ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

Л И С Т

N 01-8/104 від 23.03.98
    м.Київ

vd980323 vn01-8/104
 

Про Закон України "Про лізинг"

( Із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого арбітражного суду N 01-8/520 ( v_520800-99 ) від 03.11.99 Листом Вищого господарського суду N 01-8/1042 ( v1042600-01 ) від 02.10.2001 )

У зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону "Про лізинг" від 16 грудня 1997 року N 723/97-ВР (далі - Закон) Вищий арбітражний суд України вважає за необхідне звернути увагу арбітражних судів на зміст окремих норм цього Закону.

Відповідно до статті 1 Закону лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Згідно зі статтею 2 Закону об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Зазначене майно, яке є в державній власності, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідні органи визначені, зокрема, Декретом Кабінетом Міністрів України від 15.12.92 N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності".

Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, зазначені у статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" ( 2269-12 ), крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

За змістом пункту 2 статті 1 Закону лізинг може здійснюватись тільки на підставі договору лізингу. Такий договір укладається між суб'єктами лізингу, перелік яких визначений у статті 3 Закону, у формі багатосторонньої угоди - за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу, або двосторонньої - між лізингодавцем і лізингоодержувачем (пункт 1 статті 6 Закону). Згідно з пунктом 2 цієї статті Закону договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Недодержання такої форми не тягне за собою визнання договору лізингу недійсним (стаття 46 Цивільного кодексу України). У разі виникнення спору, пов'язаного з виконанням договору лізингу, арбітражний суд з урахуванням вимог статті 153 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону, що містить перелік істотних умов договору лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди з усіх цих умов.

За змістом пункту 2 статті 9 у разі невиконання лізингодавцем обов'язків щодо передачі об'єкту лізингу лізингоодержувачу останній вправі звернутися з позовом про спонукання лізингодавця передати зазначений об'єкт та відшкодування завданих затримкою передачі збитків або про розірвання договору та відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору.

З іншого боку, у разі неповернення лізингодавцю об'єкта лізингу у строки і на умовах, визначених договором лізингу, лізингодавець вправі звернутися до лізингоодержувача з позовом про витребування зазначеного об'єкта та відшкодування збитків, завданих затримкою передачі, відповідно до умов договору та законодавства України (пункт 4 статті 9 Закону). Відшкодування збитків має здійснюватись на загальних підставах відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з пунктом 1 статті 10 Закону об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника.

Право на збереження чинності договору лізингу належить лізингоодержувачу незалежно від підстави переходу майна від одного власника до іншого. Під "іншою особою", про яку йдеться у згаданій нормі, слід розуміти будь-якого набувача об'єкту лізингу. Разом з тим лізингоодержувач не може скористатися правом на збереження чинності договору у разі переходу об'єкту лізингу до іншої особи без правонаступництва, наприклад, при конфіскації, оскільки в таких випадках до нового власника не переходять права й обов'язки колишнього власника майна.

Право користування об'єктом лізингу належить лізингоодержувачу тільки на умовах, визначених договором лізингу (пункт 3 статті 10 Закону). Користування об'єктом лізингу з порушенням цих умов є підставою для звернення лізингодавця з вимогою про розірвання договору на підставі пункту 2 статті 17 Закону.

Пунктом 4 статті 10 Закону встановлено, що у разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. У вирішенні питання про правомірність віднесення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід керуватися вимогами статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ). ( Абзац дванадцятий із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого господарського суду N 01-8/1042 ( v1042600-01 ) від 02.10.2001 )

Статті 11 і 12 Закону визначають права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача.

Зокрема, підпункт 3 пункту 1 статті 11 і підпункт 2 пункту 1 статті 12 Закону встановлюють право лізингодавця і лізингоодержувача вимагати відшкодування збитків, завданих внаслідок дій або бездіяльності контрагента за договором при виконанні умов лізингу. Відшкодування збитків повинне здійснюватись на підставі і в розмірах, визначених статтею 203 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). Сторонами може бути погоджено додаткові умови щодо майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання договору лізингу, і такі умови, що не суперечать чинному законодавству, повинні застосовуватись арбітражним судом у вирішенні спорів.

Після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт лізингу не було викуплено лізингоодержувачем або строк використання об'єкту не продовжено, він підлягає поверненню лізингодавцю (підпункт 5 пункту 2 статті 11, підпункт 5 пункту 2 статті 12 Закону). У разі неповернення об'єкту лізингу лізингодавець вправі звернутися з позовом про його витребування у лізингоодержувача. Повернення об'єкту лізингу може бути здійснено також у безспірному порядку на підставі відповідного виконавчого напису нотаріуса (стаття 87 Закону України "Про нотаріат" ( 3425-12 ); пункт 8 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 ( 1172-99-п ). Слід мати на увазі, що відповідно до статті 88 Закону України "Про нотаріат" нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Отже якщо між сторонами договору лізингу існує спір, пов'язаний із поверненням об'єкту лізингу, справа з відповідного спору підвідомча арбітражному суду на загальних підставах. ( Абзац п'ятнадцятий із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого арбітражного суду N 01-8/520 ( v_520800-99 ) від 03.11.99 )

Стаття 16 Закону містить вимоги щодо внесення лізингових платежів і встановлює обов'язок лізингоодержувача щодо їх своєчасної сплати. Розмір, склад та графік сплати лізингових платежів є однією з істотних умов договору лізингу (пункт 1 статті 7 Закону). У зв'язку з наведеним необхідно враховувати, що підпунктом 2 пункту 1 статті 11 Закону передбачене право лізингодавця вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків. Цьому праву лізингодавця відповідає передбачений підпунктом 3 пункту 2 статті 12 Закону обов'язок лізингоодержувача повернути лізингодавцю на його вимогу об'єкт лізингу у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків. Таке повернення відповідно до пункту 5 статті 9 Закону здійснюється у безспірному порядку згідно з виконавчим написом, учиненим у державній нотаріальній конторі. Витребування майна від боржника здійснюється у порядку, визначеному главою 14 Закону України "Про нотаріат" ( 3425-12 ) і главою 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.94 N 18/5 ( z0152-94 ). Водночас лізингодавець не позбавлений права на витребування об'єкту лізингу у судовому порядку. ( Абзац шістнадцятий із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого господарського суду N 01-8/1042 ( v1042600-01 ) від 02.10.2001 )

Відповідно до пункту 2 статті 17 Закону у разі порушення умов договору лізингу суб'єкти мають право вимагати розірвання договору у встановленому законодавством України порядку. Зазначена норма може застосовуватись незалежно від того, чи містить договір лізингу умови його дострокового розірвання, як це зазначено у пункті 1 статті 7 Закону. Підставою для звернення з вимогою про розірвання договору може бути, за змістом згаданої норми, порушення будь-якої з його умов, зокрема тих, що стосуються прав та обов'язків сторін договору.

Закон містить також вимоги щодо обов'язкової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір майнового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії. Згідно з пунктом 1 статті 21 Закону відповідні договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними. У вирішенні пов'язаних з цим спорів слід застосувати як підставу визнання договору недійсним саме зазначену норму Закону; що ж до наслідків визнання договору недійсним, то вони визначаються відповідно до частини другої статті 48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).