- ПРОЦЕДУРА
- ФАКТИ
- I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
- IІ. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
- ПРАВО
- І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
- II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
- III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
- IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
- V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
- VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
- ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Увійдіть, щоб зручно організувати та зберігати закони і судові рішення. Це безкоштовно.
Приєднуйтесь.
Зберігайте закони у приватних списках для швидкого доступу. Діліться публічними списками з іншими.
Справа «Буглов проти України»
(Заява № 28825/02)
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Буглов проти України»
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
|
Марк Віллігер (<...>), Голова,
після обговорення за зачиненими дверима 17 червня 2014 року
|
1. Справу було розпочато за заявою (№ 28825/02), яку 10 липня 2001 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України, п. Олександр Сергійович Буглов.
2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляла пані І.А. Бойкова - юрист, що практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на той час - п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.
3. Заявник стверджував, зокрема, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що умови тримання його під вартою були неналежними, тривалість його досудового тримання під вартою - надмірною, а адміністрація установи виконання покарань втручалася у його листування.
4. 15 березня 2005 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. 25 жовтня 2012 року Голова секції вирішив згідно з підпунктом «с» пункту 2 правила 54 Регламенту Суду, що сторонам слід запропонувати надати додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяви.
6. Заявник народився у 1968 році та наразі відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
А. Кримінальне провадження щодо заявника
7. 22 жовтня 1999 року прокуратура Куйбишевського району м. Донецька порушила кримінальну справу за фактом серії вбивств, що супроводжувалися грабежами. У невизначену дату заявник та пан Л. були визначені як особи, які могли бути причетними до вчинення цих злочинів, і їх оголошено у розшук. Міліцією також було видано відповідне орієнтування, в якому заявника описано як небезпечного злочинця. За твердженнями заявника, у листопаді 1999 року його фото було показано по телебаченню як фото раніше судимої особи, яку розшукує міліція у зв’язку з численними розбійними нападами.
8. 31 січня 2000 року заявника та пана Л. було затримано.
9. 1 лютого 2000 року заявника було допитано як підозрюваного, та він відмовився надавати покази. За твердженнями Уряду, заявнику було роз’яснено його процесуальні права.
10. 4 лютого 2000 року слідчим прокуратури Київського району м. Донецька заявникові було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту за підозрою у вчиненні низки тяжких злочинів.
11. 9 лютого 2000 року заявника допитали як обвинуваченого, та він відмовився давати покази. За твердженнями Уряду, заявнику було роз’яснено його процесуальні права. За словами заявника, працівник міліції склав від його імені письмову явку з повинною, але він відмовився її підписувати.
12. Під час допитів 4, 5, 7, 17 та 23 лютого, а також 15 березня 2000 року пан Л. зізнався у причетності до восьми вбивств, у вчиненні яких він підозрювався. Він також вказав певні місця біля заміського будинку заявника, де було сховано тіла кількох жертв та знаряддя вбивств. Пан Л. стверджував, що заявник брав участь у вчиненні цих злочинів, зокрема, що п’ять з восьми жертв були вбиті ним.
13. 14 лютого 2000 року пана К. було допущено до участі у справі в якості захисника заявника. Того ж дня заявника допитано у присутності захисника. Починаючи з цієї дати, усі важливі процесуальні дії проводилися у присутності захисника заявника.
14. 18 лютого 2000 року слідчий у справі заявника провів очну ставку між паном Л. та заявником у присутності їхніх захисників. Під час цієї очної ставки заявнику та його захиснику було надано можливість ставити питання пану Л., який повторив свої попередні покази щодо заявника.
15. 23 березня 2000 року прокурором Донецької області було продовжено досудове тримання заявника під вартою до 1 червня 2000 року з огляду на серйозність обвинувачень та потребу у зборі додаткових доказів.
16. 29 травня 2000 року слідчий оголосив про закінчення досудового слідства. Починаючи з цієї дати і до 26 жовтня 2000 року заявник та його захисник мали доступ до матеріалів справи.
17. 27 жовтня 2000 року прокурор Донецької області направив обвинувальний висновок з матеріалами справи на розгляд до Донецького обласного суду.
18. 6 грудня 2000 року прокурор Донецької області витребував матеріали справи з Донецького обласного суду та постановив відновити досудове слідство.
19. 8 грудня 2000 року прокурор Донецької області продовжив досудове тримання заявника під вартою на максимально дозволений строк до п’яти місяців з огляду на серйозність висунутих заявникові обвинувачень та необхідність проведення додаткових слідчих дій.
20. 28 грудня 2000 року додаткове розслідування було закінчено і заявник та його захисник отримали доступ до матеріалів справи.
21. 15 березня 2001 року новий обвинувальний висновок та матеріали справи були направлені до Донецького обласного суду.
22. 23 березня 2001 року у Донецькому обласному суді було проведено попереднє судове засідання. Суд розпочав розгляд справи щодо заявника та пана Л. за обвинуваченнями в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, бандитизмі, розбої та умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу тілесних ушкоджень.
23. У листі виконуючого обов’язки Голови Донецького обласного суду від 21 травня 2001 року, адресованому заявникові, зазначалося, що від початку провадження він подав понад тридцять заяв, включаючи кілька клопотань про звільнення з-під варти, і усі вони додавалися до матеріалів його справи.
24. Під час судового засідання заявник, інтереси якого представляв захисник, стверджував, що 18 жовтня 1999 року - у день, коли було вчинено одне з убивств, що розслідувалось, - він перебував у Києві, а отже, не міг брати участь у вчиненні злочину. Заявник клопотав в суді про отримання пояснення державної автомобільної інспекції, працівники якої зупиняли його машину у цей день неподалік Києва.
25. Суд першої інстанції заслухав свідчення пана П., який підтвердив, що у зазначену дату він та заявник виїжджали до Києва. Проте суд відхилив ці свідчення через значні розбіжності між свідченнями пана П. та заявника щодо стверджуваної подорожі. Більше того, Управління державної автомобільної інспекції Київської області повідомило суд, що не має жодних наявних записів, які б свідчили про зупинку автомобіля заявника того дня.
26. Донецький обласний суд також відхилив клопотання захисника заявника щодо виклику до суду свідків, які, як стверджувалося, могли підтвердити жорстоке поводження працівників міліції із заявником, визнавши такі докази неналежними.
27. 16 грудня 2002 року апеляційний суд Донецької області (Донецький обласний суд перейменовано 29 червня 2001 року, далі - апеляційний суд), засідаючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Визнання заявника винним за кількома епізодами вбивства та розбою в основному ґрунтувалося на свідченнях пана Л., наданих під час досудового слідства. Під час власне судового розгляду пан Л. стверджував, що надав ці свідчення під примусом. Суд не виявив жодних ознак неправомірного тиску на пана Л. Поняті, які були присутні, коли пан Л. показував міліції місця, де було сховано тіла та знаряддя вбивства, стверджували, що він робив це без жодного примусу. Більше того, його свідчення, надані під час досудового слідства, вважалися послідовними та такими, що відповідають висновкам судово-медичних експертиз щодо ушкоджень та причин смерті жертв.
28. Заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, зокрема, що його право на захист було порушено, тому що суд першої інстанції відхилив кілька клопотань, поданих його захисником. Він також скаржився на жорстоке поводження з ним працівників міліції під час безуспішних намагань примусити його дати визнавальні покази.
29. 29 травня 2003 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, а вирок від 16 грудня 2002 року - без змін. Суд зазначив, серед іншого, що права заявника на захист не були порушені, а його твердження щодо жорстокого поводження належним чином розглянуто та визнано безпідставними.
В. Стверджуване жорстоке поводження
30. О 23 год. 31 січня 2000 року заявника та пана Л. було затримано працівниками міліції, які впізнали їх як осіб, що перебувають у розшуку. Заявник та пан Л. спробували втекти і під час їхнього затримання чинили опір працівникам міліції. Після цього заявника та пана Л. було доправлено до Куйбишевського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Донецьку (далі - відділ міліції). За твердженнями заявника, працівники міліції його катували.
31. 1 лютого 2000 року під час його допиту слідчим заявник поскаржився на жорстоке поводження кількох працівників міліції. Слідчий призначив судово-медичну експертизу. У висновку судово-медичної експертизи, складеному того ж дня, зазначалося, що у заявника були численні синці та садна на голові, обличчі, губах, лівому вусі, зап’ястках, грудях та правому стегні. Ці ушкодження могли бути завдані у проміжок часу, вказаний заявником.
32. 4 лютого 2000 року заявнику викликали швидку допомогу. За його словами, причиною цього була тяжкість ушкоджень, яких він зазнав внаслідок жорстокого поводження. Уряд стверджував, що швидку допомогу викликали для лікування ушкодження шиї заявника, яке він завдав собі сам.
33. Того ж дня заявника доправили до лікарні, де йому було надано медичну допомогу щодо ушкодження його шиї. Під час перебування у лікарні заявник розбив головою скляну шафу, чим спричинив травму носа.
34. Після виписки з лікарні 4 лютого 2000 року заявника було доправлено до Донецького міського ізолятора тимчасового утримання (далі - Донецький ІТУ). За твердженнями заявника, жорстоке поводження з ним продовжувалося і там. 15 лютого 2000 року слідчий призначив ще одну судово-медичну експертизу заявника. В акті від 18 лютого 2000 року судово-медичний експерт зафіксував синці на повіках заявника, у правій підключичній області, на животі, нижній частині живота, обох ліктях, обох гомілках та обох передпліччях. Експерт також зафіксував рани на шиї та носі заявника. Експерт, зважаючи на скаргу заявника про побиття працівниками міліції, встановив, що ці ушкодження могли бути завдані у період часу та за обставин, вказаних заявником.
35. 22 травня 2000 року прокурор прокуратури Донецької області (далі - обласна прокуратура), допитавши заявника та відповідних працівників міліції, виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо останніх за відсутністю в їх діях складу злочину. За клопотанням заявника цю постанову було скасовано заступником прокурора Донецької області.
36. 5 жовтня 2000 року після додаткової перевірки заступник прокурора виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю складу злочину. Цю постанову була пізніше скасовано органами прокуратури.
37. Додаткова судово-медична експертиза ушкоджень заявника від 22 грудня 2000 року підтвердила висновки експертизи від 18 лютого 2000 року. Експерт зазначив, що не можна цілком виключати, що ушкодження заявника з’явилися за описаних ним обставин. У той же час малоймовірним було виникнення ушкоджень за обставин, описаних працівниками міліції, які затримали заявника.
38. 1 березня 2001 року слідчий обласної прокуратури знову виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за твердженнями заявника про жорстоке поводження, обґрунтувавши таке рішення тими ж підставами, про які було зазначено у попередніх постановах з цього питання.
С. Умови тримання заявника під вартою
1. Тримання у камері відділення міліції та ІТУ
39. Після затримання заявника 31 січня 2000 року його було поміщено до камери у відділенні міліції, де він перебував до 4 лютого 2000 року. Цього дня його перевели до Донецького ІТУ, і він перебував там до 12 квітня 2000 року. За твердженнями заявника, умови тримання його під вартою в обох місцях були незадовільними.
40. 12 квітня 2000 року заявника було переведено до слідчого ізолятора № 5 м. Донецька (далі - Донецький СІЗО).
41. За твердженнями заявника, які він намагався підтвердити низкою наданих Суду фотографій, він перебував у маленькій, брудній та переповненій камері, в якій разом з ним у різний час перебувало сім чи вісім інших осіб. Унітаз у кутку камери було відділено від умивальника, але не від житлового простору. Перегородка знаходилась за півметра від підлоги та була заввишки близько одного метра. Таким чином, осіб, які користувалися туалетом, було повністю видно як співкамерникам, так і охоронцям, які могли спостерігати за особами у камері крізь оглядовий отвір у дверях.
42. Уряд стверджував, що під час тримання у Донецькому СІЗО заявник знаходився у камері № 474 з 5-6 іншими особами. Камера має площу 15,73 кв. м. Уряд стверджував, що камера була оснащена необхідною кількістю ліжок, унітазів, столів та стільців та мала електричне освітлення і вікно, що пропускало денне світло. Камера була оснащена належною системою водопостачання, каналізацією, вентиляцією та опаленням. Загалом, умови тримання заявника під вартою відповідали відповідним санітарно-гігієнічним стандартам. Заявника було забезпечено достатнім харчуванням. Він міг виходити на одногодинні щоденні прогулянки на відкритому повітрі і мав восьмигодинний безперервний сон.
43. Уряд надав фотографії декількох камер, стверджуючи, що знімки були зроблені у Донецькому СІЗО у 2004 році. Уряд стверджував, що він не може прокоментувати фотографії, надані заявником, оскільки на них не було зазначено, коли та де їх було зроблено.
44. Під час тримання під вартою заявник писав листи різним посадовим особам, у яких скаржився на умови свого тримання під вартою. Відповідно до встановленого порядку ці листи надсилалися через адміністрацію установи тримання під вартою, яка відправляла їх адресатам. Кореспонденція заявника підлягала автоматичному перегляду за винятком листів, адресованих прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, які згідно із застосовними правилами перегляду не підлягали.
45. 10 липня 2001 року заявник надіслав свого першого листа до Суду. Секретаріат Суду надіслав заявнику два листа від 4 вересня та 14 листопада 2001 року. Обидва ці листи були передані заявнику після їх перегляду адміністрацією Донецького СІЗО.
46. Заявник неодноразово оскаржував перегляд своєї кореспонденції, зокрема, листування з Судом, адміністрацією установи тримання під вартою. 7 січня 2002 року Державний департамент України з питань виконання покарань (далі - Департамент з питань виконання покарань) залишив його скарги без задоволення. Заявника було повідомлено про те, що хоча стаття 8 Європейської Конвенції захищає його право на конфіденційність листування, відповідно до статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року та внутрішніх правил Департаменту з питань виконання покарань уся кореспонденція особи, яка знаходиться у місцях попереднього ув’язнення, підлягає перегляду. Таким чином, листи з європейських інституцій було переглянуто та зареєстровано перед їх врученням заявнику.
47. 4 квітня 2002 року начальник Донецького СІЗО наклав на заявника стягнення у вигляді поміщення до карцеру строком на десять діб за надсилання листа, в якому він скаржився на умови тримання його під вартою, до центрального апарату Департаменту з питань виконання покарань у Київ в обхід адміністрації СІЗО, у порушення статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Стягнення було застосовано негайно.
48. 17 вересня 2002 року обласна прокуратура відмовила у задоволенні скарги заявника щодо його покарання у зв’язку з її безпідставністю.
Е. Цивільне провадження щодо демонстрації фото заявника по телебаченню
49. У 2001 році заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Донецька з позовом до Донецької державної обласної телерадіокомпанії про спростування недостовірної інформації у зв’язку з трансляцією його фотографії у листопаді 1999 року як фото раніше судимої особи, що перебуває у розшуку через численні розбійні напади (див. пункт 7). Заявник стверджував, що ця інформація була недостовірною та образливою, оскільки, коли фото транслювали по телебаченню, він вже відбув покарання за попередньою судимістю і не обвинувачувався у вчиненні жодного іншого злочину.
50. 26 листопада 2001 року провадження було зупинено до закінчення кримінального провадження щодо заявника. Після ухвалення вироку заявникові провадження було відновлено.
51. 5 листопада 2003 року суд відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з його безпідставністю. Суд встановив, що заявник не надав переконливих доказів того, що події відбувалися саме так, як він про це стверджував, і вирішив, що у будь-якому випадку опублікування фотографій підозрюваних, які переховуються під час слідства, є нормальною практикою правоохоронних органів. Оскільки заявник підозрювався у вчиненні тяжких злочинів, вжиття такого заходу було виправданим.
52. Заявник не оскаржував це рішення.
IІ. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Закон України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року
53. Статтею 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення» передбачено, що за письмовою згодою слідчих органів, в провадженні яких знаходиться справа, особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами, іншими особами та організаціями. За винятком конфіденційного листування, що надсилається без перегляду, усе листування підлягає автоматичній перевірці та цензурі адміністрацією відповідного місця попереднього ув’язнення. На час події конфіденційним вважалося, а отже не підлягало перегляду, лише листування з прокуратурою та уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
54. У будь-якому випадку, якщо така кореспонденція стосується питань, пов’язаних з кримінальним провадженням щодо особи, яка перебуває під вартою, така кореспонденція надсилається відповідному слідчому органу. Листи, що містять інформацію, розголошення якої може перешкоджати кримінальному провадженню, за належністю не надсилаються, а особа, що перебуває під вартою, має бути сповіщена про це.
55. Відповідно до статті 15 Закону за вмотивованою постановою начальника місця попереднього ув’язнення взятих під варту осіб, які злісно порушують вимоги режиму, може бути поміщено до карцеру на строк до десяти діб. Це стягнення може бути застосовано негайно або протягом місяця з часу його накладення.
B. Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених (затверджено наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192)
56. Згідно з пунктом 17 цих Правил до осіб, які тримаються під вартою та порушують вимоги режиму, можуть застосовуватися такі заходи стягнення, як, серед іншого, поміщення до карцеру на строк до десяти діб (до п’яти діб - для неповнолітніх). Вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей, поміщенню до карцеру не підлягають.
57. Пунктом 20 передбачено, що постанова про накладення стягнення у вигляді поміщення до карцеру оголошується покараній особі начальником слідчого ізолятора. Перед поміщенням до карцеру особи обшукуються та перевдягаються в одяг, закріплений за карцером (зазвичай, у СІЗО особи носять звичайний одяг). Особи, поміщені до карцеру, тримаються в ньому окремо від інших осіб. Під час тримання у карцері особам не дозволяється відправляти листи, придбавати продукти харчування, користуватись настільними іграми і палити. Їм не дозволяються побачення з родичами, окрім виняткових обставин. Особи, поміщені до карцеру, забезпечуються індивідуальним спальним місцем та постільними речами лише на ніч.
C. Інше відповідне національне законодавство
58. Інше відповідне національне законодавство щодо скарг за статтями 3 та 5 Конвенції наведено в рішеннях у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, пп. 53-61, ECHR 2005-ІІ (витяги)), та «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пп. 44-45, від 15 травня 2012 року.
D. Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК)
59. У доповіді за результатами візиту КЗК до України у 2000 році, під час якого делегація вивчала умови тримання під вартою осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного ув’язнення у Донецькому СІЗО, зазначено:
«Незадовго до візиту делегації розпочались ремонтні роботи згідно з інструкцією від 6 травня 2000 щодо обладнання камер.».
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
60. Заявник скаржився, що зазнав жорстокого поводження під час тримання його під вартою в міліції. Він також скаржився, що умови його досудового тримання під вартою становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Він посилався на статтю 3 Конвенції, якою передбачається таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
А. Стверджуване жорстоке поводження
61. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки не оскаржив постанов прокуратури до національного суду. З іншого боку, Уряд зазначав, що заяву було подано із запізненням. Якщо ефективного засобу юридичного захисту не існувало, то заявник був зобов’язаний подати скаргу впродовж шести місяців після стверджуваного порушення, тобто у першій половині лютого 2000 року. Якщо заявник тільки згодом усвідомив неефективність засобів юридичного захисту, він мав тоді подати свою скаргу впродовж шести місяців після постанови прокуратури від 22 травня 2000 року про відмову у порушенні кримінальної справи за його твердженнями про жорстоке поводження.
62. Заявник не погодився, вважаючи зазначений засіб юридичного захисту неефективним та зазначаючи, що він звертався зі скаргами до вищестоящих органів прокуратури, які двічі скасовували постанови про відмову у порушенні кримінальної справи.
63. Суд зауважує, що у цій справі заявник кілька разів успішно оскаржував постанови про закриття кримінальної справи, а отже можна сказати, що він вжив на національному рівні достатніх заходів до того, як подати свою скаргу на відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження до Суду. У органів влади було достатньо можливостей вирішити питання щодо стверджуваного жорстокого поводження на національному рівні. Суд вже раніше встановлював у справах щодо України, що порядок подання скарг до вищестоящих прокурорів та до судів не виявився спроможним забезпечити належне відшкодування стосовно скарг на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування (див. вищезазначене рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), п. 97). Отже, скаргу не можна відхиляти на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту. Також заявнику не слід дорікати у пропущенні шестимісячного строку, оскільки можна висунути довід, що він небезпідставно очікував вирішення цих питань в межах кримінального провадження у його справі (там само, п. 99).
64. За цих підстав заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та недотримання вимог стосовно шестимісячного строку подання заяви мають бути відхилені.
65. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
66. Заявник доводив, що він зазнав жорстокого поводження працівників міліції.
67. Уряд стверджував, що судово-медичні експерти кваліфікували тілесні ушкодження заявника як легкі та дійшли висновку, що вони могли бути наслідком законного та обґрунтованого застосування фізичної сили під час затримання заявника у зв’язку з його фізичним опором та погрозами. Крім того, національними органами влади було встановлено, що деякі з тілесних ушкоджень заявник завдав собі сам. Уряд зазначив, що судово-медичну експертизу заявника було призначено для того, щоб зафіксувати його тілесні ушкодження, встановити їхній характер, спосіб, в який їх було завдано, та ступінь їх тяжкості. Уряд також стверджував, що експерти не доходили висновку, що тілесні ушкодження заявника є наслідком жорстокого поводження, а просто зазначили, що тілесні ушкодження могли бути завдані за обставин, описаних заявником. Насамкінець Уряд зазначив, що немає доказів жорстокого поводження із заявником працівниками міліції, та навіть якщо припустити, що таке жорстоке поводження мало місце, воно не досягло рівня жорстокості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, з огляду на те, що заявник зазнав тільки легких тілесних ушкоджень, які, як було встановлено, частково виникли внаслідок дій самого заявника, а частково - внаслідок застосування фізичної сили під час його затримання, Отже, Уряд дійшов висновку, що неможливо поза розумним сумнівом встановити факт жорстокого поводження із заявником, а тим більше - встановити, що подібне поводження досягло необхідного рівня жорстокості.
68. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V, та «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 93, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).
69. При оцінці доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 161, Series А № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, чи подібних до них неспростованих презумпцій (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ЄСНR 2000-VII).
70. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявник зазнав численних тілесних ушкоджень. Як випливає з матеріалів справи, під час медичного огляду, проведеного через кілька годин після затримання заявника, у нього були виявлені численні синці, походження яких належним чином не було встановлено. Доводи Уряду щодо незначності тілесних ушкоджень та щодо їхнього виникнення внаслідок законного застосування сили під час затримання заявника спростовуються результатами медичних оглядів, обидва з яких встановили значну кількість тілесних ушкоджень незалежно від кваліфікації цих ушкоджень експертами (див. пункти 31, 34 та 37), а також висновком про малоймовірність їхнього завдання за обставин, описаних працівниками міліції (див. пункт 37). У той же час окрім законного застосування фізичної сили національними органами влади не було надано жодного іншого пояснення, а пропорційність та законність такого застосування сили національними органами влади також, як видається, докладно не розглядалася (див. рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Силенок та «Техносервіс-плюс» проти України» (Sylenok and Tekhnoservis-Plus v. Ukraine), заява № 20988/02, nn. 69-70).
71. За цих обставин та з урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.
72. Уряд вважав, що перед тим, як подати цю заяву до Суду, заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, доступні йому за законодавством України, оскільки він не оскаржив до національних судів умови тримання його під вартою та не подав позов щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди. З іншого боку, як доводив Уряд, скаргу заявника на умови тримання його під вартою до його переведення до СІЗО було подано з порушенням строку. Отже, Уряд пропонував визнати цю частину заяви неприйнятною.
74. Суд нагадує, що у кількох попередніх справах він відхилив подібні аргументи стосовно невичерпання, дійшовши висновку про неефективність засобу юридичного захисту, на який посилався Уряд, на тій підставі, що Уряд не довів, яким чином застосування такого засобу юридичного захисту могло б призвести до покращення умов тримання заявника під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Хохліч проти України» (Khokhlich v. Ukraine), заява № 41707/98, п. 153, від 29 квітня 2003 року, «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 70-71, від 28 березня 2006 року, та «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 50, від 12 жовтня 2006 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. З іншого боку, Суд нагадує, що у справах, в яких певна ситуація є тривалою і з самого початку ясно, що у заявника немає ефективного засобу юридичного захисту, шестимісячний строк починає свій відлік з моменту припинення ситуації (див. рішення від 22 листопада 2005 року у справі «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and Others v. Ukraine), заява № 14183/02, п. 32, та ухвалу щодо прийнятності від 30 березня 2004 року у справі «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01).
75. Суд зауважує, що тримання заявника у камері відділу міліції та у Донецькому ІТУ закінчилося 4 лютого та 12 квітня 2000 року відповідно, тобто більш ніж за шість місяців до дати подання до Суду заяви (10 липня 2001 року). Суд також зазначає, що, як видається, у заявника не було доступу до будь-яких ефективних засобів юридичного захисту стосовно його скарг. У будь-якому разі, у випадку заявника його скарги до обласної прокуратури на тримання його під вартою у камері відділу міліції та у Донецькому ІТУ скоріше стосувалися стверджуваної незаконності вищезазначеного тримання під вартою, а не умов тримання.
76. Відповідно скарги заявника на умови тримання його під вартою у камері відділу міліції та у Донецькому ІТУ були подані з порушенням строку та мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
77. З огляду на доводи сторін Суд також вважає, що скарга на умови тримання заявника у Донецькому СІЗО порушує серйозні питання фактів та права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду по суті. Отже, Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Не встановлено також жодних інших підстав для визнання її неприйнятною.
78. Заявник заявляв, що у СІЗО він перебував у маленькій переповненій камері, в який був тільки один унітаз з низькою перегородкою, яка не надавала можливості усамітнитися.
79. Уряд стверджував, що умови тримання заявника там не були ані образливими, ані такими, що принижують людську гідність.
80. Суд нагадує про загальні принципи, встановлені його практикою за статтею 3 Конвенції стосовно умов тримання під вартою (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), пп. 62-63, з подальшими посиланнями).
81. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник тримався у Донецькому СІЗО більше трьох років та трьох місяців. Площа його камери становила 15,73 кв. м.
82. Сторони не погоджуються щодо деяких фактів. І заявник, і Уряд надали низку фотографій, на яких, як стверджувалося, було зображено приміщення камер, в яких тримався заявник. Уряд пропонував Суду не брати до уваги фотографії, надані заявником, зазначаючи, що невідомо, де і коли їх було зроблено.
83. Суд, тим не менш, зауважує, що фотографії, надані Урядом, також не мають будь-яких позначень, які б дозволили Судові встановити час та місце зйомки.
84. Крім того, на обох серіях фотографій зображено маленькі приміщення, обладнані унітазами, відокремленими від решти приміщення та від розташованих поруч умивальників низькими перегородками. Єдиними явними відмінностями є нещодавно пофарбовані стіни та нові унітази на фотографіях, наданих Урядом. На цих фотографіях також видно акуратно розкладені одяг та особисті речі ув’язнених. На фотографіях, наданих Урядом, також не видно мотузок для сушіння випраної білизни, розтягнутих через камери, які можна побачити на фотографіях, наданих заявником.
85. Суд зазначає, що у доповіді КЗК за результатами візиту до України у вересні 2000 року зазначалося, що незадовго до візиту делегації у Донецькому СІЗО було розпочато ремонт камер. Схожим чином у доповіді Європейської комісії з прав людини щодо її візиту до Івано-Франківського слідчого ізолятора було зазначено, що незадовго до її візиту камери установи було пофарбовано (див. рішення у справах «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine), заява № 38812/97, п. 71, ECHR 2003-V, і «Кузнєцов проти України» (Kuznetsov v. Ukraine), заява № 39042/97, п. 53, від 29 квітня 2003 року).
86. З огляду на те, що заявник спочатку перебував у Донецькому СІЗО у квітні 2000 року, а КЗК зауважив про початок ремонту у ньому незадовго до його візиту у вересні 2000 року, Суд доходить висновку, що серії фотографій, надані сторонами, необов’язково суперечать одна одній або, у будь-якому випадку, не суперечать такою мірою, що не можуть бути використані для встановлення відповідних фактів разом.
87. Хоча сторони не погодилися щодо точної кількості співкамерників у камері заявника, Суд не вважає за необхідне усувати цю розбіжність. Виходячи з припущення на користь Уряду, що жодного разу така кількість не перевищувала семи осіб, Суд зауважує, що на особу у камері заявника припадало не більше ніж 2,25 кв. м. Таким чином, на думку Суду, камера була постійно надмірно переповненою. Такий стан справ сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 97, ECHR 2002-VI, та вищезазначене рішення у справі «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), п. 66).
88. Ситуація ускладнювалась тим фактом, що санвузол у переповненій камері заявника майже не забезпечував усамітнення. Як видно з фотографій, наданих сторонами, перегородка заввишки один метр відокремлювала унітаз у кутку камери від умивальника, але не від її житлової зони. На вході до туалету не було жодної ширми. Таким чином, заявник був змушений користуватися туалетом у присутності та на очах інших співкамерників і знаходитися у камері, коли вони користувалися туалетом.
89. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що умови тримання заявника, зокрема, надмірна переповненість камери і відповідний негативний вплив на самопочуття заявника у поєднанні з тривалістю строку, впродовж якого заявник тримався під вартою у таких умовах, становили таке, що принижує гідність, поводження (див. вищезазначене рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), п. 99).
90. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
91. Заявник скаржився, що його досудове тримання під вартою було надмірно тривалим. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».
92. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки він не оскаржив до компетентного суду постанову прокуратури про взяття під варту. Згідно з твердженнями Уряду, протягом розгляду справи судом першої інстанції заявник також не подавав будь-яких клопотань про звільнення з-під варти.
94. Що стосується можливості оскаржити до суду постанову прокуратури про взяття під варту, необхідно зауважити, що в ухвалі щодо прийнятності від 25 листопада 2003 року у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine, заява № 54825/00) Суд постановив, що цей засіб юридичного захисту є неефективним стосовно скарг за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість досудового тримання під вартою. Уряд не висунув жодного аргументу, здатного переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі.
95. Що стосується неподання заявником до суду першої інстанції клопотання про звільнення з-під варти, Суд зазначає, що згідно з листом виконуючого обов’язки Голови Донецького обласного суду від 21 травня 2001 року (див. пункт 18) до цієї дати, тобто лише впродовж перших двох місяців провадження у суді першої інстанції, заявник вже подав кілька клопотань про звільнення його з-під варти. Отже, Суд відхиляє це заперечення.
96. Суд зазначає, що скарга заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.
97. Заявник вважав, що тривале тримання його під вартою не було виправдане жодними розумними підставами.
98. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою було необхідним, оскільки він підозрювався у вчиненні низки вбивств. На думку Уряду, звільнення його з-під варти могло спричинити порушення громадського порядку. Крім того, попередня судимість заявника доводила, що тримання його під вартою було необхіднім для запобігання вчинення ним подальших злочинів. Насамкінець, тяжкість покарання, яке загрожувало заявникові, та той факт, що один з його спільників на той час знаходився на волі, означали, що існує небезпека втечі заявника.
(a) Строк, що має враховуватися
99. Сторони погодилися, що строк, який має враховуватися, почався 31 січня 2000 року, коли заявника було взято під варту.
100. Що стосується кінця відповідного періоду, то Суд нагадує, що за загальним правилом перебіг строку, що має розглядатися за пунктом 3 статті 5 Конвенції, закінчується в момент ухвалення судом вироку, і, починаючи.з цієї дати, тримання особи під вартою охоплюється дією підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення від 28 березня 1990 року у справі «Б. проти Австрії» (В. v. Austria), п. 36, Series A no. 175). Відповідно досудове тримання заявника під вартою у значенні пункту 3 статті 5 Конвенції закінчилось 16 грудня 2002 року.
101. Отже, період, що має враховуватися, тривав два роки, десять місяців і шістнадцять днів.
(b) Обґрунтованість продовжуваного тримання під вартою
102. Суд нагадує про загальні принципи оцінки розумності строку тримання під вартою (див. рішення у справі«Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, пп. 30-31 і 41-47, ECHR 2006, з подальшими посиланнями).
103. У цій справі питання попереднього ув’язнення заявника розглядалось органами прокуратури різних рівнів 4 лютого, 23 березня і 8 грудня 2000 року, а також Донецьким обласним судом 23 березня 2001 року. У своїх постановах прокурори посилалися на тяжкість злочинів, у вчиненні яких заявник обвинувачувався. У своєму рішенні про продовження строку досудового тримання заявника під вартою Донецький обласний суд послався на правильність застосування слідчими органами цього запобіжного заходу на досудовій стадії. Хоча впродовж судового провадження заявник подав низку клопотань про звільнення з-під варти, немає доказів того, що органи судової влади України ухвалювали ще якісь рішення стосовно законності та обґрунтованості продовжуваного тримання його під вартою.
104. Суд вважає, що підстави, наведені Урядом у його зауваженнях (див. пункт 98), могли б виправдати продовжуване тримання заявника під вартою. Проте ці підстави було вперше наведено під час провадження у Суді. На жодну з них при постановленні рішень про застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строку тримання його під вартою національні органи влади в дійсності не посилались. Отже, Суд не може розглянути їхню доречність та достатність (див., наприклад, рішення від 30 січня 2003 року у справі «Ніколов проти Болгарії» (Nikolov v. Bulgaria), заява № 38884/97, п. 74).
105. Суд доходить висновку, що оскільки національний суд не вказав будь-яких причин для продовження тримання заявника під вартою, Суд не може перевірити, чи було це тримання під вартою обґрунтованим, іншими словами, чи здійснювалось воно на доречних та достатніх підставах відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції.
106. Таким чином, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
107. Заявник стверджував, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим. Зокрема, він скаржився на порушення його права на захист, що за його клопотанням йому не було надано захисника і не викликано до суду певних свідків. Він посилався на пункт 1 та підпункти «b» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд вважає, що цим скаргам відповідають положення пункту 1 і підпунктів «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...».
108. Заявник скаржився, що ненадання йому за його клопотанням захисника порушило його право на захист. Він зазначив, що подав скаргу на порушення його права на захист і що це підтверджувалось ухвалою Верховного Суду України від 29 травня 2003 року, в якій, серед іншого, вказувалося, що заявник скаржився на таке порушення.
109. Уряд вважав, що ця скарга є неприйнятною у зв’язку з тим, що заявник не подав її до національних судів. Уряд зазначив, що недостатньо лише поскаржитись на порушення права на захист: заявник мав деталізувати, в який спосіб його право було порушено. У зв’язку з цим Уряд вказав, що заявник не скаржився на відсутність захисника на початкових етапах слідства ані до суду першої інстанції, ані у своїй касаційній скарзі.
110. Суд не переконаний доводами заявника і робить висновок, що той у своїй касаційній скарзі не вказав на відсутність доступу до захисника на початкових етапах слідства. Дійсно, у своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що його право на захист було порушено, але касаційна скарга насправді стосувалась конкретних скарг (див. пункт 28), та не пов’язаних з цією скаргою, яку заявник вперше подав тільки до Суду. З цього випливає, що ця скарга має бути відхилена за пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту,
111. Згідно з доводами заявника при визнанні його винним та призначенні йому покарання національні суди відмовилися заслухати свідків, які могли б довести його невинуватість. Згідно з твердженнями заявника суди несправедливо не взяли до уваги докази на його користь та надавали надмірної ваги свідченням інших обвинувачених у справі, які вони надали на етапі досудового слідства і від яких пізніше, під час судового провадження, відмовились.
112. Уряд стверджував, що за клопотанням заявника Донецький обласний суд допитав пана П., який підтвердив алібі заявника стосовно одного з вбивств. Суд правомірно відмовив у заслуховуванні показів свідків, які ймовірно могли надавати докази жорстокого поводження із заявником під час тримання його під вартою в міліції. Уряд вважав, що національні суди не порушили правил доказування, а у кримінальному провадженні у справі заявника не було жодної несправедливості.
113. Оскільки гарантії підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, закладеного у вищенаведеному пункті 1 цієї статті, Суд розгляне скаргу на відмову заслухати у суді свідка Л. за двома положеннями, взятими у сукупності (див. рішення від 26 квітня 1991 року у справі «Аш проти Австрії» (Asch v. Austria), Series A no. 203, n. 25).
114. Суд повторює, що допустимість доказів регулюється, перш за все, національним законодавством і, як правило, саме національні судові органи здійснюють оцінку доказів у справі. Завдання конвенційних органів полягав не у вирішенні питання, чи належним чином покази свідків було долучено як доказ у справі, а у встановленні того, наскільки провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, було справедливим (див. вищенаведене рішення у справі «Аш проти Австрії» (Asch v. Austria), с. 10, п. 26).
115. Суд також нагадує, що використання в якості доказів показів, отриманих на стадіях розслідування правоохоронними органами та судового слідства саме по собі не є несумісним з пунктом 1 і підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції за умови, що дотримано право на захист. Як правило, ці права передбачають надання підсудному відповідної і належної можливості викликати та допитувати свідка обвинувачення, як при наданні таким свідкам показів, так і на пізніших стадіях провадження (див. рішення від 15 червня 1992 року у справі «Люді проти Швейцарії» (<…>), п. 49, Series А no. 238).
116. Насамкінець Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не надає обвинуваченому необмежене право на забезпечення явки свідків до суду. Зазвичай національні судові органи вирішують питання про необхідність або доцільність заслуховування певного свідка (див. рішення у справі «С.Н. проти Швеції» (S.N. v. Sweden), заява № 34209/96, п. 44, ECHR 2002-V).
117. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що апеляційний суд у змагальному провадженні, під час якого суд розглянув велику кількість доказів, визнав заявника винним.
118. Суд зауважує, що апеляційний суд обґрунтував обвинувальний вирок заявникові головним чином наданими під час попереднього слідства показами пана Л., який стверджував про вину заявника. Суд першої інстанції не знайшов будь-яких ознак того, що цей доказ отримано під примусом, та постановив, що він узгоджується з іншими доказами в матеріалах справи, зокрема, з актами судово-медичних експертиз щодо тілесних ушкоджень потерпілих та причин їх смерті (див. пункт 22).
119. З огляду на те, що під час очних ставок на стадії досудового слідства та судового розгляду стороні захисту було надано відповідну можливість ставити питання панові Л., Суд не може дійти висновку, що стосовно показів, наданих цією особою, права заявника на захист за статтею 6 Конвенції були недостатньою мірою дотримані або не були дотримані взагалі.
120. Суд також зазначає, що клопотання заявника щодо заслуховування показів свідка, який міг би підтвердити його алібі, було задоволено. Той факт, що суд першої інстанції у своєму вмотивованому рішенні вирішив не враховувати покази пана П. на тій підставі, що вони суперечили показам заявника та іншим наявним доказам, не виявляє будь-яких ознак несправедливості.
121. Що стосується відмови апеляційного суду Донецької області заслухати свідків стверджуваного жорстокого поводження із заявником, Суд вважає, що зазначене рішення не може вважатися необґрунтованим, зокрема, з огляду на той факт, що встановлення вини заявника не ґрунтувалось на його визнавальних показах, і, отже, у суду першої інстанції не було потреби оцінювати достовірність показів цих свідків (див., mutatis mutandis, рішення від 31 жовтня 2013 року у справі «Тарасов проти України» (Tarasov v. Ukraine), заява № 17416/03, п. 105).
122. Відтак, ця частина заяви є очевидно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
123. Заявник скаржився, що перегляд його кореспонденції до Суду та поміщення його до карцеру за надсилання листа без відома адміністрації становили порушення статті 8 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на повагу до ... [своєї ] кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
124. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав.
125. Заявник скаржився, що його кореспонденція до Суду та листи Секретаріату у відповідь переглядалися адміністрацією Донецького СІЗО. Він також скаржився, що поміщення його до карцеру в якості покарання за надсилання листів до вищестоящих органів державної пенітенціарної служби без відома адміністрації СІЗО становило свавільне втручання адміністрації установи у здійснення його права на повагу до його кореспонденції.
126. Уряд погодився з тим, що кореспонденція заявника до Суду переглядалася, що становило втручання у його право на листування. Проте Уряд доводив, що втручання відповідало відповідним положенням Закону України «Про попереднє ув’язнення», переслідувало законну мету запобігання перешкоджанню підозрюваними, які тримались під вартою, здійсненню правосуддя та з огляду на те, що третій учасник банди на час подій перебував на свободі, за конкретних обставин цієї справи було пропорційним. Уряд також стверджував, що застосовне на час подій національне законодавство не перешкодило заявникові писати листи до Суду.
127. Уряд не надав зауважень щодо дисциплінарного стягнення, призначеного заявникові за те, що той надіслав листа без відома адміністрації.
128. У першу чергу Суд зазначає, що сторони погодились з тим, що перегляд кореспонденції або просто листування ув’язнених, адресованих органам у Страсбурзі, який існував на час подій та мав місце у випадку заявника, становив втручання у права, закріплені статтею 8 Конвенції. Таке втручання суперечитиме статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «відповідно до закону», не переслідує одну або більше легітимних цілей, зазначених у пункті 2, і, крім того, не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
129. У цій справі втручання мало під собою законні підстави, а саме статтю 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення», і Суд погоджується, що воно переслідувало законну мету «запобігання заворушенням чи злочинам» (див. рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, п. 83, ECHR 2001-III).
130. Що стосується необхідності втручання, то Суд, з огляду на принципи, які встановлені його попередньою практикою з цього питання (див. рішення від 28 листопада 2006 року у справі «Олекси проти Польщі» (Oleksy v. Poland), заява № 64284/01, пп. 43-45), не вбачає вагомих підстав для перегляду відповідної кореспонденції, конфіденційності якої було важливо дотримуватися (див. рішення від 25 березня 1992 року у справах «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» (Campbell v. the United Kingdom), п. 62, Series A no. 233, та «Валашинас проти Литви» (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 129, ECHR 2001-VIII). Зокрема, Суд не уявляє собі, яким чином потреба запобігти перешкоджанню заявником здійсненню правосуддя і той факт, що третій учасник банди все ще перебував на свободі, можуть виправдати перегляд кореспонденції заявника до Суду (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), п. 84). Відтак, це втручання не було необхідним у демократичному суспільстві у розумінні пункту 3 статті 8 Конвенції.
131. Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.
(b) Стягнення за надсилання листа у спосіб без відому адміністрації СІЗО
132. Суд зауважує, що 4 квітня 2002 року до заявника було застосовано стягнення у вигляді десятиденного тримання у карцері за надсилання до вищестоящих органів державної пенітенціарної служби письмової скарги на умови тримання його під вартою, в обхід існуючого в СІЗО порядку надсилання листів, у порушення статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення».
133. Суд доходить висновку, що це стягнення становило втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції. Хоча покарання прямо не впливало на надсилання та доставку цього листа, воно мало на меті вплинути на вибір заявником способу надсилання листів такого характеру у майбутньому (див. рішення від 9 січня 2007 року у справі «Пузінас (№ 2) проти Литви» (Puzinas (no. 2) v. Lithuania), заява № 63767/00, п. 30).
134. Суд зазначає, що вимога щодо надання заявником усіх листів адміністрації СІЗО перед їх відправленням та накладене на нього стягнення за те, що він так не вчинив, ґрунтувались на національному законодавстві (див. пункти 57-59) та були необхідні для «запобігання заворушенням чи злочинам».
135. Що стосується необхідності втручання, тут мають враховуватись звичайні та обґрунтовані вимоги тримання під вартою. Так, певні заходи контролю за кореспонденцією осіб, що тримаються під вартою, потрібні, і самі по собі не є несумісними з Конвенцією (див. рішення від 25 березня 1983 року у справі «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom), п. 98, Series A no. 61). Проте такий західне повинен бути непропорційним цілям, що переслідуються. Зокрема, характер та суворість стягнень, накладених на заявника, також є чинниками, які мають враховуватись при оцінці пропорційності втручання (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2003 року у справі «Скалка проти Польщі» (Skalka v. Poland), заява № 43425/98, п. 38).
136. У вищенаведеній справі «Пузінас (№ 2) проти Литви» (Puzinas (no. 2) v. Lithuania), Суд не встановив порушення у застосуванні до ув’язненої особи незначного дисциплінарного стягнення за надсилання у заборонений спосіб листа посадовим особам державних органів та представникам приватних ЗМІ. Суд дійшов висновку, що позбавлення права на отримання передачі під час наступного особистого побачення, яке можна було оскаржити до суду, не може вважатися невідповідним цілям, що переслідувались.
137. Суд зауважує, що ця справа у кількох аспектах відрізняється від справи «Пузінас (№ 2) проти Литви» (Puzinas (no. 2) v. Lithuania). По-перше, Суд зазначає, що поміщення пана Буглова до карцеру строком на десять діб було набагато суворішим стягненням (пункти 60, 61). По-друге, не існувало порядку перегляду зазначеного стягнення судом або вищестоящим адміністративним органом (див., для порівняння, та протилежного вищенаведеному рішенню у справі «Пузінас (№ 2) проти Литви» (Puzinas (no. 2) v. Lithuania), п. 34, та в якості прикладу див., рішення у справі «Янков проти Болгарії» (Yankov v. Bulgaria), заява № 39084/97, п. 91, ECHR 2003-ХІІ (витяги)). Насамкінець, лист заявника було адресовано до центрального апарату Департаменту з питань виконання покарань у Києві і тому жодним чином не могло становити будь-який ризик перешкоджання процесу здійснення правосуддя, що, за твердженнями Уряду, було головною причиною перегляду кореспонденції осіб, що тримаються під вартою.
138. З огляду на вищенаведені міркування Суд вважає, що за обставин цієї справи застосування стягнення у вигляді тримання у карцері строком десять діб було непропорційно суворим заходом.
139. Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
140. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що його затримання 31 січня 2000 року не ґрунтувалося на розумних підозрах у тому, що він вчинив злочин. Він також посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з ненаданням національним судом відповіді на його скарги щодо незаконності його затримання. Заявник стверджував за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що провадження у його справі було невиправдано довгим і він не міг домогтися притягнення до відповідальності представників відповідних органів влади за це, як стверджувалося, його незаконне кримінальне переслідування та засудження. Заявник також наводив пункт 2 статті 6 Конвенції, стверджуючи, що факт трансляції його фото по телебаченню під час досудового слідства як особи, «яку розшукує міліція», суперечив презумпції невинуватості. Заявник стверджував, що втручання у його листування, а також ненадання йому органами влади певних документів порушили його право на отримання інформації, гарантованого статтею 10 Конвенції. Насамкінець, заявник скаржився за статтею 13 Конвенції, що його численні скарги до Президента України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та національних судів були безуспішними.
141. Розглянувши ці скарги заявника, з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
142. Відповідно Суд відхиляє решту скарг у заяві відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовану.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
143. Статтею 41 передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакці ю.».
144. Заявник вимагав 320000 євро відшкодування моральної шкоди.
145. Уряд вважав цю суму надмірною та необґрунтованою.
146. Суд, вирішуючи на засадах справедливості, присуджує заявнику 12000 євро відшкодування моральної шкоди.
147. Заявник також вимагав 1200 грн (що дорівнює 101 євро) компенсації судових та інших витрат, понесених у ході провадження у Суді.
148. Уряд вважав, що заявник не обґрунтував витрати, компенсації яких він вимагав, та не підтвердив доказами їхній зв’язок з провадженням у Суді.
149. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, враховуючи наявні у нього документи та з урахуванням вищезазначених критеріїв, Суд вважає за належне присудити суму, що вимагалася, у повному обсязі.
150. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги щодо жорстокого поводження працівників міліції із заявником, умов його тримання під вартою, тривалості досудового тримання його під вартою та втручання адміністрацій установ тримання під вартою у його листування прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо жорстокого поводження із заявником.
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою у Донецькому СІЗО.
4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 101 (сто один) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 липня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
