ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

Р О З'Я С Н Е Н Н Я

N 02-5/706 від 06.10.94
     м.Київ

vd941006 vn02-5/706
                                         Арбітражним судам України

{ Роз'яснення втратило чинність на підставі Постанови Вищого господарського суду

N 1 ( va001600-14 ) від 24.11.2014 }

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів

( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями Вищого Арбітражного Суду N 02-5/220 ( v_220800-95 ) від 30.03.95 N 02-5/165 ( v_165800-97 ) від 14.05.97 N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97 N 02-5/467 ( v_467800-01 ) від 18.04.2001 Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

( У тексті роз'яснення, крім вступної частини, слова "арбітражний" і "арбітражні" в усіх відмінках замінено відповідно словами "господарський" і "господарські" у відповідних відмінках згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

( Абзац перший вступної частини виключено на підставі Рекомендацій Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

З метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення. ( Абзац другий вступної частини із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

1. Відповідно до статті 42 Закону України "Про Національний банк України" ( 679-14 ) до функцій Національного банку України віднесено надання кредитів лише комерційним банкам. Що ж до видачі кредитів підприємствам, установам і організаціям, то ця функція віднесена до компетенції комерційних банків. ( Абзац перший пункту 1 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

До компетенції комерційних банків також віднесено надання кредитів резидентам в іноземній валюті за індивідуальною ліцензією Національного банку України (пункт 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Термін і суми таких кредитів мають обмеження, встановлені Національним банком України. Перевищення хоча б одного із обмежень відносно термінів і сум валютного кредиту вимагає індивідуального дозволу Національного банку України.

Стаття 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону. ( Абзац третій пункту 1 в редакції Рекомендацій Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

Згідно з частиною третьою названої статті операції, визначені пунктами 1 - 3 частини першої цієї статті (у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик), належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають здійснювати операції, визначені пунктами 2 - 3 частини першої цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України. Отже договори кредитування, укладені між підприємствами та організаціями з порушенням зазначених законодавчих приписів, визнаються господарськими судами недійсними згідно з чинним законодавством. ( Пункт 1 доповнено абзацом згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

2. Згідно зі статтями 47, 49 і частиною першою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційні банки здійснюють кредитне обслуговування позичальників на договірних умовах. Спори, що виникають при укладанні кредитного договору, підвідомчі господарським судам, на загальних підставах. ( Абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Згідно з Законом "Про банки і банківську діяльність" кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку. ( Абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду України N 02-5/220 ( v_220800-95 ) від 30.03.95 )

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то у таких випадках слід керуватись статтею 63 Цивільного кодексу України.

3. Чинне законодавство, зокрема Глава 33 Цивільного кодексу України та Закон України "Про банки і банківську діяльність", не передбачає вимоги щодо форми і змісту кредитного договору. З цього питання необхідно виходити з загальних правил, встановлених статтями 44, 153 та 154 Цивільного кодексу України. Оскільки усні угоди є такими, що виконуються під час їх укладання (стаття 43 Цивільного кодексу України), а виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається з моментом його укладання, то кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі.

Відповідно до статті 154 Цивільного кодексу України цей договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

4. Вирішуючи спори, пов'язані з умовою договору щодо процентної ставки за наданий кредит, слід виходити з такого.

Відповідно до частини восьмої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 872-12 ) комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки по своїх операціях. Порядок встановлення цих ставок передбачений пунктом 16 Положення "Про кредитування", затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 року N 299 ( v0299500-95 ) (з подальшими змінами і доповненнями). ( Абзац другий пункту 4 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002, із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

Отже розмір процентної ставки за кредит, а так само порядок її сплати встановлюються банком і визначаються у кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які існують на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки Національного банку України та інших обставин.

Одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 162 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). Щодо кредитного договору чинне законодавство не містить винятків з цього загального правила. Таким чином внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватись, у тому числі й у випадку зміни облікової ставки Національним банком України, лише у порядку, передбаченому статтею 11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).

Якщо сторони не досягли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі в разі його зміни Національним банком України.

( Пункт 4 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду України N 02-5/165 ( v_165800-97 ) від 14.05.97 )

5. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати процентної ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

При вирішенні спорів, пов'язаних з відповідальністю поручителя або гаранта перед банком, що надав кредит позичальнику, слід мати на увазі таке:

5.1. Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (стаття 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у частині другій статті 154 Цивільного кодексу України. ( Абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) - гаранту про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банка і гаранта не встановлені.

5.2. Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими статтями 174 та 175 Цивільного кодексу України.

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже гарант несе субсідіарну відповідальність, і тому банк має право вимагати від гаранта сплати основної заборгованості позичальника та сум процентної ставки за наданий кредит тільки у випадку відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

( Підпункт 5.2 із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )

5.3. Згідно зі статтею 194 Цивільного кодексу України порука або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зокрема, виконання зобов'язання позичальником (стаття 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений господарським судом.

У випадку, коли в кредитному договорі строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений, або визначений моментом вимоги банку, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (частина друга статті 194 Цивільного кодексу України). ( Абзац третій підпункту 5.3 пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

5.4.Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору відсутні посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи. ( Роз'яснення доповнено пунктом 5.4 згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду України N 02-5/220 ( v_220800-95 ) від 30.03.95 )

6. При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та процентної ставки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

6.1. Відповідно до статті 370 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), частини третьої статті 3 та статті 16 Закону України "Про страхування" ( 85/96-ВР ), укладаючи договір страхування, страхувальник має право за згодою застрахованої особи передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. При відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та процентів, навіть й у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність в договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку. ( Підпункт 6.1 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97, Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

6.2. Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у статті 26 Закону України "Про страхування" ( 85/96-ВР ). Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України. ( Підпункт 6.2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97, Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

6.3. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про страхування" ( 85/96-ВР ) факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог статті 44 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) та статті 16 Закону України "Про страхування", і отже, в господарського суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який посвідчує договір. ( Абзац перший підпункту 6.3 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97 )

Договір страхування, як передбачено частиною третьою цієї ж статті Закону України "Про страхування", набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі статтею 6 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно. ( Абзац другий підпункту 6.3 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97 )

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинні прийматися до уваги.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального Кодексу України ( 1798-12 ) позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми з страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

( Підпункт 6.3 пункту 6 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

6.4. Страховик має відповідати за договором страхування тільки у випадку відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину господарський суд з'ясовує при вирішенні спору.

7. Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Процентна ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та процентної ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" ( 543/96-ВР ), за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені. ( Абзац перший пункту 7 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 ( v_445800-97 ) від 18.11.97 )

Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого.

Відповідно до частини другої статті 192 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичальником, у господарського суду нема правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки проценти за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих процентів застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності. ( Абзац третій пункту 7 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

8. Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (стаття 178 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) та стаття 3 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ).

8.1. Відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу" в редакції Закону України від 25 лютого 1994 року "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про заставу" ( 4035-12 ) державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Стаття 4 Закону "Про заставу" містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

8.2. Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому ж договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'язання боржника заставою. Однак при цьому слід мати на увазі, що у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13, 14 Закону України "Про заставу", стаття 48 Цивільного кодексу України). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально посвідчений. У протилежному випадку умови договору щодо застави слід визнавати недійсними. ( Підпункт 8.2 пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/467 ( v_467800-01 ) від 18.04.2001 )

8.3. Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи проценти за наданий кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у випадках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку по утриманню цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (стаття 19 Закону "Про заставу").

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється банком відповідно до статті 20 цього Закону, а щодо майна селянського (фермерського) господарства - відповідно до пункту 4 статті 25 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" ( 2009-12 ).

8.4. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відповідно до статті 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

Згідно зі статтею 20 Закону "Про заставу" при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

( Пункт 9 виключено на підставі Роз'яснення Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

9. У разі виявлення у діяльності працівників банку або позичальників кредитів порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку, господарському суду необхідно надсилати про ці факти повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури (частина четверта статті 90 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ). ( Пункт 9 із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду N 04-5/1429 ( v1429600-03 ) від 18.11.2003 )