою, у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Якихось інших підстав для оголошення заяви неприйнятною встановлено не було. Отже, заява прийнятна.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
28. Заявник скаржиться, що рішення Верховного суду від 24 вересня 1999 року, яким було залишено без зміни рішення високого суду про призначення компенсації батькам Т., становило порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), а саме - вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки не буде доведено його вину.
29. Пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".
30. Уряд заперечував проти цього твердження і просив Суд визнати незастосовність цього положення у даній справі та відсутність порушення Конвенції ( 995_004 ).
31. Заявник стверджував, що під час розгляду компенсаційної справи після виправдання його судом його й далі "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину", принаймні в автономному значенні пункту 2 статті 6. Посилаючись на тлумачення, яке Суд дав цьому формулюванню, він стверджував, що, з огляду на положення національного законодавства, формально він вважався обвинувачуваним доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав юридичної сили. Крім того, компенсація за моральну шкоду призначалася з метою покарання, була свідомою спробою продемонструвати несхвалення суспільством відповідного діяння та необхідність виправлення вчиненого порушення. Про це свідчило рішення про призначення компенсації, яке, безперечно, спрямовувалося на знівелювання раніше ухваленого у справі заявника виправдувального вироку суду.
32. Заявник просив, щоб Суд відніс його справу до тієї категорії справ, як справа "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А), в якій, дійшовши висновку про застосовність пункту 2 статті 6, Суд передусім виходив з того, наскільки тісним був зв'язок між провадженням у кримінальній справі та компенсаційною справою. У справі заявника кримінальні обвинувачення проти нього та висунута компенсаційна вимога розглядалися в об'єднаному провадженні в тому самому суді, як цього вимагає стаття 3 Кримінально-процесуального кодексу. Виправдувальний вирок і рішення стосовно відшкодування було викладено в одному протоколі судового засідання. Усні виступи сторін з аргументами стосовно відшкодування відбулися через день після зняття судом обвинувачень у судовому засіданні, яке практично було продовженням кримінального провадження. Оскільки жодних нових доказів подано не було, компенсаційне питання вирішувалося на підставі тих самих доказів, які розглядалися під час кримінального провадження. Скаргу заявника щодо оцінки високим судом цих доказів Верховний суд відхилив. Таким чином, у кількох аспектах ця справа має навіть вагоміші обставини для застосування такого підходу, яким був підхід Суду у справі Секаніни, в якій розгляд компенсаційного питання відбувся через тривалий проміжок часу, що минув після винесення виправдувального вироку суду, а суд, який здійснював цей розгляд, не був судом першої інстанції.
Для того щоб з'ясувати у світлі Закону про відшкодування, чи вчиняв заявник кримінальне діяння, у зв'язку з яким суд ще до цього вже виправдав його, високому суду необхідно було також визначити наявність певної форми вини. Його оцінка являла собою висновок кримінально-правового характеру і тим самим становила порушення презумпції невинуватості. Лише застосовуваний при цьому критерій доведення відрізнявся від критерію, який застосовувався при визначенні кримінальної відповідальності, хоча ця відмінність була не більш як теоретичною. Всі інші відповідні критерії були такі самі, що й при визначенні кримінальної відповідальності.
33. Посилаючись на ці обставини, заявник стверджував, що компенсаційне питання було настільки тісно пов'язане з провадженням у кримінальній справі, що це вказує на застосовність пункту 2 статті 6, який і було порушено.
34. Заявник заперечував твердження Уряду про те, що застосовності пункту 2 статті 6 в його справі перешкоджало право потерпілої особи на доступ до суду, передбачене пунктом 1 статті 6. Це право не було абсолютним і могло підлягати обмеженню. Крім того, той факт, що потерпіла сторона користувалася підтримкою прокурора зі сприянням з боку всього державного механізму стосовно заходів розслідування, міг негативно позначитися на праві підсудного на "рівність процесуальних засобів", що є порушенням пункту 1 статті 6.
35. Уряд оспорював твердження заявника про те, що в цивільному провадженні щодо компенсації його "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину". Уряд також звернувся до Суду з проханням визнати відмінність цієї справи від згаданої вище справи Секаніни, а також від справ "Рушиті проти Австрії" (N 28389/95, від 21 березня 2000 року) та "Ламанна проти Австрії" (N 28923/95, від 10 липня 2001 року), визнати незастосовність пункту 2 статті 6 і відсутність порушення цього положення. У тих справах відповідачем виступали органи судового переслідування, тоді як у цій справі сторонами були інші категорії осіб. Орган судового переслідування не був ані стороною, ані представником батьків потерпілої чи заявника - після завершення розгляду кримінальної справи він уже не брав участі у провадженні. У подальшому провадженні, яке стосувалося компенсації, брав участь лише представник батьків потерпілої, а з боку заявника - дві приватні цивільні сторони. До того ж між результатом кримінального провадження та компенсаційною справою не було жодного зв'язку, і при цьому право батьків потерпілої вимагати компенсацію зовсім не залежало від відповідної кримінальної справи. Своїми суттєвими аспектами правова підстава та правові питання у цивільному компенсаційному провадженні відрізнялися від такої підстави (питань) у кримінальній справі. Таким чином, критерії стосовно цивільної відповідальності відрізнялися від тих, що застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності, і різними були також застосовувані критерії доведення. Найважливішим є те, що в компенсаційному провадженні кримінальна вина заявника не оцінювалася.
36. Той факт, що питання кримінальної відповідальності і компенсаційне питання розглядалися в об'єднаному провадженні, не може мати вирішальної ваги для визначення застосовності пункту 2 статті 6. Право потерпілої особи вимагати відшкодування зовсім не залежало від відповідних кримінальних обвинувачень, і так само це питання могло бути порушене в окремому судовому провадженні. Об'єднане провадження було тільки обраною альтернативою, і вибір, зроблений потерпілою стороною, не повинен пов'язуватися із застосовністю цього положення. Практика об'єднання проваджень, продиктована обґрунтованою зацікавленістю в забезпеченні ефективного використання коштів та оперативності розв'язання проблем, надавала вигоди для обох сторін.
37. На думку Уряду, застосування пункту 2 статті 6 у таких справах суперечить формулюванню цього положення та намірам, з якими держави ратифікували Конвенцію ( 995_004 ). Між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку межу, яка є абсолютно необхідною. Конвенційний принцип презумпції невинуватості не міг перешкоджати судовим чи іншим органам, при вирішенні ними цивільно-правових питань, розглядати питання, чи вчиняла виправдана судом особа діяння, у зв'язку з яким проти неї було висунуто кримінальне обвинувачення. Не можна було погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, порушені тим самим набором фактів. Хоча висновок про відсутність кримінальної відповідальності, звичайно, має для суду зобов'язальну силу, він не заважає йому встановити цивільні наслідки, що випливають з тієї самої сукупності обставин. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Фактично такий підхід породив би серйозні питання з погляду вимог самої Конвенції, а саме - з погляду передбаченого пунктом 1 статті 6 права на доступ до суду для, зокрема, потерпілої особи, яка вимагає відшкодування згідно із законом стосовно відповідного цивільно-правового делікту.
38. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив, щоб Суд визнав незастосовність пункту 2 статті 6 у справі заявника та відсутність у ній порушення цього положення.
39. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи була особа "обвинувачуваною в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорії даного провадження згідно з національним законодавством, суттєвих характерних рис цього провадження, а також виду і суворості міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах: "Філліпс проти Сполученого Королівства", N 41087/98 ( 980_052 ), п. 31, та "А.Р., М.Р. і Т.Р. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-V, n. 39). До того ж сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справі "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія А, N 308, с. 16, п. 35). У деяких випадках Суд також доходив висновку про застосовність цього положення при ухваленні судового рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, рішення в таких справах: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія А, N 123) або після винесення виправдувального вироку у справі (див. згадані вище рішення у справах Секаніни, Рушиті та Ламанни). Ці рішення ухвалено при вирішенні таких питань, як обов'язок обвинуваченого нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені ним (чи його спадкоємцями), або відшкодування за запобіжне ув'язнення - тобто питань, які, за визнанням Суду, становлять наслідок і супутню обставину кримінального провадження.
Отже, Суд має з'ясувати, чи можна розцінювати судовий розгляд компенсаційної вимоги в цій справі як "кримінальне обвинувачення" проти заявника і, якщо ні, чи мав тоді розгляд компенсаційної вимоги все-таки достатній зв'язок із розглядом кримінальної справи, який надавав би підстави говорити про застосовність у цій справі пункту 2 статті 6.
40. При розгляді першого із згаданих вище критеріїв - категорії даного провадження згідно з національним законодавством - Суд вказує на твердження заявника про те, що, з формального погляду, він залишався "обвинувачуваним" доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав законної сили. Проте це стосувалося лише кримінальних обвинувачень, які спочатку було висунуто і потім знято з нього, і не мало жодного стосунку до компенсаційної вимоги. Суд зазначає, що правовою основою для цього були положення розділу 3 Закону 1969 року про відшкодування шкоди, який встановлює загальні національно-правові принципи розв'язання цивільно-деліктних питань, пов'язаних із завданням особистої шкоди. Як видно з формулювання статті 3-5 та із судової практики норвезьких судів, наявність кримінальної відповідальності не є передумовою для встановлення обов'язку відшкодування. Навіть коли у цій справі потерпіла сторона обрала альтернативу об'єднання компенсаційного та кримінального проваджень, як це передбачено статтею 3 Кримінально-процесуального кодексу, компенсаційний позов все одно вважатиметься "цивільним". Про це також говорить і рішення Верховного суду у справі заявника, в якому суд називає такий позов "цивільним". Отже, Суд доходить висновку, що ця компенсаційна вимога не розглядалася як "кримінальне обвинувачення" у світлі відповідного національного закону.
41. Щодо другого і третього критеріїв - характеру провадження та виду й суворості "покарання" (у цій справі це, як стверджується, - призначення каральної компенсації), - Суд зважає на те, що, хоча умови визначення цивільної відповідальності можуть у певних аспектах частково збігатися - залежно від конкретних обставин - з умовами визначення кримінальної відповідальності, рішення стосовно цивільно-правової вимоги все-таки приймається у світлі принципів, застосовуваних при розгляді цивільно-правового делікту. Результат кримінального провадження не мав вирішального значення для розгляду компенсаційної справи. Потерпіла особа мала право вимагати відшкодування, незалежно від того, було підсудного засуджено чи (як у цій справі) виправдано; питання компенсації мало бути предметом окремої правової оцінки у світлі підходів і критеріїв доведення, які в кількох важливих аспектах відрізнялися від тих, які застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності.
На думку Суду, той факт, що діяння, яке може бути підставою для цивільно-правової вимоги відшкодування з огляду на норми деліктного права, а також має об'єктивні основні ознаки кримінального правопорушення, не може, попри тяжкість такого правопорушення, бути достатньою підставою для того, щоб вважати особу, яка, як стверджується, несе за зазначене діяння відповідальність у контексті деліктної справи, "обвинувачуваною у вчиненні кримінального правопорушення". Виправданням такої характеристики не може бути і той факт, що при визначенні цивільно-правових наслідків діяння використовуються докази, які розглядалися під час кримінального провадження. Інакше, як слушно зауважив Уряд, виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав би для потерпілої особи, з огляду на пункт 2 статті 6, небажаний ефект перешкоджання їй у можливості вимагати відшкодування на підставі закону щодо відповідного цивільно-правового делікту, призводячи до свавільного та непропорційного обмеження її права на доступ до суду, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це також могло надавати особі, з якої суд зняв кримінальні обвинувачення, але відповідальність якої могла б визначатися із застосуванням цивільно-правового тягаря доведення, неправомірну можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої діяння. Таке широке тлумачення не підтверджується ані формулюванням пункту 2 статті 6, ані будь-якою спільною позицією в національних правових системах держав, які приєдналися до Конвенції. Навпаки, у значній кількості Договірних держав винесення судом виправдувального вироку не виключає можливості встановлення цивільної відповідальності стосовно тих самих фактів.
Отже, на думку Суду, хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - із застосуванням менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку відшкодування у зв'язку з тими самими фактами (див., mutatis mutandis, "Х. проти Австрії"), N 9295/81, ухвала Комісії від 6 жовтня 1992 року, Decisions and Reports (DR) 30, с. 227; рішення у справі "М.С. проти Сполученого Королівства", N 11882/85, ухвала від 7 жовтня 1987 року, DR 54, с. 162).
42. Однак, якщо рішення національного органу стосовно відшкодування містить формулювання про встановлену наявність кримінальної відповідальності відповідача, це може порушувати питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції( 995_004 ).
43. Отже, Суд має з'ясувати, чи можна вважати дії національних судів та використані ними формулювання при обґрунтуванні своїх рішень такими, що свідчать про очевидний зв'язок між кримінальним провадженням і подальшим розглядом компенсаційної справи і, таким чином, дають підстави говорити про застосовність до цієї справи пункту 2 статті 6.
44. Суд бере до уваги те, що виклад рішення високого суду розпочинається з такого висновку (пункт 13 вище):
"Зважаючи на всю сукупність наявних у цій справі доказів, високий суд вважає цілком ймовірним те, що [заявник] вчинив стосовно Т. правопорушення, в яких його обвинувачували, і що її батькам слід призначити компенсацію на підставі статті 3-5 (2) Закону про відшкодування шкоди..." (виділено Судом).
45. Верховний суд більшістю голосів залишив це рішення без зміни (пункт 16 вище), хоча використав обережніші формулювання. Проте, оскільки це рішення не скасувало попереднього і не вирішило спірного питання, це питання, на думку Суду, постає знову.
46. Суд бере до уваги той факт, що національні суди врахували зняття кримінальних обвинувачень із заявника. Однак, на думку Суду, високий суд, намагаючись забезпечити захист законних інтересів стверджуваної потерпілої сторони, використав формулювання - залишені без зміни Верховним судом, - які виходять за межі цивільно-правового розгляду, тим самим піддаючи сумніву правильність виправдувального вироку. Отже, існував достатній зв'язок з попереднім кримінальним провадженням, несумісний з презумпцією невинуватості.
47. Зважаючи на ці обставини, Суд доходить висновку, що пункт 2 статті 6 застосовний до провадження, в якому розглядалася компенсаційна вимога проти заявника, і що в даній справі це положення було порушено.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
48. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілий стороні справедливу сатисфакцію".
49. Вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції та судових витрат заплутані і суперечливі, але заключні слова його виступу під час слухання справи в Суді свідчать про те, що він відкликав свою попередню вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди, але й далі наполягає на задоволенні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та судових витрат у розмірі, який Суд має визначити на власний розсуд.
50. Уряд заперечував проти призначення будь-якої компенсації шкоди, оскільки, на його думку, висновок про порушення становить достатню справедливу сатисфакцію. Питання щодо судових витрат Уряд не коментував.
51. Суд погоджується з тим, що внаслідок порушення принципу презумпції невинуватості в цій справі заявник зазнав певної моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує за цим пунктом 20000 євро.
52. Суд бере до уваги той факт, що заявник вимагав компенсації за витрати на переклад у розмірі 26000 норвезьких крон, а також відшкодування різних витрат, пов'язаних зі слуханням справи у Страсбурзі, на загальну суму, як свідчать подані рахунки, 950 євро. Керуючись принципом справедливості, Суд вирішує призначити заявникові компенсацію в розмірі 4500 євро.
C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
53. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
На цих підставах Суд одноголосно
1. Оголошує прийнятною скаргу заявника, подану з посиланням на пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
2. Постановляє, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) був застосовним в оспорюваному компенсаційному провадженні.
3. Постановляє, що було допущено порушення пункту 2 статті 6.
a) що протягом тримісячного строку від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), повинна виплатити заявникові такі суми компенсації:
(i) 20000 (двадцять тисяч) євро - за моральну шкоду;
(ii) 4500 (чотири тисячі п'ятсот) євро - за судові витрати;
(iii) що ці суми мають бути переведені в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом на день розрахунку;
b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Ж.-П.Коста
Секретар С.Долле
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та
пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення
додається окрема думка пані Х.С.Ґрев, що збігається з позицією
більшості.
Парафовано: Ж.-П.К.
С.Д.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ҐРЕВ,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
Оскільки норвезька мова не є офіційною мовою Суду, ця справа, як, можливо, більшість справ, які порушуються у зв'язку із судовими рішеннями і які виконані не англійською і не французькою мовами, породжує особливо складні лінгвістичні проблеми. Передусім це стосується справ, у яких перед Європейським судом з прав людини постає необхідність дослідити тонкі нюанси юридичних формулювань в оригінальних текстах рішень і в яких завдання перекладу полягає не стільки в дослівному перекладі тексту, скільки в переданні суті використаних у ньому формулювань.
Слід врахувати той факт, що стосовно текстів, виконаних офіційними мовами Договірної держави, Суд отримує професійну допомогу лише в перекладі з англійської на французьку мову або з французької на англійську (тексти англійською і французькою мовами, які є офіційними мовами Суду, перекладаються професійними лінгвістами іншою офіційною мовою). Тексти таких документів, як рішення національних судів, виконані офіційною мовою Договірної держави (якщо це не англійська і не французька мови), перекладаються офіційними мовами Суду його фахівцями без будь-якої допомоги з боку професійних лінгвістів. У зв'язку з цим виникає загальна проблема точного передання змісту основних документів, на які спирається Суд при з'ясуванні наявності порушення конвенційних прав у тій чи іншій справі. Не є винятковими випадки, коли формулювання, які містяться в рішеннях національних органів, відіграють важливу роль у процесі прийняття рішення Судом.
У цій справі спірне питання полягає в з'ясуванні наявності в розгляді норвезькими судами компенсаційної справи натяку на кримінальну відповідальність заявника.
На мою думку, через формулювання, які високий суд використав у своєму рішенні, та внаслідок того, що Верховний суд не скасував це рішення, було допущено очевидне порушення принципу презумпції невинуватості. На відміну від того, як сформулював своє рішення високий суд, Верховний суд у своєму рішенні обачно відокремив мотивувальну частину, яка стосується кримінальної справи, від тієї, в якій ідеться про компенсаційну вимогу.
У кримінальній справі вирішуються два основні питання. По-перше, необхідність з'ясувати, чи містили дії підсудного ознаки кримінального діяння, визначення якого міститься в обвинувальному акті, - ознаки actus reus. По-друге, це - питання стосовно наявності особистої вини підсудного - ознаки mens rea. Досить окремо від цих двох питань постає питання з'ясування деяких інших обставин, які стосуються віку підсудного, його психічного стану, а також наявності, наприклад, ознак самозахисту чи обумовленості його дій необхідністю, тобто обставин, які можуть звільняти його від кримінальної відповідальності. Лише за наявності всіх цих елементів - ознак actus reus, mens rea та відсутності обставин, які звільняють підсудного від кримінальної відповідальності, - можна встановити наявність кримінальної відповідальності.
Суть аргументації Верховного суду - і з цим Суд погодився - в тому, що рішення про наявність ознаки actus reus у кримінальній справі не є необхідною передумовою для вирішення питання цивільної відповідальності в компенсаційній справі. Іншими словами, в обох контекстах центральним питанням є: чи були в діях (i) підсудного в кримінальній справі та (ii) сторони, до якої вчинено позов у цивільній справі, ознаки (i) кримінального діяння, визначеного в обвинувальному акті, та (ii) ознаки, які дають підстави говорити про наявність цивільної відповідальності. Діяння, яке досліджується при цьому, може в обох видах справ бути ідентичним.
У цій справі увагу було приділено перекладу всього обговорення національними судами, які з'ясовували питання, чи "вчинила особа правопорушення", діючи в певний спосіб. Таким перекладом неможливо точно передати різні міркування, з яких виходили норвезькі суди.
Щоразу, коли текст явно свідчив про зосередження норвезькими судами уваги виключно на тому, чи діяла особа у певний спосіб, Суд ішов на компроміс, замінюючи слово "правопорушення" на слово "діяння". Крім того, Суд використовував словосполучення "вчинити діяння", яке має нейтральну конотацію, тобто не несе ані кримінально-правового, ані цивільно-правового значення.
