МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ Центр правової реформи і законопроектних робіт

N 40 від 21.11.2000
     м. Київ

Схвалено постановою колегії Міністерства юстиції України від 21 листопада 2000 р. N 40

Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави, формування громадянського суспільства, в центрі якого - людина, захист її законних інтересів та задоволення потреб.

Україна проголосила всебічне забезпечення прав і свобод людини найвищою соціальною цінністю, що закріплено в її Конституції ( 254к/96-ВР ). Реальне втілення норм Основного Закону в життя активно включило наше суспільство в процес міжнародного співробітництва у сфері забезпечення прав людини.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн-членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та протоколів до неї ( 995_004 ).

Відповідно до статті 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ) з моменту ратифікації та набрання чинності для України Конвенція про захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ) стала частиною національного законодавства; це означає, що всі нормативні акти, розроблені після набрання чинності Конвенцією, повинні відповідати її вимогам.

У зв'язку з цим під час проведення обов'язкової правової експертизи проектів нормативних актів Міністерство юстиції України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 2 червня 2000 року N 637/к звертає також увагу і на відповідність проектів нормам Конвенції ( 995_004 ).

Протягом 50 років контрольним органом Конвенції ( 995_004 ) - Європейським судом з прав людини - в рішеннях, які ним приймалися, було детально роз'яснено кожну статтю Конвенції. Ці рішення становлять систему прецедентного права Європейського суду.

Для держав-учасниць Конвенції ( 995_004 ) знання і використання прецедентів Суду, що сформувалися під час застосування її норм, є запорукою дотримання міжнародно-правових зобов'язань, які випливають з цього акта. Конкретні судові рішення формально обов'язкові тільки для тих держав, що виступають відповідачами в конкретних справах. Однак інші країни фактично керуються ними при оцінці відповідності внутрішнього правового порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці рішення спонукали держави, які не були стороною у певній справі, до удосконалення свого законодавства і правозастосовчої практики. Крім того, за трактуванням Суду, Конвенція - це не застиглий раз і назавжди документ, а живий договір, який підлягає тлумаченню з огляду на ситуацію, що склалася на певний час. Отже, як уже зазначалося, рішення Суду можуть використовуватись не тільки у правотворчій, але й у правозастосовчій діяльності держави.

Для використання належним чином норм Конвенції ( 995_004 ) центральними органами виконавчої влади у процесі нормотворчої діяльності в підготовлених Міністерством юстиції України Методичних рекомендаціях застосовувалися також і основні прецеденти Європейського суду з прав людини.

Необхідно також зауважити, що в Методичних рекомендаціях увага приділялась тільки тим статтям, які декларують права або свободи особи і які необхідно враховувати в нормотворчій діяльності.

Методичні рекомендації підготовлено на основі прецедентної бази Європейського суду з прав людини та колишньої Комісії з прав людини, а також з використанням доктринальних джерел, а саме:

- М. Delmas-Marty. The European Convention for the Protection of Human Rights. - Martinus Nijhoff Publishers. - 1995. - 346 p.

- Frowein, Peukert. Europaische Menschenrechtskonvention. N. P. Engel Verlag. - 1996. - 1042 s.

- D. J. Harris, М. O'Boyle, C. Warbrick. Law of the European Convention on Human Rights. - Butterworths. - 1995. - 752 p.

- F.G. Jacobs, R. A. White. The European Convention on Human Rights. - Clarendon Press, Oxford. - 1996. - 468 p.

- R. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. The European system lor the protection of human rights. - Martinus Nijhoff Publishers. - 1998. - 940 p.

- L.-E. Pettiti, E. Decaux, P.-H. Irnbert. La Convention Europeenne des Droits de I'Homme. - Economica. - 1995. - 1230 p.

- P. Sieghart. The International Law of Human Rights. - Clarendon Press, Oxford. - 1995. - 565 p.

- Гомьєн Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальиая хартия: право и практика. - М., 1998. - 597 с.

Стаття 2. ПРАВО НА ЖИТТЯ ( 995_004 )

1. Право кожної людини на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту. Стаття 2 - одна з небагатьох статей Конвенції ( 995_004 ), порушення положень яких не може бути виправданим навіть під час війни чи дії інших надзвичайних обставин (стаття 15). Стаття містить як позитивне зобов'язання держав захищати життя в законодавчому порядку, так і її негативне зобов'язання не позбавляти життя інакше як у виняткових випадках.

Обов'язок захищати життя

Положення статті 2 ( 995_004 ) про те, що право кожного на життя охороняється законом, визначає позитивне зобов'язання держави в законодавчому порядку визначити механізм захисту життя людини. При цьому закон, що охороняє право на життя, повинен бути сформульований достатньо чітко, щоб дати змогу громадянам відповідно регулювати свою поведінку. Відповідальність за позбавлення життя згідно з національним законодавством повинна поширюватися як на дії приватних осіб (W v UK # 9348/81, 32 DR 190 (1983), так і на дії осіб, що діяли від імені держави.

Позитивне зобов'язання держави щодо охорони життя передбачає ефективне застосування закону. Держава зобов'язана вживати всіх можливих заходів з метою запобігання позбавленню життя, наприклад шляхом формування сил безпеки та поліції. Проте кожна окрема особа не може претендувати на постійну особисту охорону з боку поліції чи інших силових органів держави. Спеціальні охоронні заходи можуть запроваджуватися лише на визначений період часу (X v Ireland # 6040/73, 16 YB 388 (1973).

Той факт, що вбивство було вчинене, сам по собі не є порушенням статті 2 ( 995_004 ), оскільки не може бути позитивного зобов'язання щодо усунення найменшої можливості застосування насильства стосовно особи (W v UK # 9348/81, 32 DR 190 (1983). Незважаючи на це, держава зобов'язана забезпечувати певний достатній рівень захисту від тероризму та інших злочинних проявів.

Зобов'язання щодо ефективного застосування закону передбачає також належне розслідування всіх випадків смерті за підозрілих обставин, включаючи смерть у місцях позбавлення волі. Крім того, держава повинна вживати всіх можливих заходів щодо розслідування всіх випадків зникнення осіб, якщо обставини дають підстави припускати настання смерті. Суд зазначив, що загальна правова заборона свавільного позбавлення життя, встановлена статтею 2 ( 995_004 ), була б на практиці неефективна, якби не існувало процедури контролю за законністю застосування державою силових методів, здатних спричинити смерть. Зобов'язання захищати право на життя, згідно з статтею 2, передбачає проведення офіційного розслідування у випадку, коли особа позбавляється життя внаслідок застосування сили представниками держави. У процесуальному плані захист права на життя, згідно із статтею 2, означає зобов'язання влади пояснити, чому була застосована зброя. Це вимагає незалежного та публічного розслідування для з'ясування питання, чи було застосування сили виправданим за даних конкретних обставин (Eur. Court HR, Kaya v Turkey judgment of 19 February 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-1).

Амністія, застосована до осіб, обвинувачених чи підозрюваних у вбивстві, не суперечить статті 2 ( 995_004 ), якщо зберігається відповідний баланс між інтересами держави в конкретних обставинах, за яких оголошено амністію, та потребою в ефективному застосуванні закону про охорону права на життя (Dujardin v France # 26734/90 (1991).

Складним є питання, чи повинна держава примусово годувати в'язня, який оголосив голодування, щоб зберегти його життя. Визнавши, що таке годування не суперечитиме статті 3 ( 995_004 ), Комісія зазначила, що за певних обставин згідно із статтею 2 держава зобов'язана вчинити певні позитивні дії, зокрема, у разі, коли особа перебуває на її утриманні (X v FRG # 10565/83, 7 EHRR 152 (1984). Проте держава не несе відповідальності за бездіяльність, що обгрунтовується волею самої особи, яка здатна приймати рішення щодо свого життя.

До кінця не з'ясованим залишається питання права на життя ненародженої дитини. Проведення аборту через здоров'я матері (X v UK, # 8416/78, 19 DR 244 (1980) чи з соціальних причин (Н v Norway N 17004/90 (1992) було визнане як таке, що не суперечить статті 2 ( 995_004 ). Проте не відомо, чи визнаватиметься за вагітною жінкою безумовне право на аборт.

Заборона позбавлення життя

Цей принцип передбачає відповідальність за позбавлення життя, вчинене державою (поліцією, збройними силами, службовцями в місцях позбавлення волі). Держава не несе відповідальності за позбавлення життя, здійснене приватними особами. У цьому разі відповідальність обмежена зобов'язанням надання правового захисту згідно з пунктом 1 статті 2 ( 995_004 ).

У разі депортації чи екстрадиції особи державою-учасницею Конвенції до іншої держави, якщо є реальний ризик порушення права цієї особи на життя, Суд може визнати це порушенням статті 2 ( 995_004 ) (Soering v UK A 161 (1989).

Стаття 2 ( 995_004 ) передбачає також і винятки із загальної заборони позбавлення життя. Так, можливість смертної кари передбачена пунктом 1 цієї статті. Проте Протокол N 6 ( 995_004 ) до Конвенції забороняє її застосування в мирний час.

Пункт 2 статті 2 ( 995_004 ) містить вичерпний перелік ситуацій, коли позбавлення життя державою може бути виправданим. Застосування сили повинно грунтуватися на абсолютній необхідності і здійснюватися з метою самозахисту чи захисту іншої особи, з метою арешту чи запобіганню втечі та з метою придушення бунту або заколоту.

Застосування сили вважається абсолютно необхідним, якщо воно суворо адекватне переслідуваній меті (Stewart v UK # 10044/82, 39 DR 162 (1984). Під час оцінки факту, чи було застосування сили адекватним, до уваги береться мета, що переслідується, загроза життю інших осіб та рівень ризику того, що застосовувана сила може призвести до смерті. У статті 2 ( 995_004 ) не визначаються ситуації, коли дозволяється навмисно вбивати людей, а називаються ситуації, коли дозволяється застосовувати силу, наслідком чого може бути смерть особи.

Стаття 2 (2) ( 995_004 ) дозволяє застосування державою сили з метою самозахисту чи задля захисту інших осіб, проте не виправдовує застосування сили з метою захисту майна. У кожному випадку, коли йдеться про позбавлення державним службовцем життя з метою самозахисту, Суд оцінює, чи було застосування тих або інших заходів абсолютно необхідним. Убивство озброєного нападника поліцією оцінюється як таке, що не порушує статті 2, якщо буде проведено ретельне розслідування і доведено, що позбавлення життя було необхідним (Wolfram v FRG # 11257/84, 49 DR 213 (1986); Diaz Ruano v Spain A 285-B (1994). Проте Суд вважає, що держава повинна навести переконливі докази невинуватості своїх агентів, які порушили статтю 2, тобто в цьому разі діє презумпція винуватості держави.

Держава визнається винною у порушенні статті 2 ( 995_004 ) і у разі недобросовісного розроблення військової акції (недостатні планування, розвідка і перевірка правдивості інформації), внаслідок якої настала невиправдана смерть особи (McCann, Farell and Savage v UK, # 18984/91 (1994) Corn Rep).

Право на життя, яке гарантує стаття 2 ( 995_004 ), було розширене згідно з Протоколом N 6 до Конвенції, який передбачає:

Стаття 1. Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена.

Стаття 2. Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава сповіщає Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення такого закону.

Відповідно до статті 2 Протоколу N 6 до Конвенції ( 995_004 ) зобов'язання скасувати смертну кару обмежується мирним часом. Таким чином, держава може фактично бути стороною Протоколу, якщо в її законодавстві є положення про смертну кару в зв'язку з діяннями, вчиненими під час війни або в період неминучої загрози війни. Однак при цьому уточнюється, що смертна кара застосовується тільки у випадках, передбачених законом.

Стаття 3. ЗАБОРОНА КАТУВАНЬ ( 995_004 )

Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Стаття 3 ( 995_004 ) охороняє одну із засадничих цінностей демократичного суспільства. Навіть при найбільш складних обставинах, зокрема таких, як боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція суворо забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості положень Конвенції та Протоколів N 1 і 4 ( 995_004 ) до неї, стаття 3 не передбачає винятків (згідно із статтею 15 вона не припиняє своєї дії навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації). Необхідно звернути увагу також на те, що стаття 3 Конвенції забороняє катування, нелюдське поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.

Для того щоб визначити, чи можна ту чи іншу конкретну форму жорстокого поводження кваліфікувати як катування, слід брати до уваги визначені у статті 3 відмінності між цим поняттям і поняттям нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Ця закріплена Конвенцією ( 995_004 ) відмінність дає підстави кваліфікувати як катування лише навмисне нелюдське поводження, що призводить до дуже серйозних і жорстоких страждань (Ireland v UK A 25 (1978). Цей термін включає навмисні дії, що завдають особі сильного болю, фізичних або моральних страждань, а також залякування та примус з метою отримання від неї або третьої особи інформації чи зізнання, покарання' за дії, вчинені нею або третьою особою, якщо цей біль і страждання завдаються або заохочуються державним службовцем чи іншою особою з офіційним статусом. На відміну від негуманного поводження чи покарання, заподіяння страждань, яке здійснюється з певною метою, наприклад отримання інформації чи зізнання, кваліфікується як катування (Greek case, 12 YB (1969) Corn Rep). Оскільки стаття 3 ( 995_004 ) є абсолютною за своєю суттю, навіть потреба одержати інформацію від терориста задля порятунку життя інших людей не може бути виправданням для застосування катування.

Поводження або покарання вважається нелюдським, якщо воно було навмисним, застосовувалося щоразу протягом кількох годин підряд і спричиняло якщо не реальні тілесні пошкодження, то, принаймні, сильні фізичні та душевні страждання. Негуманне поводження повинно мати ознаки певного мінімального рівня суворості, щоб на нього поширювалася дія статті 3 ( 995_004 ) (Ireland v UK, Series A, No. 25 (1978). Досить значну кількість заяв про порушення цієї статті було відхилено як необгрунтовані, оскільки страждання, заподіяні особі, не мали всіх ознак, необхідних для визнання їх як негуманне поводження. Так, зміна політики щодо виконання покарань, унаслідок чого було відкладене дострокове звільнення особи (Hogben v UK # 11653/85, 46 DR 231 (1986), переведення ув'язненого у більш віддалену в'язницю (Wakefield v UK # 15817/89, 66 DR 251 (1990), обмеження вибору місця проживання (М v France # 10078/82, 41 DR 103 (1984) чи відсутність передбаченої законом можливості дострокового звільнення з ув'язнення (Kotalla v Netherlands, 14 DR 238 (1988), не були визнані органами Конвенції ( 995_004 ) такими, що суперечать статті 3.

На відміну від тортур, негуманне поводження не завжди повинне характеризуватись такою ознакою, як намір завдати страждання, хоча на практиці такий намір, як правило, має місце. Щоб поводження чи покарання вважалося негуманним, рівень страждань повинен бути меншим, ніж у випадку тортур. Навіть погроза застосувати тортури може кваліфікуватись як негуманне поводження, якщо вона спроможна завдати значне психічне страждання (Campbell and Cosans v UK, A 48 (1982). Як негуманне поводження, може кваліфікуватися фізичне насилля, заходи психологічного впливу, утримання особи в нелюдських умовах, а також депортація чи екстрадиція особи до держави, де до неї може бути застосовано негуманне покарання. Більше того, у певних випадках, якщо особа страждає на тяжку хворобу, ненадання адекватної медичної допомоги може бути визнано порушенням статті 3 ( 995_004 ).

Таким, що принижує гідність, Суд визначає поводження, яке викликає у жертви почуття страху, пригніченості та неповноцінності, може образити і принизити її та зламати фізичний і моральний опір.

Однак для того, щоб покарання було визнане нелюдським чи таким, що принижує гідність, страждання або приниження, пов'язані з ним, повинні так чи інакше бути елементом страждань або приниження, пов'язаним з тією чи іншою формою законного покарання (Tyrer v UK A 26 (1978).

Важливим є питання про те, чи несе держава відповідальність за своїх службовців або представників, які перевищили свої повноваження. Як правило, якщо держава не вжила ефективних заходів з метою попередження незаконних дій або не передбачила відповідних дисциплінарних санкцій за них, це є підставою для визнання факту порушення статті 3 ( 995_004 ) (Cyprus v Turkey # 6780/74 4 EHRR 482 (1976); Ireland v UK A 25 (1978).

При вирішенні питання про те, чи несе держава відповідальність за неспроможність забезпечити особі правовий захист проти жорстокого поводження з боку приватних осіб, Суд вважає, що держава зобов'язана запровадити таку правову систему, яка здатна забезпечувати фізичну та моральну цілісність особи (Costello-Roberts v UK A 247-C (1993).

Жорстоке поводження з ув'язненими

Держава несе моральну відповідальність за будь-яку особу, яка знаходиться під вартою, оскільки вона повністю підпорядкована поліції (Ribitsch v Austria judgment of 4 December 1995, Series A, No. 336). У справі "Рібіч проти Австрії" заявник стверджував, що під час його перебування під вартою у відділку безпеки поліції Відня за підозрою в причетності до незаконного обігу наркотиків, до нього застосовувалися заходи, несумісні зі статтею 3 Конвенції ( 995_004 ). Після звільнення заявник повідомив про це кількох осіб, у тому числі одного журналіста, а наступного дня його оглянув лікар - терапевт. У зв'язку з цим було розпочато судовий процес над поліцейськими, винними в нелюдському поводженні з потерпілим. Заявник брав у ньому участь як цивільна сторона. Суд виніс рішення про порушення кримінального законодавства одним із поліцейських. Однак суд другої інстанції скасував його, прийнявши рішення про випадковий характер травм, на які скаржився заявник. Після використання всіх національних засобів захисту заявник звернувся із скаргою про порушення стосовно нього статті 3 Конвенції ( 995_004 ) до Європейського суду. Суд, розглянувши аргументи, надані сторонами, погодився з вимогою заявника констатувати порушення Австрією статті 3.

У рішенні в цій справі Суд підкреслив, що будь-яке застосування сили до ув'язненої особи, яке не було вкрай необхідним, принижує її людську гідність і принципово є порушенням статті 3 Конвенції ( 995_004 ). Суд наголосив, що вимоги розслідування і реальні труднощі, що трапляються у боротьбі із злочинністю не повинні призводити до обмеження захисту фізичної недоторканності особи.

У справі "Аксой проти Туреччини" (Eur. Court HR, Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI) Комісія встановила, що в поліції заявника роздягли догола і підвісили за зв'язані за спиною руки. На думку Суду, таке поводження може бути лише навмисним, а для його здійснення потрібні певні підготовка і зусилля. Цей метод застосовували з метою одержання від заявника зізнання або інформації. Крім жорстокого болю, який при цьому завдавався, медичні докази свідчать, що він призвів до паралічу обох рук протягом деякого часу. Суд вважає, що це поводження мало настільки серйозний і жорстокий характер, що його можна кваліфікувати лише як катування.

У справі "Томасі проти Франції" (Tomasi v France judgment of 27 August 1992, Series A, No. 241-А) заявник стверджував, що під час перебування під вартою у поліцейському відділку він постраждав від жорстокого поводження. Після звільнення з-під варти звинуваченого оглянули чотири різні лікарі. Незалежні медичні висновки підтвердили силу і значну кількість ударів, завданих заявнику. Ці аргументи були достатньо вагомими для того, щоб Суд визнав таке поводження нелюдським чи таким, що принижує гідність, та констатував порушення статті 3 ( 995_004 ).

При розгляді справи "Айдін проти Туреччини" Комісія встановила, що під час перебування під вартою заявницю згвалтував державний службовець. Це слід вважати особливо серйозною і відразливою формою жорстокого поводження. Виходячи з цього Суд у своєму рішенні визначив, що вся сукупність актів фізичного та психологічного насильства, завданого заявниці, а також особливо жорстокий акт згвалтування, якому її було піддано, кваліфікується як катування, заборонене статтею 3 Конвенції ( 995_004 ).

У рішенні, ухваленому 27 червня 2000 р. у справі "Ілхан проти Туреччини", Суд дійшов висновку, що братові заявника завдано ударів прикладами автоматів, щонайменше один з яких влучив у голову. Це побиття спричинило серйозні рани і ушкодження голови, що викликало тривале порушення функцій мозку. Беручи до уваги ступінь страждань, що їх зазнав потерпілий, а також ненадання адекватної медичної допомоги упродовж тривалого часу, Суд постановив, що брата заявника було піддано катуванню.

Стосовно ще одного твердження заявника про наявність порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ), то, оскільки не було проведено ефективного розслідування інциденту, Суд зауважив, що відповідно до статті 13 Конвенції ( 995_004 ) особі, яка аргументовано скаржиться на порушення прав, закріплених у статті 3, необхідно забезпечити ефективний правовий захист, який включав би достатні гарантії безпеки від зловживань з боку представників держави. Таким чином, державні органи були зобов'язані провести ефективне розслідування інциденту. Суд дійшов висновку, що держава не забезпечила ефективного правового захисту.

Умови утримання в місцях позбавлення волі

Найбільша кількість справ щодо порушення статті 3 ( 995_004 ) стосуються умов утримання у в'язницях чи інших установах, де особа утримується поза власним бажанням.

Комісією неодноразово перевірялися умови утримання в'язнів. У доповіді про перевірку умов утримання терористів в одній з в'язниць Німеччини, Комісія заперечила факт порушення статті 3 ( 995_004 ), хоча зафіксувала значну ізоляцію затриманих. Поміщені в особливому місці, вони не підтримували ніяких контактів з іншими в'язнями. У подальшому було зазначено, що затримані мали можливість слухати радіо, дивитись телевізор, читати книги, зустрічатися з родичами та адвокатами. Комісія також зауважила, що не можна твердити про повну ізоляцію в разі надання в'язням можливості доступу до джерел інформації та зустрічі з відвідувачами. Таким чином, Суд не вважає падання мінімального доступу до джерел інформації порушенням статті 3 ( 995_004 ).

Застосування у разі необхідності сили до порушників порядку у в'язниці не є порушенням статті 3 ( 995_004 ). Наприклад, скарга заявника про порушення статті 3 у зв'язку з тим, що його покусав собака охоронця, була визнана неприйнятною, оскільки до цього призвели дії самого заявника.

Дисциплінарні заходи у в'язницях мають співвідноситися із статтею 3 ( 995_004 ). Раніше Комісія не визнавала порушенням факт обмеження в їжі. Пізніше стандарти були розширені, і нині обмеження в їжі як дисциплінарний засіб не відповідає вимогам Конвенції ( 995_004 ).

Щодо жорстокого поводження, то навіть мінімальний рівень його суворості кваліфікується як порушення статті 3 ( 995_004 ). Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, наприклад тривалості такого поводження, його фізичних або моральних наслідків, а також у деяких випадках статі, віку і стану здоров'я жертви.

Комісія не визнала перевищенням необхідного мінімального рівня суворості у справі "Крехер та Меллер проти Швейцарії". Ув'язнені скаржилися на те, що умови, в яких вони утримуються, є порушенням статті 3 Конвенції ( 995_004 ). Заявники перебували в камерах без природного освітлення, повністю ізольовані від інших ув'язнених. Їм не дозволяли читати, слухати радіо, дивитись телевізор. Цей режим згодом був пом'якшений у результаті внутрішнього судового процесу та втручання лікарів. Зважаючи на короткий строк ув'язнення (три місяці) та на ту обставину, що заявники самі спровокували погіршення стану здоров'я, оголосивши голодування, та частково свою ізоляцію, відмовляючись від зустрічі з деякими відвідувачами, Комісія визначила, що в цій справі не було порушення статті 3 ( 995_004 ).

У справі "Т. і В. проти Сполученого Королівства" ( 980_028 ) заявниками були діти, які на момент вчинення злочину досягли лише 10-річного віку. За викрадення і вбивство дворічного хлопчика Суд Корони засудив їх до позбавлення волі на невизначений строк, до "помилування її Величністю". Європейський суд з прав людини у своєму рішенні визначив, що Конвенція ( 995_004 ) не забороняє державам застосовувати невизначені строки позбавлення волі стосовно дітей, винних у скоєнні тяжких злочинів, у разі, коли це необхідно для захисту громадського порядку.

При з'ясуванні питання щодо умов утримання на лаві смертників Суд підкреслив, що спосіб виконання смертного вироку, особистісні риси засудженого і неспіввідносність покарання з тяжкістю скоєного злочину, так само як і умови утримання в очікуванні смертної кари, є свідченням, як можна спричинити проскрипцію* поводження чи покарання засудженого згідно із статтею 3 Конвенції ( 995_004 ). Сучасне ставлення в країнах-учасницях до смертної кари пов'язане з оцінкою того, чи було перевищено допустимий поріг страждань і принижень.

_____________________
 * Проскрипція  - у стародавньому світі - список осіб,  оголошених
   поза законом,  позбавлених усіх прав та майна і таких, що могли
   бути позбавлені життя.

У доповідях за заявами "Полторацький та Кузнецов проти України" ( 980_019 ), з'ясовуючи, чи умови утримання на лаві смертників у в'язниці Івано-Франківська суперечать статті 3 Конвенції ( 995_004 ), Комісія визначила, що на час скоєння злочинів, за вчинення яких заявників було засуджено, їм виповнилося лише по 19 років, а їх тримають на лаві смертників вже кілька років. Під час відвідання в'язниці Комісія встановила, що ув'язнені утримуються в одиночних камерах і позбавлені можливості спілкування з іншими в'язнями. За ними часто наглядають охоронці, світло не гаситься протягом усієї доби. До травня 1998 року в'язні не мали можливості виходити на прогулянки, вікна в камерах були забиті. Під час зустрічей заявників із батьками були присутні охоронці, наділені повноваженнями переривати розмову. Беручи до уваги всі ці обставини і, зокрема, дуже тривалий період часу, який заявники провели на лаві смертників у постійних муках і зростаючому напруженні від очікування страти, та зважаючи на особисті характеристики заявників, особливо на їх вік, Комісія визнала, що за сукупністю умов утримання заявники піддавалися нелюдському поводженню, яке перевищило рівень, встановлений статтею 3 Конвенції ( 995_004 ).

Екстрадиція та вислання

Договірні держави мають право згідно із загальновизнаним міжнародним правом та відповідно до їх договірних зобов'язань, включаючи Європейську Конвенцію з прав людини ( 995_004 ), контролювати в'їзд, проживання та вислання іноземців. Крім того, слід зазначити, що право на політичний притулок не проголошується ні Конвенцією, ні Протоколами до неї (Vilvarajah and Others v the United Kingdom judgment of 30 December 1991, Series A, No. 215).

Проте вислання державою може порушити спірне питання за статтею 3 ( 995_004 ), а отже, покласти на цю Договірну Сторону відповідальність у разі, коли з'являються достатні підстави вважати, що особа у випадку її вислання наражатиметься на реальний ризик поводження з нею всупереч статті 3 у країні, до якої вона висилається. За таких обставин стаття 3 ( 995_004 ) накладає зобов'язання не висилати особу до такої країни.

Так, у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" (Soering v the United Kingdom judgment of 7 July 1989, Series A, No. 161) заявник стверджував, що британська влада не відмовила у його видачі до США, де він міг бути засудженим до смертної кари та, очікуючи можливої видачі, набути "синдрому камери смертників", що є нелюдським поводженням. Суд ухвалив, що у разі, коли рішення про видачу заявника Сполученим Штатам Америки буде виконано, матиме місце порушення статті 3 ( 995_004 ).

Таке ж рішення прийняв Суд у справі "Чагал проти Сполученого Королівства" (Eur. Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V), вважаючи обгрунтованим існування реального ризику стосовно того, що заявника може бути піддано жорстокому поводженню, незважаючи на статтю 3 ( 995_004 ), у разі його депортації до Індії.

Тілесне покарання неповнолітніх

Сам характер призначеного судом тілесного покарання полягає в тому, що одна людина здійснює фізичне насильство над іншою (Тугег v the United Kingdom judgment of 25 April 1978, Series A, No. 26).

Таким чином, хоча особа не страждає від будь-якого суворого або тривалого фізичного впливу, її покарання, коли до неї ставились як до предмета, що перебуває в руках органів влади, - це замах на одну з головних цілей статті 3 ( 995_004 ) - захист людської гідності та фізичної недоторканності. Не можна виключати й те, що таке покарання може мати негативні психологічні наслідки.

У справі "Уорвік проти Сполученого Королівства" (Warwick v the United Kingdom N 9471/81, 60 DR 5 (1989) покарання полягало в заподіянні фізичних ушкоджень 16-річній дівчині однією особою в присутності іншої. Комісія постановила, що мало місце порушення статті 3 ( 995_004 ), оскільки тілесне покарання заявника було принизливим і достатньо серйозним, щоб кваліфікуватись як таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Стаття 4. ЗАБОРОНА РАБСТВА ТА ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ ( 995_004 )

1. Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані.

2. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов'язкової праці.

3. Для цілей цієї статті термін "примусова чи обов'язкова праця" не охоплює:

a) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час ув'язнення, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції ( 995_004 ), або під час умовного звільнення від такого ув'язнення;

b) будь-яку службу військового характеру або, у випадку відмови від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, службу, визначену замість обов'язкової військової служби;

c) будь-яку службу, яка повинна виконуватися у випадку надзвичайного стану або стихійного лиха, що загрожує життю чи добробуту суспільства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка становить собою звичайні громадянські обов'язки.

Європейський суд розглянув незначну кількість справ, пов'язаних із порушенням статті 4 ( 995_004 ).

На основі прецедентної практики Суд розширив сферу винятків, визначених пунктом 3 статті 4 ( 995_004 ). Так, передбачений законом безоплатний захист неплатоспроможної особи в суді адвокатом не вважатиметься примусовою працею (Van Der Mussele v Belgium judgment, Series A, No. 70 (1983). He вважатиметься такою і зобов'язання нотаріуса вимагати меншу плату за свої послуги від неприбуткових організацій, наприклад церков (X v FRG N 8410/78, 18 DR 216 (1979), чи зобов'язання роботодавця стягувати з зарплати працівника прибутковий податок або суми на соціальне страхування (Four Companies v Austria N 7427/76, 7 DR 148 (1976), а також зобов'язання безробітного давати згоду на пропозицію працевлаштування під загрозою втрати допомоги по безробіттю (X v the Netherlands N 7602/76, 7 DR 161 (1976).

Згідно з пунктом 3 статті 4 ( 995_004 ) не вважається примусовою праця під час перебування в місцях позбавлення волі. При цьому вона включає як зайнятість у в'язниці, так і зайнятість ув'язнених на приватних підприємствах (Twenty One Detained Persons v FRG N 3134/67, 11 YB 528 (1968), а також працю затриманих неповнолітніх (X v Switzerland N 8500/79, 18 DR 238 (1979) та осіб без певного місця проживання (X v FRG N 770/60, 6 CD 1 (1960).

Стаття 5. ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ ( 995_004 )

1. Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканність. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

a) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом;

e) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання людини, здійсненні з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Щодо права на свободу, стаття 5 (пункт 1) ( 995_004 ) проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно.

Суд наголосив на необхідності чіткого визначення в національному законодавстві умов позбавлення волі і зазначив також, що застосування такого закону повинно бути передбачуваним (Baranovsld v Poland judgment of 28 March 2000).

Навіть у разі, коли національне законодавство не містить чітких правил щодо становища затриманого, який перебував під вартою впродовж судового провадження після закінчення строку запобіжного ув'язнення, призначеного наказом суду на стадії слідства, Суд визнає це порушенням статті 5 ( 995_004 ).

Слова "забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом" (підпункт b пункту 1 статті 5 ( 995_004 ) стосуються тільки тих випадків, коли закон дозволяє затримання особи з метою примусити її виконати особливий та конкретний обов'язок, який до певного моменту вона виконати не змогла. Широке тлумачення підпункту спричинило б наслідки, несумісні з ідеєю верховенства права, яке лежить в основі Конвенції ( 995_004 ), і виправдовувало б, наприклад, адміністративне затримання особи з метою примушування її до виконання будь-якої вимоги на підставі загального обов'язку підкорятися закону.

Не може бути виправданням, на думку Суду, і затримання у разі звільнення особи з-під варти у зв'язку з необхідністю виконання належних адміністративних процедур (наприклад, оформлення документів на звільнення) (Labita v Italy judgment of 6 April 2000 ( 980_009 ).

Порушенням Конвенції ( 995_004 ) є також затримання неповнолітнього з метою здійснення виховного нагляду з поміщенням у в'язницю в умовах ізоляції, якщо при цьому не надається допомога відповідних спеціалістів та не додержується відповідний виховний режим (Bouamar v Belgium judgment of 29 February 1988, Series A, No. 46).

Ніхто не може бути позбавлений волі як "особа, що страждає на психічний розлад", без медичного висновку, яким встановлюється, що психічний стан особи потребує обов'язкової госпіталізації. Більше того, обгрунтованість тривалого позбавлення волі у зв'язку з таким розладом залежить від його стійкості.

Дуже важливо, щоб особа, затримана як "психічно хвора", мала доступ до суду і можливість виступити особисто або через будь-яку форму представництва, без чого вона буде позбавлена основних процесуальних гарантій, які застосовуються у справах, пов'язаних з позбавленням волі.

Будь-яке позбавлення волі згідно з підпунктом f пункту 1 статті 5 ( 995_004 ) є виправданим тільки доти, доки розглядається питання про вислання. Якщо ця процедура належно не виконується, згідно з цим підпунктом подальше затримання є неприпустимим (Eur. Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).

2. Кожна заарештована людина повинна негайно бути поінформована зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї.

Кожний заарештований повинен знати, чому він позбавлений волі. Тобто пункт 2 зобов'язує давати роз'яснення кожному заарештованому простою, зрозумілою для нього мовою юридичних та фактичних підстав арешту з тим, щоб він міг звернутися до суду згідно з пунктом 4 статті 5 ( 995_004 ). Посилання тільки на правову основу арешту (тобто на статтю нормативно-правового акта) не є достатнім для цілей пункту 2 статті 5, тобто є її порушенням (Murray v the United Kingdom judgment of 28 October 1994, Series A 300-A (1994).

Однак необхідності надавати інформацію у всій повноті саме в момент затримання немає. Підстави арешту можуть бути доведені до відома заарештованого під час допитів через кілька годин після арешту, що не є порушенням пункту 2 статті 5 ( 995_004 ) (Fox, Campbell and Hartley v UK judgment of 27 March 1991, Series 202-B (1991).

Неповідомлення особі рішення про поміщення її до психіатричної лікарні кваліфікується як порушення пункту 2 статті 5 ( 995_004 ) (Van Der Leer v the Netherlands judgment of 21 February 1990, Series 170 (1990).

3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положенням, пункту 1 (с) цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд.

Слід зазначити, що відповідно до національного законодавства України роль службової особи в значенні пункту 3 статті 5 ( 995_004 ) виконує прокурор, про що зазначено в Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" ( 475/97-ВР ). Однак згідно із зазначеним Законом це положення діє до 28 червня 2001 року.

Участь прокурора, який давав санкцію на арешт, а потім брав участь у подальшому кримінальному судовому процесі як обвинувач, що піддає сумніву його безсторонність, може бути порушенням пункту 3 статті 5 ( 995_004 ) (Huber judgment of 23 October 1990, Series A 188 (1990).

У справі "Монік Летельє проти Франції" (Letellier v France judgment of 26 June 1991, Series 207 (1991) загальний строк арешту до винесення судом обвинувального вироку становив 2 роки 9 місяців.

Розглянувши всі обставини справи та розслідування, Суд дійшов висновку, що вже через рік і 4 місяці подальше тримання під вартою не мало достатніх підстав, тобто був порушений пункт 3 статті 5 ( 995_004 ). Суд зазначив, що суди повинні більш точно і детально мотивувати, чому вони вважали необхідним продовжити попереднє ув'язнення.

У справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v France judgment of 27 August 1992, Series A 241-A (1992) заявник був заарештований за підозрою у співучасті у скоєнні вбивства та замаху на вбивство. Протягом тривалого часу після пред'явлення обвинувачення Томазі перебував у попередньому ув'язненні. Строк ув'язнення досяг 5 років і 7 місяців, що було визнано Судом порушенням статті 5 ( 995_004 ).

Суд визначив, що вагомих підстав для підозри щодо скоєння заарештованим правопорушення після закінчення певного строку вже недостатньо, щоб виправдати тривалість ув'язнення, тому національні суди повинні надавати інші достатні та прийнятні у справі аргументи. Тобто у кожному випадку потрібно обгрунтовано довести необхідність продовження строку попереднього ув'язнення.

Практикою Суду встановлено, що строком затримання, який відповідає вимогам пункту 3 статті 5 ( 995_004 ) є 4 доби. Тому затримання особи на строк понад 4 доби без пред'явлення обвинувачення, навіть у виняткових випадках, наприклад зазначених у частині 4 статті 148 КПК України ( 1002-05 ), є недопустимим.

Зарахування строку попереднього ув'язнення до строку покарання за вироком не може усунути порушення пункту 3 статті 5 ( 995_004 ), але може мати наслідки для застосування статті 50 Конвенції ( 995_004 ) (відшкодування стороні, що постраждала), оскільки ця міра обмежує заподіяну шкоду (Engel and Others v the Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).

4. Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.

Мета цього пункту полягає в тому, щоб гарантувати заарештованим та затриманим особам право на судовий контроль за законністю міри, яку до них було застосовано. Тобто у разі, коли рішення про позбавлення волі прийнято адміністративним органом, пункт 4 статті 5 ( 995_004 ) зобов'язує державу надати затриманому право на звернення до суду. Однак якщо подібне рішення приймається судом, контроль, передбачений пунктом 4 статті 5, включається в це рішення.

Пункт 4 статті 5 ( 995_004 ) поширюється на всі випадки позбавлення волі і надає кожному право на судову перевірку законності затримання або арешту, незважаючи на те, чи потрапляють ці випадки у сферу дії пункту 1 статті 5. Таким чином, суд зобов'язаний розглянути скаргу затриманого про перевірку законності затримання, навіть якщо не було виявлено порушень пункту 1 статті 5 ( 995_004 ) (Engel and Others v the Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).

5. Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушення положень цієї статті ( 995_004 ), має захищене позовом право на відшкодування збитків.

Питання про відшкодування виникає кожного разу, коли порушуються вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

У випадках, коли згідно з національним законодавством позов про компенсацію за незаконне позбавлення волі можливий тільки у разі порушення норм національного права, але таке позбавлення волі було здійснене з порушенням пункту 3 статті 5 ( 995_004 ), заявники мають право згідно з пунктом 5 статті 5 на одержання компенсації.

Дуже важливо наголосити, що на сьогодні, поки стосовно України Європейським судом ще не було винесено жодного рішення, необхідно вчасно перейти до здійснення правосуддя в рамках європейської системи права і запобігти створенню негативної прецедентної бази з питань додержання в Україні положень Конвенції ( 995_004 ). Визначальною у цьому є, насамперед, роль судів України, яким належить ефективно поновлювати порушені права людини. Конвенцією встановлено, що заявник може подати скаргу до Європейського суду тільки вичерпавши внутрішні засоби судового захисту. Тому суди України, чітко додержуючись положень Конвенції ( 995_004 ), повинні унеможливити випадки, коли людина, не діставши ефективного захисту своїх прав, вимушена звертатися до Європейського суду.

Стаття 6. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ( 995_004 )

1. Кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш такі права:

a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;

b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї;

e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.

Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) гарантує кожній людині при визначенні її цивільних прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд.

Пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а пункти 2 і 3 - виключно кримінальних справ.

Для застосування статті 6 Конвенції ( 995_004 ) необхідна наявність трьох умов: реальна і обгрунтована спроба оскаржити деякі "права" чи "обов'язки", щодо яких можливо з упевненістю стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; при вирішенні спору повинні бути прямо визначені ці права чи обов'язки; ці права чи обов'язки повинні мати цивільний характер (Skaerby v Sweden judgment of 28 June 1990, Series A # 180).

Європейський суд трактує поняття "цивільні права і обов'язки" доволі широко, хоча і вказує, що вони повинні бути самостійними, і тому немає необхідності розрізнювати питання, що стосуються приватного чи публічного права, чи обмежувати застосування цього поняття суперечкою між приватними особами (Ringeisen 1971 p. Series A # 13).

Хоча сфера, що охоплює поняття "цивільні права і обов'язки", передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), як уже зазначалося вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що стосується еміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе, що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією. До цієї категорії належать здебільшого справи, за якими подаються позови про повагу до сімейного життя, що гарантується статтею 8 разом з правами, що гарантуються статтею 6 Конвенції ( 995_004 ). Дія пункту 1 статті 6 не поширюється на спори з питань доступу до роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з питань оподаткування.

Дія статті 6 ( 995_004 ) поширюється на "кримінальні обвинувачення", пред'явлені в установленому законом порядку. Внутрішнє право не є визначальним при вирішенні питання, чи є обвинувачення кримінальним. Жодна з держав не може ігнорувати напрацьованих Європейським судом критеріїв, що дають змогу відокремити злочини від інших правопорушень (ступінь тяжкості діяння, суворість покарання, nullum crimen sine lege).

Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) як у цивільній, так і в кримінальній сфері, передбачає право на розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює "право на суд" (Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18, p. 18, para. 36; Deweer judgment of 27.02.1980, Series A No. 35, p. 24-25, para. 48-49), яке включає в себе три елементи, по-перше, наявність створеного на підставі закону "суду", що відповідає критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору чи звинувачення. Крім того, особа повинна мати право доступу до суду.

Суд повинен відповідати вимогам незалежності, особливо від виконавчої влади, та безсторонності (Belilos v Switzerland judgment of 29 April 1988, Series a, No. 132).

Поняття "незалежний суд" охоплює два основних аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін (Ringeisen v Austria judgment of 23 June 1973, Series A, No. 16). При визначенні, чи може орган вважатися незалежним, суд повинен розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, наявність гарантій проти тиску на них ззовні, і питання про те, чи орган є незалежним (Eur. Court HR, Findlay v the United Kingdom judgment of 25 February 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I).

Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: по-перше, бути суб'єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім - тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (Findlay judgment, op. cit.). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для цілей пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) повинна визначатися за суб'єктивним тестом тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто з'ясування, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності (Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53).

Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде доведено (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium judgment of 23 June 1981, Series A, No. 43). Необхідно зазначити, що, крім усього, суди зобов'язані заслуговувати на довіру учасників процесу, особливо обвинувачених.

Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід (Delcourt judgment of 17 January 1970, Series A, No. 11; Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53; De Cubber v Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No. 86).

Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних справ, ніж при розгляді кримінальних справ (Dombo Beheer BV v the Netherlands judgment of 27 October 1993, Series A, No. 274). Тому гарантії, які можливо будуть необхідні для "справедливого слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських справ.

Однією з основних складових у системі справедливого судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних сферах (Golder v the United Kingdom judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду своєї справи в суді без надмірних правових чи практичних перешкод: ускладнених чи формалізованих процедур прийняття та розгляду позовних заяв; високих ставок судового мита; недоступності адвокатської допомоги; відсутності спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.

Відмова в правосудді забороняється.

При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва. При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій меті.

Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже важлива складова статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Вимога "справедливості" застосовується до всього розгляду і не обмежується лише розглядом справи за участю сторін (Monnel and Morris judgment of 2 March 1987, Series A, # 115).

У пункті 1 статті 6 ( 995_004 ) перелічуються елементи системи справедливого судочинства відповідно до європейської моделі права. Аналіз прецедентної бази дає підстави зробити чіткі висновки стосовно процедурних вимог у забезпеченні справедливого судового розгляду.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі.

Для підтвердження необхідності додержання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді справи на всіх її стадіях.

Особа, яка захищає приватні права, повинна: бути фактично повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через своїх представників, а також одержати допомогу перекладачів; вільно надавати докази, що підтверджують її права.

Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) встановлює право на відкритість судового розгляду та оприлюднення судового рішення, що забезпечує можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб, які захищають свої права, а також зацікавлених осіб.

Суд відзначив, що публічність судового розгляду спрямована на захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і є також одним із засобів збереження довіри до судів усіх рівнів (Axen judgment of 8 December 1983, Series A, No. 72).

При цьому Європейський суд наполягає на позиції, що фактичні обставини справи спору повинні розглядатися тільки у присутності сторін та інших зацікавлених осіб. Водночас обговорення судом питань права можливе і за відсутності сторін.

Представники громадськості і засобів масової інформації не допускаються на судове засідання, на якому розглядаються фактичні обставини, лише у разі обгрунтування такої заборони моральними підставами та нормами, що захищають державну таємницю.

Суд також зазначив, що немає необхідності проводити відкритий дисциплінарний розгляд у в'язниці з огляду на громадський спокій і безпеку (Campbell and Fell judgment of 28 June 1984, Series A, No. 80). Іноді з міркувань необхідності збереження професійної таємниці чи захисту приватного життя осіб може бути виправданим закритий дисциплінарний розгляд, але це залежить від обставин конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б невиправданою.

Незалежно від цієї обставини додержання вимоги публічності є обов'язковим на стадії винесення вмотивованого судового рішення. Це не слід сприймати як вимогу оприлюднення рішення у всіх випадках, проте необхідно дотримуватися відповідної відкритості. Зокрема, передача до канцелярії рішення суду, з яким зацікавлена особа може там ознайомитись, може бути достатньою (Pretto and Others judgment of 8 December 1983, Series A N 71; Sutler judgment of 22 February 1984, Series A N 74).

Вимога розгляду справи протягом "розумного строку" стосується двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним?

Під строком розгляду справи мається на увазі весь час розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави - члена Ради Європи, а також строк фактичного виконання рішення.

Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.

При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у судовому процесі тощо).

Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв, необ'єктивний розгляд справ, невиправдане об'єднання справ, зміна суддів, зупинення чи призупинення розгляду тощо) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.

Стаття 8. ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ ( 995_004 )

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

При застосуванні статті 8 ( 995_004 ) виникають такі питання: який обсяг прав захищається, у чому полягає поняття поваги до цих прав з боку держави, чи існувало втручання у його використання і чи було це втручання виправданим, здійсненим відповідно до закону і необхідним у демократичному суспільстві.

Стаття 8 ( 995_004 ) передбачає такі основні права особи: на повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали у своїй практиці чітких меж поняття як приватного, так і сімейного життя. Тому заявнику надаються широкі повноваження у доведенні перед Судом, що порушення його права підлягає захисту статтею 8 ( 995_004 ).

Приватне життя

Суд розширив поняття приватного життя людини, вивівши його за рамки лише особистого життя, яке охоплює захищеність персональних даних та право на усамітнення, та включивши у це поняття право особи на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми (Niemietz v Germany, Series A 251-B, &29 (1992)). При визначенні важливості підтримання стосунків з іншими людьми було встановлено, що право на такі стосунки мають до певного рівня також і ув'язнені (McFeeley v UK, # 8317/78, 20 DR 44 (1980). Свобода об'єднуватись з іншими є соціальним аспектом приватного життя. Суд визначив, що поняття приватного життя охоплює також фізичну і моральну цілісність особи, включаючи сексуальне життя (X and Y v Netherlands, Series A 91 & 22 (1985).

Поняття приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції ( 995_004 ) включає:

а) можливість особи визначати свою персональну ідентичність. Особа має право на вибір імені, способу одягатися та на сексуальну ідентичність (Burghartz v Switzerland, Series A 280B (1994); Stjerna v Finland, Series A 299 В (1994). Особа сама повинна визначати, як до неї належить ставитися державі і як репрезентувати себе іншим. Як правило, саме ці аспекти лежать в основі справ транссексуалів.

Сфери приватного життя стосується також право особи на доступ до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення батьківства і визначення, чи та чи інша дитина є рідною дитиною того чи іншого дорослого (Rassmussen v Denmark, Series А 87, & 33 (1984).

b) право особи на моральну та фізичну цілісність. Такі дії, як фізичне покарання учнів у школі (Costello-Roberts v UK A 247-C (1993) або інші аспекти, пов'язані з фізичною цілісністю особи, наприклад відсутність законодавчого захисту особи від сексуальних домагань (X and Y v Netherlands A 91 (1985), можуть бути визнані Судом як такі, що порушують пункт 1 статті 8 ( 995_004 ).

Інша пов'язана з цим аспектом приватного життя категорія справ, що формується саме тепер, - це справи про вплив довкілля на особу. Нездатність держави захистити людину від шкідливого впливу навколишнього середовища (Lopes Ostra v Spain A 303-C (1994) може бути визнана Судом як порушення прав, передбачених статтею 8 ( 995_004 ).

c) право на приватний простір. Втручання у приватний простір особи може здійснюватися різними методами: шумом, візуальними подразниками та ін. Порушення приватного простору лежить в основі всіх справ з прослуховування. Суд визначив, що здійснення таємного нагляду порушує право приватного життя особи (Klass v Germany, Series А 82 (1984). Зазвичай, таємний нагляд та прослуховування торкаються також інших понять пункту 1 статті 8 ( 995_004 ), зокрема таких, як "дім" та "кореспонденція", проте право приватного простору стосується таких місць, як готельні номери, камери у в'язницях, що не включаються у поняття "дім".

d) збирання і використання інформації про особу. Збирання і використання інформації про особу без її згоди є втручанням у її приватне життя. Це стосується як офіційних переписів (X v UK No. 9702/82, 30 DR 239 (1982), так і зняття відбитків пальців та фотографування в ході розслідування (Murray v UK A 300 & 84,85 (1994). Збирання медичних даних є також втручанням у приватне життя.

Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів необхідно вжити для реалізації цього позитивного зобов'язання.

Втручання в права особи згідно з пунктом 1 статті 8 ( 995_004 ) шляхом збирання інформації про неї повинно бути виправдане підставами, передбаченими у пункті 2 статті 8. Проте той факт, що збирання інформації є виправданим, не означає, що її зберігання і використання не становитиме порушення. Так, відбитки пальців, зняті в ході розслідування злочину, повинні бути знищені із зняттям підозри щодо винуватості особи (Friedl v Austria A 305-B Corn Rep & 66 (1995).

е) свобода сексуальних стосунків. У процесі розгляду справ, що стосуються свободи сексуальних стосунків, як складової приватного життя людини, Суд зробив значний внесок у визнання консенсуальних гомосексуальних відносин дорослих майже в усіх державах Ради Європи (Dudgeon v UK A 45 (1981); Norris v Ireland A 142 (1988); Modinos v Cyprus A 259 (1993). Звичайно, держава має право регулювати певні аспекти реалізації свободи сексуальних відносин в цілях захисту суспільної моралі.

Сімейне життя

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції ( 995_004 ) охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені стосунки (Johnston v Ireland A 112 (1986); Marckx v Belgium A 31 (1979). У вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не обмежуючись формальними зв'язками, і забезпечує їх ефективний розвиток.

Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право на таку повагу може передбачати визнання державою вже створеної сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на розлучення, хоча ефективне використання права на сімейне життя може передбачати, щоб держава забезпечила можливість припинення окремих аспектів сімейних стосунків, якщо це необхідно для захисту інших членів сім'ї (Airey v Ireland A 32 (1979).

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції ( 995_004 ) не обмежується формальними стосунками, хоча саме вони, як правило, потрапляють до сфери регулювання статті 8. Проте Суд звертає особливу увагу на суть стосунків і не розглядає на відповідність статті 8 справи, пов'язані з фіктивними шлюбами, укладеними з метою, наприклад, отримання громадянства тієї чи іншої країни (Benes v Austria No 18643/91, 72 DR 271 (1992).

Перспективні сімейні стосунки, тобто стосунки між нареченими, можуть бути визнані як такі, що захищені статтею 8 ( 995_004 ), якщо їх наявність достатньо встановлена (Wake-field v UK No 15817/89, 66 DR 251 (1990). Якщо стосунки між батьками дитини мали неформальний характер, визначення, чи потрапляють вони до сфери сімейного життя, залежатиме від фактичних обставин. Значення матимуть як стабільність таких стосунків, так і наміри сторін. Той факт, що чоловік та жінка мешкали разом, є недостатнім для визнання існування сімейного життя (Kroon v Netherlands А 297-с & 30 (1994).

На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після розлучення батьків (якщо дитина залишається у матері) Суд може дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Keegan v Ireland A 290 (1994); Berrenhab v Netherlands A 138 (1988). Таким чином, держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною.

Розширивши сферу захисту Конвенції ( 995_004 ) на неформальні шлюби, Суд визнав можливість існування сімейних зв'язків між батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Johnston v Ireland А 112 (1986). Оскільки не існує критеріїв визначення реальності таких зв'язків, Суд у своїй практиці спирається на аналіз їх суті.

У разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 ( 995_004 ) (X v France No 993/82, 31 DR 241 (1982).

Істотним елементом сімейного життя є право осіб жити разом з метою нормального розвитку стосунків (Marckx v Belgium А 31 & 31 (1979). Ефективне використання права на повагу до сімейного життя передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути, та інші подібні рішення (Nielsen v Denmark A 144 (1988). Проте така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними правами дитини, захищеними Конвенцією ( 995_004 ). Таким чином, поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж бажання батьків (Hokkanen v Finland A 299-a (1994).

Житло

Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де особа мешкає на постійній основі. Проте цей термін може поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати (Gillow v UK A 119 (1986) Corn Rep & 109-119). Суд поширив це поняття і на деякі приміщення, пов'язані з професійною діяльністю особи, зокрема такі, як офіси, оскільки певна професійна діяльність може провадитися з однаковим успіхом як у приватній резиденції особи, так і в її офісі чи комерційних приміщеннях (Niemietz v Germany A 251-B (1992).

Право на недоторканність житла охоплює насамперед право безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з боку державних органів (арешт, обшук). У разі порушення цього права особи держава повинна мати вагомі підстави, які виправдовували б її дії.

Кореспонденція

Принцип таємниці кореспонденції передбачає право особи на безперешкодне спілкування з іншими. При цьому поняття "кореспонденція" було поширене, крім листування, також на телефонні розмови та електронні засоби комунікації.

Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг (X v FRG No 8383/78, 17 DR 227 (1979). Проте будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті 8 ( 995_004 ). Крім того, там, де свобода комунікації залежить від державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо ретельно аналізуються Судом (Boyle v UK No 9659/82, 41 DR 90 (1985); Grace v UK No 11523/85, 62 DR 22 (1989) та інші). Так, держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з прав людини.

Підстави для втручання в права, передбачені пунктом 1 статті 8 ( 995_004 )

Пункт 2 статті 8 ( 995_004 ) чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві, здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втручання у права, передбачені статтею 8 ( 995_004 ), може відбуватися на основі лише того закону, який доступний громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними таємними інструкціями), і передбачає можливість для особи, права якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними державними органами (Malone v UK A 82 (1984).

Важливим тестом щодо виправданості тих чи інших заходів є аналіз їх необхідності у демократичному суспільстві. Суд може визнати заходи, передбачені законодавством, такими, що суперечать принципам демократизму, і визнати втручання порушенням статті 8 ( 995_004 ).

Незважаючи на це, саме держава має повноваження визначати мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний збір інформації - інтереси національної безпеки (Leander v Sweden A 116 (1987); у справах про позбавлення батьківських прав - інтереси дітей (Olsson v Sweden (#1) А 130 (1988) або захист здоров'я та моралі (Andersson (M and R) v Sweden А 226-А (1992); у справах про перехоплення листів ув'язнених - запобігання порушенню порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину (Campbell and Fell v UK A 80 (1984).

Стаття 9. СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ І ВІРОСПОВІДАННЯ ( 995_004 )

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності.

Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції ( 995_004 ) доходили висновку, що на ту чи іншу практику чи сповідання поглядів поширюється достатньо обмежена сфера дій положень пункту 1 статті 9 ( 995_004 ).

Комісія і Суд рідко розглядають питання про характер і зміст термінів "совість" та "переконання" відповідно до статті 9 ( 995_004 ). Вони жодного разу не розглядали питання про будь-які відмінності між цими двома термінами, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів.

Розглянувши справу "Бускаріні та інші проти Сан-Марино" від 18 лютого 1999 р. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - N 2. - С. 68), Європейський суд одностайно постановив, що було допущено порушення статті 9 Конвенції ( 995_004 ).

Заявники скаржилися, що їх примушували скласти присягу на Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті, гарантованого статтею 9 Конвенції ( 995_004 ). Суд визнав, що така вимога є рівноцінна вимозі присягти на вірність певній релігії, а це не сумісно із статтею 9. Є суперечність і в тому, щоб вираження різних поглядів при здійсненні повноважень у парламенті залежало від попередньої відданості певному віросповіданню. Таке обмеження не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві".

Щодо справи "Серіф проти Греції" (рішення від 14 грудня 1999 // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2000. - N 1. - С. 47), Європейський суд також постановив, що було порушено статтю 9 Конвенції ( 995_004 ).

У цій справі заявник стверджував, що було порушено його право на свободу віросповідання і виявлення поглядів. П. Серіфа було засуджено за те, що він узяв на себе виконання функцій проповідника "відомої релігії" і прилюдно носив одяг священика, не маючи на те права. Апеляційний і Верховний суди підтримали вирок.

Суд не вважає за необхідне виносити рішення щодо того, чи заявник був не єдиним, хто претендував стати релігійним проповідником місцевої мусульманської громади. Суд вважає, що втручання у право заявника "сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими..." не було "необхідним у демократичному суспільстві для охорони громадського порядку" згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції ( 995_004 ).

Суд розглянув кілька справ, у яких оскаржувалося порушення свободи віросповідання, гарантоване статтею 9 ( 995_004 ), стосовно общини свідків Ієгови. Заявники були засуджені за відправлення релігійних обрядів та організацію зустрічей членів общини, не одержавши дозволу ні Міністерства освіти та релігійних справ, ні єпископа.

Щодо вимоги про отримання дозволу, Суд зауважив: "Як і заявники, Суд визнає, що держави мають право встановлювати, що рух або асоціація, переслідуючи свої релігійні цілі, провадить діяльність, яка є шкідливою для населення". Незважаючи на це, Суд нагадує, що "Свідки Ієгови" належать до організації, яка підпадає під поняття "відома релігія", як це передбачено законодавством Греції. З цією тезою погодився також Уряд Греції.

Суд далі зазначив: "Право на свободу релігії, як це гарантовано Конвенцією ( 995_004 ), включає будь-яке зловживання з боку держави у визначенні того, чи релігійне вірування та засоби їх виявлення є виправданими".

На думку Суду, у даній справі засудження заявників не було необхідним у "демократичному суспільстві". Крім того, Суд наголосив, що кримінальний суд як апеляційна інстанція мотивував своє рішення відсутністю дозволу єпископа та Міністерства освіти та релігійних справ (на момент прийняття рішення апеляційним судом заявники не отримали дозволу Міністерства освіти та релігійних справ щодо створення молитовні).

Не розглядаючи спеціально ознак "віросповідання" за змістом статті 9 ( 995_004 ), Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з'ясувати, які саме справи не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус у правовій структурі на власний розсуд, оскільки члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури. По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, які відповідають практиці даної секти. Особа також не може оскаржувати загальну політику щодо державної церкви тому, що вона може вільно залишити цю церкву.

Комісія визнала, що положення статті 9 ( 995_004 ) вимагають від держави запровадження механізмів, які даватимуть особі можливість відійти від церкви, а також, що держава не має права покладати на особу зобов'язання підтримувати церкву фінансове шляхом сплати податків чи в інший спосіб.

Стаття 10. СВОБОДА ВИЯВЛЕННЯ ПОГЛЯДІВ ( 995_004 )

1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Суд визначив свободу виявлення поглядів однією з основних умов прогресивного розвитку демократичного суспільства та кожної особи зокрема (Handyside judgment of 7 December 1976, Series A No. 24, & 49). З обмеженнями, зазначеними у пункті 2 статті 10 ( 995_004 ), свобода гарантується не лише для позитивно сприйнятих і необразливих висловлювань, але й для таких, що ображають, шокують і хвилюють державу або будь-яку частину її населення. Цього потребують плюралізм, толерантність і відкритість демократичного суспільства.

Проте свобода виявлення поглядів та інформації не є абсолютною. Держава може на законних підставах обмежувати цю свободу незалежно від засобів, за допомогою яких погляди були висловлені, а інформація подана відповідно до умов, викладених у пункті 2 статті 10 Конвенції ( 995_004 ).

Право держави втручатися в свободу виявлення поглядів також передбачене у третьому реченні пункту 1 статті 10 ( 995_004 ). Це - право вимагати ліцензування деяких видів діяльності в інформаційній сфері. Позиція Суду полягає в тому, що держави, по-перше, можуть шляхом ліцензування регулювати організацію телерадіомовлення на своїй території в технічному аспекті, а по-друге, у разі надання або відмови в наданні ліцензії враховувати також інші аспекти, зокрема такі, як характер і завдання майбутньої телерадіостанції, її потенційна аудиторія на національному, регіональному та місцевому рівнях, права і потреби специфічної аудиторії, зобов'язання держави за міжнародними угодами. І все ж реалізація цього права держави повинна відповідати умовам пункту 2 статті 10 ( 995_004 ) (Informationsverein Lentia and others judgment of 24 November 1993, Series A No. 276, & 32). Такі обмеження повинні бути передбачені законодавством і визнаватися необхідними у демократичному суспільстві.

Обмеження реалізації свободи виявлення поглядів згідно з пунктом 2 статті 10 ( 995_004 ) до пускається у випадках:

a) захисту суспільних інтересів (національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання злочинам чи порушенню правопорядку, охорони здоров'я та моралі);

b) захисту прав особи (захисту репутації і прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації);

c) забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя.

Будь-яке обмеження є прийнятним лише тоді, коли воно встановлене законом і є необхідним у "демократичному суспільстві". Цей критерій визначається в контексті здійснення європейського контролю.

Держава має певну свободу оцінки необхідності втручання, але у разі встановлення факту обмеження прав, передбачених статтею 10 ( 995_004 ), контроль з боку Європейського суду є дуже суворим. Так, у питанні щодо преси Суд установив, що свобода оцінки обмежена інтересом демократичного суспільства у забезпеченні і підтримці свободи преси (Worm judgment of 29 August 1997, Reports 1997-V, & 47).

Права, передбачені статтею 10 Конвенції ( 995_004 )

Термін "висловлювання" охоплює не лише виявлення поглядів з допомогою слів, а поширюється також на малюнки, зображення, дії, вчинені з наміром висловити позицію чи подати інформацію. Так само і засоби виявлення поглядів не обмежуються мовленням. Це друковані засоби, теле- і радіомовлення, вистави, фільми, електронні системи. Таким чином, захищається не лише висловлювання, а й засоби його відтворення, передачі і розповсюдження.

Термін "висловлювання" також охоплює не лише виявлення політичних поглядів, а й діяльність у мистецькій сфері та інформацію комерційного характеру.

Частина 1 статті 10 ( 995_004 ), що передбачає свободу "дотримуватися своїх поглядів", захищає особу від приписування їй певної позиції на основі її попередніх висловлювань і негативних наслідків, які можуть виникнути з цього, а також забороняє примушувати особу розголошувати іншим свою позицію (Vogt v Germany No 17851/91 (1993) Corn Rep).

Свобода "одержувати інформацію" не передбачає права доступу до конфіденційної інформації, радше стаття 10 ( 995_004 ) зобов'язує державу не обмежувати доступ до вже наявної інформації (Leander v Sweden, Series A No 116 (1997), & 74; Z v Austria No 10392/83, 56 DR 13 (1988).

Стаття 10 ( 995_004 ) передбачає різницю між "інформацією" та "ідеями". З цього випливає, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити (Lingens v Austria A 103 (1986). Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким чином, стаття 10 поширюється не лише на "правдиву" інформацію. Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов'язана доводити їх правдивість - це є порушенням статті 10 Конвенції ( 995_004 ) (Thorgiersqn v Iceland A 239 (1992).

Прецедентна практика Суду допускає певне обмеження свободи висловлювань, пов'язане з посадовими обов'язками, зокрема з певними особливостями державної служби, служби в лавах збройних сил, якщо це здійснюється на законних підставах і виправдане в умовах демократичного суспільства. Не буде також порушенням статті 10 ( 995_004 ) обмеження свободи висловлювань особи на підставі її контрактних зобов'язань (Vereiging Rechtswinkels Utrecht v Netherlands No 11308/84, 46 DR 200 (1986).

Хоча в статті 10 ( 995_004 ) передбачено заборону втручання у свободу виявлення поглядів з боку державних органів, нею також передбачається позитивне зобов'язання держави вживати заходів у разі, коли загроза свободі висловлювань виникає з боку органів чи осіб, не пов'язаних з державою.

Обмеження свободи виявлення поглядів

Європейський суд засуджує цензуру як таку, що перешкоджає передачі інформації особам, які бажають її одержати і оцінити на свій розсуд, а також як таку, що заперечує право на самовираження, яке стоїть за правами, передбаченими статтею 10 ( 995_004 ). Такі заходи, як ліцензування випусків або журналістської діяльності, подання копій публікацій до компетентних державних установ та судові заборони, підлягають суворому вивченню з точки зору їх необхідності і виправданості (De Becker v Belgium A 4 (1962). Держава не має, звичайно, права на абсолютну заборону таких заходів, але необхідність їх запровадження повинна бути беззаперечно доведена (Observer and Guardian v UK A 216 (1991).

Що стосується санкцій за ті чи інші публікації, то штрафи та судові витрати можуть сягати рівня, який ставить під сумнів існування корпоративних осіб, які реалізували своє право на свободу виявлення поглядів. Такі санкції також ретельно досліджуються Судом стосовно їх виправданості та законності і можуть бути однією з підстав визнання факту порушення статті 10 ( 995_004 ) (Lingens v Austria A 103 (1986), & 44).

Для того, щоб обмеження свободи висловлювань було виправданим, воно повинне переслідувати одну з цілей захисту того чи іншого суспільного інтересу, перелічених в пункті 2 статті 10 ( 995_004 ). Цілий ряд справ Європейського суду стосувався обмеження свободи висловлювань з метою гарантування справедливого суду. Згідно з вимогами статті 6(1) ( 995_004 ) можуть існувати обставини, коли держава зобов'язана втрутитися у здійснення прав за статтею 10, якщо публікація інформації щодо процесу загрожує порушенням права особи на справедливий суд (Observer and Guardian v UK A 216 (1991), & 61-64). З іншого боку, репутація самої судової системи є достатньо важливим аспектом, що виправдовує втручання у свободу висловлювань.

Захист моралі також може бути виправданим втручанням. У кількох справах Суд визнав необхідність обмежити свободу виявлення поглядів з метою захисту "моралі" дітей (Handyside judgment of 7 December 1976, Series A No. 24; Muller v Switzerland A 133 (1988). Тлумачення поняття моралі, як правило, є компетенцією держави, але одночасно Суд проводить оцінку щодо необхідності обмежень у демократичному суспільстві. Таким чином, Суд може дійти висновку, що державна концепція моралі не відповідає критеріям демократичного суспільства, і визнати факт порушення статті 10 ( 995_004 ) (Open Door case A 246, & 63, 68 (1992).

Стаття 10 ( 995_004 ) дозволяє державі втручатися у свободу виявлення поглядів з метою запобігання порушенню порядку. Так, запобігання порушенням у збройних силах може бути підставою обмеження прав за статтею 10 ( 995_004 ) (Engel v Netherlands A 22 (1976); Verei-nigung Democratischer Soldaten Osterreichs and Gubi v Austria A 302, & 32 (1994).

Суд визначив своєрідну ієрархію поглядів за їх вагою у суспільстві: політичні погляди, мистецькі і, насамкінець, економічні. Допустиме втручання у виявлення цих поглядів залежить від його характеру. Обмеження політичних висловлювань повинне бути виправданим "нагальною суспільною потребою", держава повинна чітко довести необхідність вжитих заходів. Водночас, обмеження реклами чи інших висловлювань комерційного характеру вважається виправданим, якщо воно не є нерозумним.

Стаття 11. СВОБОДА ЗІБРАНЬ ТА ОБ'ЄДНАННЯ ( 995_004 )

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

Право на свободу мирних зборів та право на свободу об'єднань, незважаючи на те, що вони розглядаються Судом окремо, мають спільну ціль - забезпечення можливості для осіб збиратися разом з метою висловлення та захисту спільних інтересів. Якщо в основі цих прав лежить реалізація політичних інтересів громадян, стаття 11 ( 995_004 ) є основою забезпечення ефективного функціонування демократичної системи. Зокрема, вона передбачає створення та діяльність політичних партій, груп за інтересами та професійних спілок. Крім того, стаття 11 забезпечує права осіб на об'єднання та зібрання з метою реалізації економічних, соціальних і культурних прав.

Право на створення професійних спілок розглядається Судом як частина загального права на свободу об'єднання, проте в прецедентній практиці були розглянуті певні особливості, притаманні окремим профспілкам.

Свобода мирних зборів

Термін "збори" в розумінні Конвенції ( 995_004 ) охоплює демонстрації і зібрання (Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980) приватного характеру та в громадських місцях (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979). Мета акції не може бути підставою для трактування її як такої, що не потрапляє до сфери дії статті 11 ( 995_004 ). Єдина вимога, що висувається: зібрання повинне мати мирний характер. Проте акція, запланована для порушення порядку, не розглядатиметься у світлі статті 11. Так, ненасильницький сидячий страйк, якщо він порушує правопорядок, може не вважатися "мирним зібранням" у розумінні статті 11 (G v FRG No 13079/87, 60 DR 256 (1989).

Обов'язком держави згідно із статтею 11 ( 995_004 ) є не лише невтручання у реалізацію громадянами відповідних свобод, але й забезпечення ефективного використання прав, передбачених цією статтею. Суд підтвердив позитивні зобов'язання держави щодо захисту осіб, які реалізовують своє право на мирні збори, від насильства з боку демонстрантів з протилежними поглядами (Plattform "Arzte fur das Leben" v Austria No 10126/82, 44 DR 65 (1985). Оскільки учасники обох демонстрацій реалізовують свої права відповідно до статті 11, завданням держави є утримання кордону між групами з протилежними позиціями. Якщо ж метою однієї з груп є заподіяння шкоди діяльності іншої, держава повинна стати на захист групи, що реалізовує свої права на "мирне зібрання". Проте слід зауважити, що погроза порушити порядок сама по собі не є достатнім виправданням втручання з боку державних органів (Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980).

Форми втручання в право на мирні зібрання є різноманітними: від вимог одержання попереднього дозволу до повної заборони проведення акції. За порушення умов про ведення зібрань або проведення несанкціонованих зібрань може передбачатися кримінальне покарання. При цьому Суд заперечив тезу про те, що такі санкції не є порушенням свободи зібрань (Ezelin v France A 202 з 39 (1991). Звичайно, вимоги щодо повідомлення про проведення зібрання чи одержання дозволу не вважаються втручанням у розумінні статті 11 ( 995_004 ) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979), але заборона проведення акції повинна мати підстави, що виправдовували б її згідно з пунктом 2 статті 11, оскільки таке втручання є дуже серйозним.

Насамперед, втручання повинно бути передбачене законодавством і здійснюватися з метою захисту національної безпеки або громадського спокою, для охорони порядку і запобігання злочинам, для охорони здоров'я чи моральності, або для захисту прав і свобод інших осіб. Тут Суд дає досить широку свободу державі щодо оцінки, які заходи вона вважає за необхідне вжити для досягнення перелічених цілей. У певних випадках, якщо група пропагує насилля чи екстремістські гасла, або зібрання становить реальну загрозу виникнення соціальної напруженості, навіть повна заборона зібрань може вважатися виправданою згідно з пунктом 2 статті 11 ( 995_004 ) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979); Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980).

Ще однією підставою для виправданості втручання в права, передбачені статтею 11 ( 995_004 ), є адекватність вжитих санкцій та необхідності захисту порядку.

Свобода об'єднання

Свобода об'єднання полягає в праві осіб формувати колективні утворення для представництва своїх інтересів. Як правило, ці об'єднання мають певний комплекс прав у відносинах з державою, а також набір прав і обов'язків стосовно своїх членів. Особа не володіє абсолютним правом набувати членства в тій чи іншій організації, так само як і організація не зобов'язана приймати до своїх лав чи продовжувати членство певної особи (Cheall v UK No 10550/83, 42 DR 178 (1985). Відповідно особа не може бути змушена до членства в певному об'єднанні або поставлена в невигідні умови, якщо вона вирішує не ставати членом організації (Young, James and Webster v UK A 44 з 55 (1981). Про цю так звану "негативну" свободу об'єднання спеціально не йдеться в пункті 1 статті 11 ( 995_004 ), проте її було сформульовано шляхом тлумачення положень цієї статті.

Поняття "об'єднання" в сенсі статті 11 ( 995_004 ) має автономне значення: невизнання внутрішнім законодавством держави певної діяльності осіб як об'єднання не означає, що Суд не порушуватиме питання про застосування статті 11. Тоді як право на контакти і розвиток стосунків з іншими не розглядається як частина свободи об'єднання в розумінні статті 11 (McFreely v UK No 8317/78, 20 DR 44 (1980), неформальні, але стабільні утворення з чітко визначеними цілями потраплятимуть у сферу дії цієї статті. З іншого боку, в кількох випадках Суд виносив рішення про те, що професійні асоціації, створені на базі закону, які вимагають членства усіх представників певної професії, не є "об'єднаннями" в розумінні статті 11 ( 995_004 ) (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium A 43 з 64-65 (1981); A v Spain No 13750/88, 66 DR 188 (1990).

Об'єднання можуть переслідувати різні цілі. Заборонено об'єднуватися задля досягнення цілей, що суперечать чинному законодавству, проте може виникати право об'єднуватися з метою організації кампанії щодо внесення змін до законодавства. І тут важко провести чітку межу між двома ситуаціями (Lavisse v France No 14223/88, 70 DR 218 (1991).

Основним обов'язком держави є невтручання як у реалізацію особою права на свободу об'єднання, так і в діяльність самого об'єднання. Винятки з цього правила допускаються лише за наявності обставин, передбачених пунктом 2 статті 11 Конвенції ( 995_004 ).

Свобода створювати і вступати до професійних спілок

Право на свободу створення і приєднання до професійних спілок, одним з аспектів свободи об'єднання, а не певним специфічним і незалежним правом (Nation Union of Belgian Police case A 19 з 38 (1975). Держава зобов'язана дозволяти створення професійних спілок за бажанням особи. Зокрема, держава не може дозволяти створення єдиної профспілки і передбачати обов'язкове членство в ній відповідних осіб. Створення публічних професійних об'єднань допускається, але не за рахунок обмеження приватного права осіб створювати інші асоціації з метою задоволення своїх професійних інтересів.

Позитивне зобов'язання держави полягає в утриманні від втручання у право осіб створювати професійні спілки, а також у діяльність самих профспілок. Проте хоча питання членства та виключення з певної профспілки лежать у сфері регулювання правил цієї профспілки, держава повинна захищати особу від будь-якого зловживання з боку останньої; таке зловживання може трапитись, наприклад, якщо виключення з членів профспілки відбулося всупереч правилам цієї організації (Cheall v UK No 10550/83, 42 DR (1985).

Права професійних спілок у прецедентній практиці Суду висвітлюються дуже обмежено: стаття 11 захищає лише ті з них, які є необхідними для ефективної реалізації права об'єднуватися у профспілки (Swedish Drivers' Union case A 20 з 39 (1976). Це право звернення до працедавця від імені членів профспілки, яке проте не включає обов'язку працедавця консультуватися з профспілкою (National Union of Belgian Police case A 19 з 39 (1975), а також права профспілки підписувати від імені своїх членів колективні угоди (Swedish Drivers' Union case A 20 (1976). Ще одним правом професійних спілок є право на страйк. Проте тут Суд займає таку позицію, що дозволяє державі широко втручатися в реалізацію цього права.

Нині позиція Суду поступово змінюється до надання більшої свободи професійним спілкам, а також до забезпечення захисту осіб від примусового членства осіб у професійних об'єднаннях представників певних професій.

Стаття 12. ПРАВО НА ШЛЮБ ( 995_004 )

Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на одруження і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Право брати шлюб та створювати сім'ю тісно пов'язане з правами на недоторканність житла та на сімейне життя за статтею 8 Конвенції ( 995_004 ). Однак ці дві статті відрізняються одна від одної у кількох аспектах. Стаття 12 стосується "одноразових" дій, наприклад, акту вступу до шлюбу та/або народження або усиновлення дитини, тоді як стаття 8 стосується тривалого стану, а саме відносин, які виникають як наслідок "одноразових" дій. Дія положень статті 12 обмежується також особами шлюбного віку, тоді як стаття 8 стосується всіх. З цього можна зробити висновок, що термін "сім'я" у розумінні статті 12 має більш вузьке значення, ніж у розумінні статті 8.

Укладаючи текст статті 12 ( 995_004 ), автори Конвенції керувалися простою ситуацією, коли гетеросексуальна пара має намір взяти шлюб і створити сім'ю. Однак соціальні зміни у Західній Європі ускладнили тлумачення цієї статті. За останні роки соціальні і моральні норми зазнали значної трансформації. Європейська комісія і Суд розглянули кілька справ транссексуалів, які скаржилися на порушення права вступу до шлюбу відповідно до статті 12. У справі "Ван Оостервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijk v Belgium judgment of 6 November 1980, Series A, No. 40) заявник, який змінив свою стать на чоловічу, стверджував, що відмова бельгійського уряду внести зміну до книги реєстрації народжень позбавляє його можливості здійснити право одруження. Більшість членів Комісії констатували порушення статті 12, відзначивши, що хоча в Конвенції ( 995_004 ) та внутрішніх правових системах поняття шлюбу та сім'ї фактично тотожні, ніщо не свідчить на користь такого висновку та що здатність до відтворення є основною умовою шлюбу або що саме відтворення є головною метою шлюбу. Крім того, сім'я завжди може бути заснована шляхом усиновлення дітей.

Стаття 12 ( 995_004 ) стосується традиційного шлюбу між особами біологічно протилежної статі, але із змісту статті не можна зробити висновку, що здатність до відтворення є необхідною умовою цього права. Чоловіки та жінки, які не можуть мати дітей, користуються правом вступу до шлюбу так само, як і всі інші особи.

Суд розглянув кілька справ, у яких заявники-ув'язнені скаржилися на те, що уряд відмовив їм у дозволі укласти шлюб під час їх перебування в місцях позбавлення волі. У відповідь на це уряд-відповідач заявив, що ув'язнені не зможуть проживати із своїми дружинами протягом тривалого часу після укладення шлюбу. Зокрема, у справі "Дрейпер проти Сполученого Королівства" (Draper v the United Kingdom N 8186/78, Corn. Rep., 24 DR 72 (1981) Європейська комісія констатувала порушення статті 12 ( 995_004 ), зазначивши що:

"... суть права укладати шлюб... полягає у створенні юридично обов'язкового союзу між чоловіком та жінкою. Тому вони повинні самі вирішити, чи мають бажання укласти такий союз, за обставин, коли вони не зможуть проживати разом".

Крім відмінностей між статтями 12 і 8 ( 995_004 ), необхідно також відзначити інші особливості статті 12. Ця стаття включає в себе положення, яке дозволяє державі обмежувати право відповідно до національного законодавства, що регулює його здійснення. Хоча це застереження, на нашу думку, дає державам майже абсолютне право обмежувати матеріальні права відповідно до цієї статті, воно суперечить меті усієї Конвенції ( 995_004 ) в цілому, а саме - гарантії зазначеного права незалежно від норм внутрішнього законодавства.

Закони можуть, таким чином, встановлювати формальні норми, що стосуються таких процедур, як сповіщення, оголошення та виконання формальних умов, за допомогою яких скріплюється шлюбний союз, а також можуть встановлювати матеріальні норми, засновані на загальновизнаних міркуваннях публічного інтересу. Прикладами є норми, що стосуються правоздатності, згоди, заборонених ступенів родинного зв'язку або попередження двоєженства. Але ... національне законодавство не може іншим чином позбавити особу або категорію осіб повної правоздатності стосовно вступу до шлюбу. Воно також не може суттєво втручатися в здійснення ними цього права (Hamer v the United Kingdom, Corn Rep. Of 13 December 1979, 24 DR 5 (1981).

Крім цього, Європейський суд констатував, що до змісту права на одруження за статтею 12 ( 995_004 ) не входить право на розірвання шлюбу, навіть з тією умовою, щоб отримати можливість на укладення нового шлюбу. У справі "Джонстон проти Ірландії" (Johnston v Ireland A 112 (1986), де головним заявником був чоловік, який мирно розійшовся із своєю дружиною та проживав протягом останніх кількох років з жінкою і налагодив з нею стабільне сімейне життя, скарга стосувалася того, що заборона ірландським урядом розірвання шлюбу є порушенням його права на одруження відповідно до статті 12 Конвенції ( 995_004 ). Європейський суд постановив, що ніякого порушення немає, оскільки держава де-факто не втручалася в його сімейне життя і не зобов'язана вживати позитивних заходів для забезпечення яким би то не було чином його права на укладення повторного шлюбу. Суд постановив, що стаття 12 не гарантує права на розірвання шлюбу. В іншій справі Європейська комісія дійшла висновку, що стаття 12:

"... не вимагає навіть від самих держав-учасниць Конвенції ( 995_004 ) організовувати своє шлюбне законодавство таким чином, щоб передбачити можливість остаточного припинення шлюбу у формі розірвання юридичних шлюбних відносин...".

Стаття 12 ( 995_004 ) забезпечує право розлученим особам одружуватися без необгрунтованих обмежень у разі, коли національне законодавство дозволяє розірвання шлюбу, що, однак, не є вимогою Конвенції ( 995_004 ).

Як було зазначено вище, держава має право визначати формальні вимоги щодо права на укладення шлюбу, за умови, що вони не завдають шкоди цьому праву по суті. У ряді випадків, наприклад, щодо ув'язнених, які мають намір укласти шлюб, на державі також лежить позитивний обов'язок сприяння здійсненню цього права. Але це не стосується права створювати сім'ю, щодо якого діє лише принцип невтручання: стаття 12 ( 995_004 ) не передбачає права мати дитину. З прецедентного права Європейського суду та комісії очевидно, що держава не може втручатися в здійснення права створювати сім'ю відповідно до статті 12 шляхом примусової стерилізації або за допомогою інших засобів контролю за народжуваністю. Однак держава не завжди зобов'язана забезпечувати, щоб подружжя мало можливість до відтворення. У справі "Абдулазіз, Кабалес та Балкандалі проти Сполученого Королівства" (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May 1985, Series A, No. 94) Суд визначив концепцію "сімейного життя" за статтею 12:

"... Що б не означало слово "сім'я", воно в будь-якому випадку включає стосунки, які випливають із законного та дійсного шлюбу, навіть якщо сімейне життя все ще не налагоджене повною мірою...

Крім того, вислів "сімейне життя", в застосуванні його до подружжя, як правило, включає сумісне проживання. Останнє твердження підтверджується статтею 12 ( 995_004 ), оскільки навряд чи можна собі уявити, щоб право створювати сім'ю не включало в себе права сумісного проживання".

З цього можна зробити висновок, що за змістом статті 12 ( 995_004 ) Суд бажає визнати, що шлюбу як такого достатньо для створення сім'ї.

Стаття 13. ПРАВО НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ( 995_004 )

Кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції ( 995_004 ), порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.

Захист, який передбачається статтею 13 Конвенції ( 995_004 ), повинен поширюватися на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, що гарантуються Конвенцією.

Особа, яка аргументовано звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією ( 995_004 ) прав і свобод, повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання в разі потреби компенсації (Silver and Others v the United Kingdom judgment of 24 October 1983, Series A, No. 67).

Стаття 13 Конвенції ( 995_004 ) вимагає "ефективності" засобу правового захисту. Термін "засіб" може фактично включати "сукупність заходів". Крім того, національною владою, відповідальною за надання обов'язкових ефективних правових засобів захисту, необов'язково повинен бути суд: відповідно до статті 13 звернення до адміністративного органу може бути достатнім (Colder judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Щодо цього стаття 13 Конвенції відрізняється від пункту 4 статті 5, як і від статті 6 Конвенції ( 995_004 ), які вимагають доступу до судового органу. Однак необхідно зазначити, що повноваження та процедурні гарантії будь-якого конкретного органу є важливими факторами для визначення ефективності будь-якого конкретного виду правового захисту.

Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, крім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне та ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які несуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування (Eur. Court HR, Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).

Необхідно також зазначити, що ефективність будь-якого внутрішнього засобу правового захисту не залежить від вірогідності позитивного рішення і не потребує засобу для оспорювання на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції ( 995_004 ) чи еквівалентними внутрішніми нормами.

Стаття 14. ЗАБОРОНА ДИСКРИМІНАЦІЇ ( 995_004 )

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції ( 995_004 ), гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

Для точнішого тлумачення змісту зазначеної статті необхідно насамперед дати визначення поняття рівності за документами, які регулюють цивільні і політичні права. Поняття рівності означає, що закон застосовується правильно і послідовно до кожного члена суспільства окремо незалежно від його або її особистих якостей. Треба зазначити, що як внутрішнє, так і міжнародне право дає змогу проводити різницю між окремими особами або групами окремих осіб. Таким чином, постає важливе питання про те, які відмінності є припустимими, а які є забороненою дискримінацією.

Важливо відзначити, що у статті 14 ( 995_004 ) не йдеться про рівність перед законом або рівний захист законом. Натомість нею гарантується кожному, хто перебуває під юрисдикцією будь-якої держави-учасниці, здійснення прав і свобод, які захищаються Конвенцією. Отже, стаття 14 не зобов'язує держави гарантувати недискримінацію загалом, а закликає гарантувати недискримінацію шляхом забезпечення цих прав і свобод.

Основні ж дилеми, які виникли в практиці Європейського суду з прав людини, пов'язані з тим, що хоча додатковий характер статті 14 не дає підстав трактувати її як самостійну, вона, однак, має такий статус. Цей статус означає, що, якщо навіть жодне з матеріальних положень Конвенції ( 995_004 ) не було-порушене, може бути встановлено факт порушення заборони дискримінації у процесі застосування цього положення.

Ці питання були розглянуті Європейським судом у справі про мови в Бельгії. Група франкомовних батьків оскаржувала, що їхні діти не мали доступу до шкіл з викладанням предметів французькою мовою через те, що вони жили у передмісті Брюсселя. Проте таких обмежень до фламандської общини не встановлювалось. Виявивши порушення статті 2 Протоколу N 1 ( 995_004 ) (гарантія права на освіту), а також статті 14 ( 995_004 ), Суд сформулював ряд принципів:

"...Те, що ця гарантія не існує окремо в тому розумінні, що відповідно до статті 14 вона стосується лише "прав і свобод, викладених у цій Конвенції" ( 995_004 ), - захід, який сам по собі відповідає вимогам статті, що закріплює це право чи свободу" може, проте, порушувати цю статтю, якщо її розглядати у поєднанні із статтею 14, з тієї причини, що вона є дискримінаційною за своїм характером...";

"...У таких випадках наявним буде порушення гарантованого права або свободи, як воно викладається відповідною статтею, взятою у поєднанні із статтею 14 ( 995_004 ). При цьому остання стаття начебто є невід'ємною частиною кожної із статей, у яких визначено права і свободи. Стосовно цього ніяких відмінностей не повинно застосовуватися залежно від характеру цих прав і свобод або їх відносних зобов'язань, а також залежно від того, чи мається на увазі необхідна повага відповідного права вчинення позитивних дій чи просто бездіяльність".

Ці принципи були підтримані у справах, які розглядалися пізніше. Наприклад, у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Великобританії" (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May 1985, Series A, No. 94), яка стосувалася різного підходу до застосування імміграційних правил щодо одружених чоловіків і жінок, Суд установив порушення права на сімейне життя, яке гарантується статтею 8 ( 995_004 ), у поєднанні з дискримінацією за ознакою статі, забороненою статтею 14. Не встановивши порушення статті 8, Суд відзначив, що держави не зобов'язані поважати вибір сімейними парами місця проживання і у зв'язку з цим давати дозвіл на проживання подружжя, які не є громадянами країни. Однак, на думку Суду, Сполучене Королівство порушило статтю 14 у поєднанні із статтею 8, оскільки поняття дискримінації з огляду на статтю 14 включає в цілому випадки, коли до якої-небудь особи або групи осіб без достатнього обгрунтування ставляться менш толерантно, ніж до іншої групи, навіть якщо більш толерантне ставлення не вимагається за Конвенцією ( 995_004 ).

Таким чином, на підставі статті 14 ( 995_004 ) необхідно розглядати нерівність конкретного ставлення, а не порівняння різних варіантів, серед яких держава вибирає випадки обмеження здійснення певного матеріального права.

Отже, Суд вважає, що навіть у тих випадках, коли немає порушення одного з основних прав і свобод, гарантованих Конвенцією ( 995_004 ), може бути, однак, встановлено порушення одного з основних положень, які розглядаються у поєднанні із статтею 14, так званий принцип самостійності. Проте органи Конвенції не визнають цю самостійність у тих випадках, коли фактично встановлено наявність порушення запереченого основного права чи свободи. У ряді справ, за результатом розгляду яких було встановлене таке порушення, вони оголосили зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію на підставі статті 14, таким чином надавши їй скоріше допоміжний, аніж додатковий статус. Суд виклав цю точку зору у справі "Ейрі проти Ірландії" (Airey v Ireland A 32 (1979), у якій матеріально незабезпеченні ірландській жінці було відмовлено у безплатній правовій допомозі, необхідній для подання заяви про винесення судом постанови щодо окремого проживання з її жорстоким чоловіком. Суд установив порушення її прав за статтею 6 (право на справедливий суд) і статті 8 ( 995_004 ) (право на повагу до сімейного життя), але відмовився розглянути її скаргу про дискримінацію, заявивши:

"Стаття 14 ( 995_004 ) не може існувати самостійно; вона є окремим елементом (недискримінацією) прав, які охороняються Конвенцією. Статті, які закріплюють ці права, можуть стати об'єктом самостійного порушення та/чи у поєднанні із статтею 14. Якщо Суд не встановлює окремого порушення однієї з цих статей, які були згадані як самостійно, так і у поєднанні із статтею 14, він повинен також розглянути справу з урахуванням останньої статті. З іншого боку, такого розгляду часто не вимагається, якщо Судом встановлене порушення першої статті, взятої окремо. Ситуація змінюється, якщо явно нерівне ставлення при здійсненні даного права є основним аспектом справи".

Необхідно зазначити, що досі ще не аналізувалися справи, в яких Суд розглядав скарги про порушення одного з основних положень і, не встановивши порушення, вирішив зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію.

Суд установив, що не всі види різного ставлення при забезпеченні прав і свобод є забороненою дискримінацією відповідно до Конвенції ( 995_004 ). Так, у справі про мови в Бельгії Суд виклав свою схему для визначення факту наявності забороненої дискримінації:

a) встановлені факти свідчать про різне ставлення;

b) різниця є безцільною, тобто вона не може бути об'єктивно і розумно обгрунтована з урахуванням мети і наслідків заходу, що розглядається;

c) немає розумного співвідношення між засобами, які використовуються, і поставленою метою.

Додатково до трьох критеріїв, перерахованих у бельгійській мовній справі, Суд іноді розглядає питання про те, чи є становище заявника достатньою мірою аналогічним становищу осіб, які користуються кращим захистом оскаржуваного права.

У справі "Ван дер Мюсель проти Бельгії" (Van Der Mussele v Belgium judgment of 23 December 1983, Series A, No. 70) Суд не вбачав порушення, коли бельгійський уряд проводив різницю між юристами та іншими професійними групами, статус і функції яких були різними.

Частково непослідовність, яку проявляє Суд при розгляді аналогічних ситуацій, зумовлена тим, що часто він вирішує питання з урахуванням виправдальних аргументів, які висуваються державою.

Для прикладу можна назвати справу "Даджом проти Великобританії" (Dudgeon v the United Kingdom judgment of 22 October 1981, Series A, No. 45), коли Суд погодився із забороною британським урядом гомосексуальних стосунків між чоловіками, які не досягли 21 року, тоді як мінімальний вік для стосунків між лесбіянками та особами різної статі становив 17 років. Усі сторони у цій справі погодилися з тим, що захист молоді є законною метою. Суд також не прийняв до уваги скаргу заявника про дискримінацію і погодився з твердженням уряду про те, що його зацікавленість полягає у захисті "тих, хто є особливо вразливими з огляду на свій вік, фізичну або розумову слабкість, відсутність досвіду або перебуває в стані особливої фізичної, офіційної, економічної залежності". Ні уряд, ні Суд не вважали необхідним розглядати питання про те, чи застосовуються ці виправдальні аргументи головним чином або виключно до осіб чоловічої статі, які не досягли 21 року.

Крім того, Суд інколи утримується від розгляду можливих порушень статті 14 ( 995_004 ), якщо вже встановлено одне чи більше порушень прав, які гарантуються іншими статтями Конвенції. Так, у справі "Джонстон та інші проти Ірландії" (Johnston v Ireland A 112 (1986)) позашлюбна донька батьків заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її права на сімейне життя, передбачені статтею 8, у поєднанні із статтею 14. Виявивши порушення за статтею 8, Суд постановив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні із статтею 14.

Таким чином, з огляду на прецеденту практику, порушенням статті 14 можна вважати:

1) упереджене ставлення до особи або групи окремих осіб за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин;

2) безцільне, необгрунтоване різне ставлення до окремої особи або групи окремих осіб.

ПЕРШИЙ ПРОТОКОЛ ДО КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Стаття 1. ПРАВО НА ВІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ МАЙНОМ ( 995_004 )

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Стаття 1 Першого Протоколу є єдиним положенням Конвенції ( 995_004 ), яке захищає економічні права. Під час укладення тексту статті держави-учасниці Конвенції зарезервували за собою значну свободу вибору стандартів, що застосовуються до визначення обсягу передбаченого права та допустимих обмежень його здійснення. На відміну від більшості положень Конвенції, ця стаття прямо захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад компаній. Цей аспект статті 1 Першого Протоколу ( 995_004 ) має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності і праві вільно створювати економічні одиниці як "юридичні особи".

Для більш чіткого розуміння змісту статті 1 Першого Протоколу ( 995_004 ) необхідно з'ясувати суть поняття "майно" як його визначає Європейський суд. На практиці поняття "майно" отримало досить широке тлумачення і застосування. При розгляді кількох справ з цієї статті Суд визначив, що всі різноманітні терміни стосуються концепції власності в загальному розумінні цього слова. Більш конкретно прецедентна практика Європейського суду та Комісії свідчить, що це означає як рухому, так і нерухому приватну власність.

Термін "власність", як це передбачено статтею 1 Першого Протоколу ( 995_004 ), може означати або "існуючу власність" (Van Der Mussele v Belgium judgment of 23 November 1983, Series A, No. 70), або претензії, щодо яких заявник може довести, що він принаймні має "законні підстави" отримати можливість використати право власності (Pine Valley Developments Ltd and Others v Ireland judgment of 9 February 1991, Series A, No. 246-B).

Визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 ( 995_004 ) за своєю суттю є гарантією права власності, оскільки право розпоряджатися своїм майном - загальний та принциповий аспект права власності (Marckx v Belgium judgment of 13 June 1979, Series A, No. 31).

Ця норма застосовується лише до існуючого майна конкретної особи і не гарантує права на отримання майна.

Стаття 1 ( 995_004 ), що гарантує по суті право власності, складається з трьох різних норм: перша норма, що виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном; друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови; у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями визнається серед іншого право регламентувати використання власності відповідно до загальних інтересів. Другу та третю норми, що стосуються конкретних випадків порушення права власності, необхідно тлумачити відповідно до закріпленого в першій нормі принципу (Presses Compania Naviera SA and Others v Belgium judgment of 20 November 1995, Series A, No. 32).

Таким чином, можна зробити висновок, що основною метою статті 1 Першого Протоколу ( 995_004 ) є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких дуже часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

Суд нагадує, що національна влада наділена певною свободою вибору, вирішуючи, що є загальнокорисним, оскільки вона першою виявляє проблеми, які можуть виправдати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходить засоби для їх вирішення.

Крім того, саме поняття "в інтересах суспільства" має досить широке значення. Зокрема, рішенню прийняти нормативний акт про відчуження власності передує розгляд політичних, економічних та соціальних питань, суперечливі точки зору на які можуть розумно співіснувати в демократичному суспільстві. Вважаючи цілком нормальним широкі можливості законодавця для проведення соціально-економічної політики, Суд поважає його підхід до проблеми вимог, пов'язаних з "інтересами суспільства", за винятком випадків, коли оцінка законодавця свідомо позбавлена розумних підстав.

Втручання в право безперешкодного користування своїм майном передбачає "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 ( 995_004 ). Зокрема, необхідно щоб була дотримана розумна пропорційність між використаними заходами і тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності.

Щоб визначити, чи додержується необхідна рівновага і, зокрема, пропорційність тягаря, покладеного на особу, доречно взяти до уваги умови компенсації, передбачені в національному законодавстві. У разі невиплати визначеної суми, що в розумних межах відповідає вартості майна, позбавлення власності є серйозним порушенням прав, передбачених статтею 1 Першого Протоколу ( 995_004 ).

Стаття 2. ПРАВО НА ОСВІТУ ( 995_004 )

Жодна людина не може бути позбавлена права на освіту. Держава під час виконання будь-яких функцій, які вона взяла на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань таку освіту і навчання.

Право на освіту - це право на освоєння систематизованих знань та умінь, що є не обхідною умовою підготовки людини до життя і праці.

Це викликало найбільше суперечок під час складання і прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ).

Право на освіту складається із трьох взаємопов'язаних елементів. У першому реченні цієї статті сказано, що держава нікому не може відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатися у здійснення особою її права на освіту, наприклад шляхом створення перешкоди скористатися можливостями для одержання освіти, які надає держава. Друге речення статті свідчить про два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. І, по-друге, в цій фразі йдеться про гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

На відміну від багатьох інших статей Конвенції ( 995_004 ), стаття 2 Першого Протоколу ( 995_004 ) складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов'язана гарантувати додержання визначеного права. Таке формулювання права дає державі можливість захищатися від обвинувачень у його порушенні. Іншими словами, приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов'язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа пошита довести, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що є значно вищим рівнем порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов'язання.

До сьогодні Суд тільки один раз констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ) - у справі "Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства" (Campbell and Cosans v UK, A 48 (1982). Матері заявників у цій справі скаржилися на застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. У спільних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування тілесних покарань у школах порушувало права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Першого Протоколу. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина із школи порушує право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що порушення мало місце в обох справах. Судом були розглянуті доводи Уряду Сполученого Королівства щодо того, що функції, пов'язані з внутрішнім управлінням школи, не мають відношення до сфери "навчання" і "освіти" за змістом статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ). Суд зазначив, що навчання і викладання спрямовані передусім на передачу знань та на інтелектуальний розвиток. Застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але водночас воно є складовою процесу, в ході якого школа намагається досягти мети, заради якої її було створено.

У справі "Кемпбелл і Козанс" Суд розглянув також поняття "світоглядні переконання батьків". Це переконання, які не суперечать поняттю людської гідності і не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим у першому реченні статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ).

Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки - недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань.

Визнавши порушення другого речення статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ), Суд розглянув далі питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї статті.

Якщо стосовно другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, то стосовно першого - заборону відвідувати школу.

Стаття 2 ( 995_004 ) є єдиним цілим, у якому домінує перше речення, а право, сформульоване в другому реченні, є похідним від основного права на освіту. Тобто обидва посилання різняться за своєю правовою основою: перше стосується батьківського права, а друге - права дитини.

Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2 ( 995_004 ), за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання в жодному разі не повинно заподіювати шкоди змісту цього права чи суперечити іншим правам, проголошеним у Конвенції ( 995_004 ) або протоколах до неї.

У Європейському суді розглядалися й інші справи, які стосувалися статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ), взятої разом з іншими статтями Конвенції, зокрема справа "Вальсаміс проти Греції" (Eur. Court HR, Valsamis v Greece judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). У цій справі заявники (сім'я Вальсаміс) надіслали класному керівникові письмову заяву про звільнення їхньої дочки, Вікторії, від відвідування уроків православної релігії, а також участі у будь-яких інших заходах, які суперечать їхнім релігійним поглядам. Вікторія була звільнена від обов'язкового відвідування таких уроків і православної меси. Через деякий час міс Вальсаміс разом з іншими учнями школи попросили взяти участь у шкільному параді з нагоди початку війни між Італією та Грецію 1940 року. Вона поінформувала свого класного керівника, що її релігійні погляди не дозволяють їй брати участь у святкуванні на честь війни, а отже, "і в параді, на якому вона також не була присутня, незважаючи на наказ класного керівника. Класний керівник заборонив їй приходити до школи наступного дня.

Батьки Вікторії вважають, що стаття 2 Першого Протоколу ( 995_004 ) забороняє зобов'язувати їхню дочку брати участь у заходах, що мають на меті пропагування патріотичних ідеалів, яких вони не підтримують. На їхню думку, освіту необхідно набувати на уроках історії, а не на парадах. Уряд же Греції вважає, що шкільний парад не мав провійськових настроїв і вірування Вальсамісів не можуть розглядатися як переконання у значенні статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ), а тимчасове призупинення навчання мало мінімальний вплив на навчальну програму та не може розглядатися як порушення права на освіту. Суд не вважає питання про порушення права Вікторії на освіту основним. Суд зауважив, що міс Вальсаміс була звільнена від релігійних уроків і православної меси, як і вимагали її батьки. До компетенції Суду не належить розгляд рішень грецької держави щодо планування та впровадження навчальної програми. Дивує інше, чому учнів карають усуненням від занять, навіть на один день, за відмову взяти участь у параді за межами школи у вихідний день. Суд зауважив, що хоча покарання усуненням від занять не може розглядатися як виключно навчальний захід і може мати певний психологічний вплив на дитину, до якої застосовується, воно було обмеженим у часі та не вимагало відсторонення учня від занять.

Отже, не було порушення статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ). Суд постановив, що участь у параді не порушує релігійних переконань батьків міс Вальсаміс, і, вивчивши обставини справи, дійшов висновку, що заявники не мали ефективних засобів перед національною владою для підтримання своєї скарги, яка пізніше була подана до Європейської комісії, тобто у цьому випадку мало місце порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ) (право на ефективний засіб правового захисту), взятої разом із статтею 2 Першого Протоколу, та статті 9 Конвенції (свобода думки, совісті і віросповідання). Суд вважає, що заявникам було заподіяно немайнових збитків. Однак факт визнання порушення статті 13 Конвенції, взятої разом із статтею 2 Першого Протоколу, та статті 9 Конвенції, є достатньою компенсацією. Визнаючи порушення статті 14 Конвенції та здійснюючи оцінку витрат на справедливій основі, як того вимагає стаття 50 Конвенції ( 995_004 ) (витрати суду), Суд компенсував заявникам 600000 драхм для покриття витрат.

Комісія та Суд розглянули також інші справи щодо поваги прав батьків на забезпечення освіти їхніх дітей. Однією з таких справ є справа "К'єльдсеп, Буск Мадсен і Педерсон проти Данії" (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen case of 7 December 1976, Series A, No. 23). Заявники (батьки дітей шкільного віку) заперечували проти обов'язкового статевого виховання, запровадженого в державних школах. На їхню думку, статеве ви ховання стосується етичних питань, тому краще виховувати дітей у цій сфері самостійно. Однак компетентні органи відмовили їм у проханні звільнити їхніх дітей від відвідування уроків з цього предмета.

Уряд Данії зауважив, що держава не примушує батьків віддавати на навчання своїх дітей до державних шкіл. Батькам дозволяється самостійно організовувати їхнє навчання в домашніх умовах чи приватних навчальних закладах, яким держава надає значні субсидії, чим бере на себе функції "у сфері освіти". Таким чином, щодо статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ) (а точніше другого речення цієї статті) Данія виконує обов'язки, покладені на неї у сфері освіти і навчання, включаючи ті, які полягають в організації і фінансуванні державної освіти. Слід зауважити, що друге речення статті 2 Першого Протоколу повинно тлумачитися разом з першим реченням цієї ж статті, яке закріплює право кожного на освіту. Саме з цим основним правом нерозривно пов'язане право батьків на повагу їхніх релігійних та філософських переконань, а перше речення, як і друге, не проводить розмежування між державним і приватним навчанням.

У цій справі Суд дійшов висновку, що оскаржуване законодавство само по собі жодним чином не посягає на релігійні і філософські переконання, як це забороняється другим реченням статті 2 Першого Протоколу ( 995_004 ). У Данії, як уже зазначалося, батьки можуть віддавати своїх дітей до приватних шкіл, які не мають таких жорстких зобов'язань і, крім того, добре субсидуються державою. Таким чином, Суд постановив, що не було порушення статті 2 Першого Протоколу чи статті 14 Конвенції ( 995_004 ) (заборона дискримінації) разом з вищезгаданою статтею 2 Першого Протоколу.

Стаття 3. ПРАВО НА ВІЛЬНІ ВИБОРИ ( 995_004 )

Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу під час вибору законодавчої влади.

Стаття 3 Першого Протоколу ( 995_004 ) є єдиним основним положенням Конвенції ( 995_004 ), яким не передбачено право чи свобода і невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому положенні чітко викладено позитивне зобов'язання держави.

Комісія і Суд розглянули невелику кількість справ, у яких порушувалися пов'язані із статтею 3 Першого Протоколу ( 995_004 ) питання.

Майже в усіх інших статтях Конвенції ( 995_004 ) і протоколах N 1, 4, 6 і 7 ( 995_004 ) використовуються вислови "кожен має право" чи "ніхто не може". У статті 3 Першого Протоколу говориться: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються". Інколи з цього робився висновок, що стаття не передбачає прав і свобод, "безпосередньо визнаних за кожним", хто перебуває під юрисдикцією цих Сторін, а закріплює лише зобов'язання за державами. Це досить обмежене тлумачення.

У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав, які гарантуються статтею 3 Першого Протоколу ( 995_004 ), зазначивши, що "представницька законодавча влада, яка обирається з розумною періодичністю, є основою демократичного суспільства". Так, у справі "Матьє Моап і Клерфейт проти Бельгії" (Mathieu-Mohin and Clerfayt v Belgium judgment of 3 March 1987, Series A, No. 113) Суд заявив, що "згідно з преамбулою Конвенції основні права і свободи людини найкращим чином забезпечуються за допомогою "ефективної політичної демократії". Оскільки стаття 3 Першого Протоколу проголошує характерний принцип демократії, вона має важливе значення в цілях Конвенції ( 995_004 ).

Щодо прав, закріплених у цій статті, то підхід Комісії трохи змінився, і від поняття "інстутиційне" право на проведення вільних виборів Комісія перейшла до поняття "загального виборчого права", а далі - до поняття суб'єктивних прав участі: "права голосу" і "права висувати свою кандидатуру на виборах органу законодавчої влади".

Отже, у своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт проти Бельгії" Суд погодився з думкою Комісії, за якою "міждержавне забарвлення формулювання статті 3 не відображає якихось істотних відмінностей від інших істотних положень Конвенції ( 995_004 ) і протоколів". Мається на увазі здійснення державою позитивних заходів з метою проведення демократичних виборів.

Ці права не мають абсолютного характеру. Оскільки в статті 3 ( 995_004 ) вони визнаються, але не називаються і не визначаються, то є можливість для імпліцитних обмежень" (mutatis mutandis Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18).

У правових системах держав-учасниць право голосу і обирання обумовлюється рядом чинників, які загалом не суперечать статті 3 ( 995_004 ). У цій сфері держави мають певні обмеження щодо власної оцінки, але остаточне рішення про додержання вимог Першого Протоколу ( 995_004 ) приймає Суд: він повинен переконатися, що такі обмеження не зачіпають цих прав до такого ступеня, що вони втрачають реальний зміст; що ці обмеження переслідують правомірну мету і що застосовані засоби є адекватними. Найважливіше, щоб вони це перешкоджали "вільному волевиявленню народу під час вибору законодавчої влади".

Суд підкреслив, що фраза "в таких умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу під час вибору законодавчої влади" передбачає головним чином право "рівного підходу до всіх громадян при здійсненні ними свого права голосу і свого права виступати кандидатом на виборах".

Держава може застосовувати певні обмеження, які мають на меті гарантувати справжнє волевиявлення народу шляхом забезпечення однакових можливостей для всіх кандидатів, як і здійснення в повному обсязі права, гарантованого статтею 3 Першого Протоколу ( 995_004 ).

Комісія вирішила, що держава може законним чином обмежувати право участі своїх громадян у голосуванні. У багатьох державах законодавство передбачає, що громадяни можуть брати участь у виборах тільки в тому випадку, коли вони мають також постійне місце проживання в цій країні. Це обмеження було визначено таким, що відповідає статті 3 ( 995_004 ). Пояснюючи його, Комісія зазначила, що громадяни, які не мають постійного місця проживання в країні, менш безпосередньо та упродовж менш тривалого часу відчувають на собі вплив ситуації в ній і менше знають про повсякденні проблеми такої країни. Крім того, Комісія відзначила, що кандидати на виборах мають доступ до громадян за кордоном для викладення різних питань, які виносяться на вибори, що дає змогу забезпечити вільне волевиявлення. Комісія також зазначила, що нерезиденти можуть бути позбавлені права участі в голосуванні на тій основі, що, як правило, вони здійснюють менший вплив на вибір кандидатів і на формулювання їхніх передвиборних програм.

Комісія зазначила, що, хоча ця стаття гарантує право тієї чи іншої особи висувати свою кандидатуру на виборах і після обрання стати членом парламенту, держава не здійснює порушення положень цієї статті у тому випадку, коли вона застосовує заходи щодо недопущення тієї чи іншої особи до заняття посади, якщо ця особа вже є членом парламенту іншої держави. Комісія також підтримала виборчі правила, які забороняють урядовим чиновникам одночасно претендувати і на політичну посаду.

Деякі країни встановили, що громадяни зобов'язані брати участь у голосуванні, подавати бюлетень, який при цьому може бути і незаповненим. Комісія вирішила, що таке зобов'язання підпадає під дію статті 3 Першого Протоколу ( 995_004 ), зазначивши, що "вільні вибори" не означають виборів, участь у яких має добровільний характер, а вибори, у яких (обов'язковий) акт голосування дає можливість вільного вибору, і ця система сумісна із статтею 3 і в інших аспектах". Комісія також визначила, що "обмежена виборцями система голосування на виборах в рамках того чи іншого округу сумісна із статтею 3.

У своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт" Суд висловив думку, що стаття 3 ( 995_004 ) "не створює якихось "обов'язків" щодо запровадження якоїсь конкретної системи, наприклад, пропорційного представництва чи винесення рішення більшістю голосів за наявності одного або двох бюлетенів".

У справі "Гітопас та інші проти Греції" (Gitonas v Greece judgment of 1 July 1997, Reports of Judgments and Decisions (1997) Суд не визнав порушення статті 3 Першого Протоколу ( 995_004 ) у разі, коли національне законодавство забороняло виставляти свою кандидатуру на виборах будь-якій особі, яка протягом останніх 3 років до часу проведення виборів понад 3 місяці перебувала на керівній посаді в державних органах.

Суд констатував, що обставини, які стосуються періоду роботи заявників на відповідних посадах, тривалість їх роботи і коло посадових обов'язків давали підставу для застосування до кожного з них правила необираності.

Комісія визначила, що поняття "законодавча влада" має роз'яснюватися на основі правил, установлених конституціями Високих Договірних Сторін. До поняття "законодавча влада" віднесено не тільки національний парламент, а й регіональні законодавчі органи. Так, орган, який може лише висувати законопроекти, але не приймає їх самостійно, не підпадає під визначення "законодавча влада". Те ж саме стосується органів, що наділені законодавчими повноваженнями лише в силу делегування повноважень законодавчим органам вищого рівня.

Стосовно способу формування "законодавчого корпусу" в статті 3 ( 995_004 ) говориться лише про необхідність організації "вільних" виборів, що проводяться "з розумною періодичністю", "шляхом таємного голосування" і "на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення". Крім цієї умови, в статті не передбачається ніякого зобов'язання щодо певної системи; наприклад, пропорційної чи мажоритарної, одного чи двох турів.

Тут Суд визнає за державами-учасницями значні межі для розсуду, враховуючи, що їх законодавство з цих питань різне і час від часу змінюється.

Перед виборчими системами стоять часом несумісні завдання: з одного боку, більш чи менш точно висвітлювати думку народу, і з іншого, об'єднувати різні ідейні рухи і сприяти формуванню достатньо логічної і чіткої політичної волі. Під словами "на таких умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення під час вибору законодавчої влади" мається на увазі принцип рівності всіх громадян при здійсненні ними права голосу і права висувати свою кандидатуру на виборах.

Однак з цього не випливає, що всі виборчі бюлетені мають однакове значення з точки зору остаточного результату і що в усіх кандидатів рівні шанси на перемогу. При будь-якій виборчій системі неможливо уникнути феномену "загублених голосів".

У цілях застосування статті 3 Першого Протоколу ( 995_004 ) будь-яка виборча система повинна оцінюватися з урахуванням політичного розвитку країни, і тому певні її деталі, недопустимі в рамках однієї системи, можуть бути виправдані в іншій, за тієї умови, що діюча система забезпечує "народу вільне волевиявлення під час вибору законодавчої влади".

Суд підкреслив, що обрання такої системи виборів, за якої б забезпечувалося вільне волевиявлення народу під час вибору органу законодавчої влади, є питанням, у вирішенні якого державам надається можливість здійснювати вибір.

У справі "Метьюз проти Сполученого Королівства" (рішення від 18 лютого 1999 р. // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999 р. - N 2. - С. 90) Суд розглядав питання, чи застосована стаття 3 Першого Протоколу ( 995_004 ) до такого органу, як Європейський парламент, і чи має він риси "органу законодавчої влади". Суд відзначив, що "орган законодавчої влади" не обов'язково означає національний парламент і що вибори до Європейського парламенту не можуть виключатися із сфери дії статті 3 Першого Протоколу лише на тій підставі, що він є наднаціональним, а не суто внутрішньодержавним представницьким органом. Суд розглянув повноваження Європейського парламенту в контексті Європейського співтовариства і дійшов висновку, що цей парламент достатньою мірою бере участь у конкретних законодавчих процесах, які сприяють прийняттю певних типів законодавства, та в загальному демократичному, нагляді за діяльністю Європейського співтовариства, для того, щоб його можна було вважати органом законодавчої влади у цілях статті 3 Першого Протоколу ( 995_004 ).

ПРОТОКОЛ N 4 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Стаття 2. СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ ( 995_004 )

1. Кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

4. Права, викладені в пункті 1, у певних районах можуть також підлягати обмеженням, які запроваджуються згідно з законом і виправдовуються в демократичному суспільстві суспільними інтересами.

У пункті 1 статті 2 ( 995_004 ) зазначається категорія осіб, які мають право вільно пересуватися і обирати місце проживання - "особа, що законно перебуває на території будь-якої держави". Тобто основною умовою дії пункту 1 статті 2 є законність перебування особи на території держави, що регулюється національним законодавством. Якщо національним законодавством країни і в установленому ним порядку особі було заборонено залишатися на її території чи в'їжджати на певну територію, ця заборона не буде порушенням пункту 1 статті 2 Протоколу N 4 ( 995_004 ) (Piermont v France judgment of 27 April 1995, Series A, No. 314).

Свобода пересування може обмежуватися законодавством країни за умов, викладених у пункті 3 ( 995_004 ), у разі, якщо вони не мають дискримінаційного характеру (Gillow v the United Kingdom judgment of 24 November 1986, Series A, No. 109).

Комісія зазначила, що якщо особа, звільнена відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), підпадає під положення, які обмежують свободу її пересування, це втручання може розглядатися як необхідне для запобігання вчиненню злочину (Schmid v Austria N 10670/83, Decision of 9 July 1985, 44 DR 195 (1985) і не тягне за собою порушення статті 2 Протоколу N 4 ( 995_004 ).

Комісія встановила, що держава вправі встановлювати умови "законності" перебування іноземця на її території, у зв'язку з чим перебування є "законним" до того часу, поки особа виконує ці умови (Paramanathan v FRG N 12068/86, 51 DR 237 (1986).

Суд констатував порушення статті 2 Протоколу N 4 ( 995_004 ) у разі встановлення стосовно особи спеціального політичного нагляду, зокрема заборони залишати свій дім та зобов'язання відмічатися в поліції (Raimondo v Italy judgment of 22 February 1994, Series A, No. 281-A).

Вимога звинуваченому чи засудженому залишити паспорт, щоб бути попередньо або умовно звільненим, є втручанням, яке у разі відповідності закону може розцінюватися як необхідне для запобігання злочинам, тобто відповідає пункту 3 статті 2 Протоколу N 4 ( 995_004 ).

Як установила Комісія, свобода виїжджати з країни, закріплена в статті 2 ( 995_004 ), не включає права вивозити все своє майно з цієї країни без обмежень (X v Sweedn N 3916/69, 32 CD 51 (1969).

ПРОТОКОЛ N 7 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Протокол N 7 до Конвенції ( 995_004 ) розширює обсяг прав на справедливий судовий захист і встановлює:

Стаття 1. ПРОЦЕДУРНІ ГАРАНТІЇ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ВИСЛАННЯ ІНОЗЕМЦІВ ( 995_004 )

Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

a) наводити аргументи проти свого вислання;

b) вимагати перегляду-своєї справи;

c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах a, b та c цієї статті, коли таке вислання є необхідним в інтересах громадського порядку або мотивується міркуванням національної безпеки.

На відміну від статті 4 Протоколу N 4 ( 995_004 ), ця стаття стосується швидше індивідуального, а не колективного вислання. Проте у цій статті міститься лише вимога додержання верховенства права, а не загальна заборона вислання.

Стаття 1 ( 995_004 ) стосується лише іноземців, які законно перебувають на території певної держави, і таким чином, не поширюється на осіб, що не є іммігрантами (особи, що перебувають на території держави транзитом, особи, що очікують падання дозволу на проживання).

Стаття 2. ПРАВО НА ОСКАРЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ( 995_004 )

1. Кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначеної міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути здійсненим, регулюється законом.

2. Це право може бути предметом винятків, передбачених законом щодо малозначних злочинів, або у справах, у яких судом першої інстанції, що притяг до відповідальності відповідну особу, був найвищий суд або в яких відповідна особа була засуджена після апеляції на виправдувальний вирок.

Стаття 2 Протоколу N 7 ( 995_004 ) доповнює положення статті 6. Проте стаття 6 тлумачиться як така, що не накладає на державу зобов'язання утворити апеляційну інстанцію в своїй судовій системі, а лише гарантує права особи при розгляді справи в такій інстанції, якщо вона передбачена національним законодавством (Delcourt v. Belgium judgment of 17 January 1970, Series A. no. 11). Стаття 2 Протоколу N 7 ( 995_004 ) нині вже передбачає, запровадження апеляції для перегляду вироків у кримінальних справах, проте залишає для держави певну межу власної оцінки.

Стаття 3. ВІДШКОДУВАННЯ ЗА СУДОВУ ПОМИЛКУ ( 995_004 )

Якщо особа була остаточним рішенням визнана винною у вчиненні кримінального злочину і якщо винесений їй вирок був потім скасований або вона була помилувана на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечне доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена повністю або частково з вини цієї особи.

Стаття 4. ПРАВО НЕ БУТИ ПРИТЯГНУТИМ ДО СУДУ АБО ПОКАРАНИМ ДВІЧІ ( 995_004 )

1. Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають перегляду судового рішення згідно з законом і кримінально-процесуальним правом відповідної держави за новими нововиявленими обставинами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати процесу.

Основними принципами "справедливості", важливими для розуміння механізму дії статей 6 і 13 та Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ), є:

принцип рівності засобів (змагальності), який передбачає, що кожна сторона повинна мати рівні можливості під час викладення справи і жодна сторона не має ніяких додаткових переваг над опонентом. Це означає, зокрема, що сторони мають бути однаково репрезентовані з усіх питань справи, можуть спростовувати аргументи іншої сторони, протягом судового засідання бути заслуханими, обвинувачений у кримінальній справі повинен бути присутнім та мати право брати участь у будь-якій процесуальній дії;

принцип незалежності та неупередженості суду передбачає, що суд повинен бути створений виключно на підставі закону, а його склад незалежним та неупередженим і ніщо не має давати підстав для сумніву у його об'єктивності при розгляді справи;

принцип розумного строку встановлює стандарти, протягом якого має відбутися судовий розгляд. Позиція Європейського суду зводиться до того, щоб зволікання судового розгляду суттєво не впливало на становище по справі. При вирішенні кримінальних справ відлік розумного строку розпочинається з моменту "офіційного повідомлення, що передається особі компетентним судовим органом з висунутим обвинуваченням";

принцип публічності судового розгляду вимагає прилюдного оголошення рішення суду за будь-яких обставин, незважаючи на те, що з мотивів збереження моральних засад, громадського порядку, національної безпеки або забезпечення конфіденційності приватного життя справа слухається у судовому засіданні.

Суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції ( 995_004 ) і практикою застосування своїх попередніх рішень. Рішення Суду є обов'язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно з Судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи.

ПРОТОКОЛ N 7 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Стаття 5. РІВНІСТЬ ЧОЛОВІКА ТА ЖІНКИ ( 995_004 )

Чоловік і жінка, що перебувають у шлюбі, мають рівні громадянські права і обов'язки у стосунках між собою і у відносинах з їхніми дітьми, щодо одруження, перебування в шлюбі і його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, які необхідні в інтересах дітей.

Відповідно до положень цієї статті рівність повинна забезпечуватися виключно у стосунках між самим подружжям, що стосується їх особистості, їх майна та в їх стосунках зі своїми дітьми. Тому передбачені права та обов'язки мають приватноправовий характер і не стосуються інших галузей права, зокрема таких, як адміністративне, податкове, соціальне або трудове право.

Оскільки ця стаття забезпечує рівноправність членів подружжя, особи, що не перебувають у шлюбі, не підпадають під сферу її захисту. Крім того, вона не застосовується до умов, що визначають правоздатність осіб для укладення шлюбу, передбачених національним законодавством. Слова "щодо одруження" стосуються правових наслідків укладення шлюбу.

Той факт, що члени подружжя "мають рівні права і обов'язки" у стосунках з дітьми, не перешкоджає державам застосовувати заходи, необхідні для забезпечення інтересів дітей. Тут доречно зазначити, що рівноправність членів подружжя вже забезпечено Конвенцією ( 995_004 ), зокрема статтею 8 у сукупності із статтею 14. У цьому ж випадку Європейський суд та Комісія підкреслюють необхідність брати до уваги інтереси дітей. Що стосується статті 14, то у справі про використання мов у Бельгії Суд постановив норму, відповідно до якої будь-яка відмінність у ставленні є порушенням зазначеної статті, "якщо така відмінність не має об'єктивного та розумного обгрунтування". Стаття 5 Протоколу N 7 ( 995_004 ) закріплює принцип, відповідно до якого будь-який відхід від норми рівності членів подружжя завжди не може бути ні об'єктивним, ні розумним.

Цю статтю не слід розуміти таким чином, що вона перешкоджає національним органам враховувати всі необхідні фактори при винесенні рішень, що стосуються поділу майна при розірванні шлюбу. Слова ж "його розірвання" не означають ніякого обов'язку держави забезпечувати розірвання шлюбу.

"Збірник нормативно-правових актів та методичних рекомендацій",
"Видавничий дім", Київ, 2001.